Коні обидва були в милі й уже слабшали, коли Гарвін таки порівнявся з нею, простягнув руку й ухопив її вуздечку. Арія на той час і сама вже засапалася. Вона розуміла, що битва програна.
— Ви скачете, як справжня північанка, міледі,— сказав Гарвін, зупиняючи коней.— Точно як ваша тітка. Леді Ліанна. Але ж не забувайте: у мене батько був стайничий.
Вона кинула на нього повний гіркоти погляд.
— Я гадала, ти служиш батькові.
— Лорд Едард помер, міледі. Тепер я з лордом Лискавкою і з братами.
— Якими братами?
У старого Галлена не було інших синів, наскільки Арія пам’ятала.
— З Ангаєм, Лимом, Томом Сімкою і Зеленобородим — з ними всіма. Ми вашому братові Робу зла не бажаємо, міледі... але воюємо ми не за нього. У нього є власне військо, багато можних лордів прихиляють перед ним коліно. А у простолюду тільки ми і є,— він кинув на неї уважний погляд.— Ви розумієте, про що я?
— Так.
Те, що Робу він не служить, Арія зрозуміла чудово. І що вона тепер його бранка. «Краще б я лишилася з Пиріжком. Узяли б човен і попливли у Річкорин». Була б вона Жовторотиком. Ніхто не взяв би в полон Жовторотика, чи Нан, чи Ласку, чи сироту Арі. «Я була вовчицею,— подумала вона,— а тепер знов перетворилася на дурнувату леді».
— Ви миром поїдете назад,— спитав її Гарвін,— чи мені вас зв’язати й перекинули через сідло?
— Поїду миром,— озвалася вона похмуро. «Поки що».
Семвел
Схлипуючи, Сем ступив ще один крок. «Це останній, найостанніший, я далі не піду, не можу». Але ноги рухалися самі. Одна, потім друга. Вони робили крок, другий, і він думав: «Це не мої ноги, це чиїсь чужі, це хтось інший іде, не може бути, щоб це я сам».
Опустивши очі, він побачив, як човгають вони у снігу — безформні й незграбні. Чоботи були чорні, пригадував він, та зараз кругом поналипав сніг, тож вони перетворилися на потворні білі грудки. Крижані клишаві ноги.
А сніг усе не припинявся. Замети вже сягали вище коліна, і литки вкрилися кіркою, як білими поножами. Сем, хитаючись, ледве тягнув ноги. Важкий мішок, який він завдав на спину, нагадував велетенський горб. А як Сем змучився, як змучився! «Я більше не можу. Мати милостива, я не можу».
На кожному четвертому-п’ятому кроці доводилося підтягувати пояс. Меча Сем загубив на Кулаці, але піхви й далі відтягували ремінь. Лишилося два ножі: кинджал з драконового скла, подарований Джоном, і сталевий ніж для м’яса. Ця вага тягнула вниз, а живіт-бо в Сема був такий великий і круглий, що коли хлопець забував підтягувати ремінь, той просто сповзав і заплутувався на кісточках, хай би як туго був застебнутий перед тим. Якось Сем спробував затягнути пояс над животом, але той підскочив заледве не попід пахви. Побачивши це, Грен реготав — мало не луснув, а Стражденний Ед сказав: «Знав я хлопця, який носив меча на ланцюгу на шиї, отак. Одного разу він спіткнувся, і руків’я йому просто в ніс увіткнулося».
А нині спотикався Сем. Під снігом ховалося каміння, коріння дерев, а іноді й глибокі ямки в замерзлій землі. В одну таку потрапив Чорний Бернар і зламав ногу — три дні тому, може, чотири, а може... насправді Сем уже й не знав, як давно це було. Після цього лорд-командувач усадовив Бернара на коня.
Схлипуючи, Сем ступив ще один крок. Здавалося, він падає, а не йде,— падає нескінченно, так і не досягаючи землі, просто падає і падає вперед. «Треба зупинитися, все так болить! Я змерз і стомився, треба поспати, трошки поспати біля вогню і з’їсти бодай щось не мерзле».
Та якщо він зупиниться — помре. Він це усвідомлював. Усі вони це усвідомлювали, хто ще лишився. З Кулака їх тікало п’ятдесятеро, а може, й більше, але хтось заблукав у снігу, а кількоро поранених спливли кров’ю... а ще іноді позаду лунали крики, а одного разу — моторошний зойк. Почувши його, Сем побіг — щодуху промчав він ярдів двадцять-тридцять, задубілими ногами розкидаючи сніг. Він і досі біг би, якби в ногах лишалася сила. «Вони позаду, досі позаду, хапають нас по одному».
Схлипуючи, Сем ступив ще один крок. Він мерзнув уже стільки часу, що й забув, як воно буває, коли тепло. Три пари панчіх, дві пари білизни, подвійна вовняна сорочка, а згори — цупка стьобана куртка, яка захищала від холодної криці кольчуги. На кольчугу він одягнув вільне сюрко, а згори — потрійний плащ із єдиним ґудзиком, що застібався під бородою. Каптур натягнутий був аж на чоло. На руки, на тонкі пальчатки з вовни та шкіри, Сем надів ще й грубі вовняні рукавиці, а нижню половину обличчя добре замотав шарфом, а ще ж бо під каптуром він мав тугу шапку з ворсом, яка натягалася на вуха. Та холод не відпускав. Особливо ноги. Сем їх уже не відчував, а ще вчора вони так боліли, що він не те що йти — стояти не міг. Від кожного кроку хотілося верещати. Коли це було — вчора? Він уже не пам’ятав. Він-бо не спав від самого Кулака — з тої-таки миті, як засурмив ріжок. Хіба що на ходу. А людина здатна спати на ходу? Сем чи не знав, чи забув.
Схлипуючи, він ступив ще один крок. Навколо кружляв сніг. Він падав то з білого неба, то з чорного, але ото й усе, що відрізняло день від ночі. Сем носив цей сніг на плечах, як іще один плащ, сніг горою нападав йому на мішок, і той став іще важчий. У попереку нестерпно боліло, так наче хтось застромив туди ножа і з кожним кроком прокручував. Плечі вже не витримували ваги кольчуги. Сем би все віддав, щоб її скинути, але боявся. Та й усе одно довелось би знімати спершу плащ і сюрко, а тоді ж бо вчепиться холод.
«Був би я дужчий...» Але ж це не про нього, нема чого і мріяти. Сем — слабкий і товстий — такий товстий, що заледве власну вагу тягає, і кольчуга для нього — це забагато. Здавалося, вона вже до крові натерла плечі, попри шари тканини і стьобаної вовни між тілом і крицею. Лишалося тільки плакати, та коли Сем починав плакати, сльози замерзали на щоках.
Схлипуючи, він ступив ще один крок. Наст під ногами розбили вже до нього, бо якби ні — він, мабуть, узагалі вже не зміг би іти. А ліворуч і праворуч снігопад перетворював смолоскипи на розмиті жовтогарячі ореоли, ледве видимі серед мовчазних дерев. Обертаючи голову, Сем бачив, як вони безшумно ковзають у лісі, стрибаючи вгору-вниз, вперед-назад. Це вогняне кільце Старого Ведмедя, нагадав собі Сем, і горе тому, хто опиниться за його межами. Сем, здавалося, женеться за тими смолоскипами попереду, але вони теж мають ноги, ще й довші та міцніші за його власні, тож наздогнати їх неможливо.
Вчора він благав, щоб йому дали смолоскип, навіть якщо доведеться йти не в колоні й зусібіч підступатиме темрява. Він хотів вогню, мріяв про вогонь. «Якби мені вогонь, я б не мерз». Але йому нагадали, що спочатку в нього був смолоскип, тільки він його впустив у сніг, і полум’я згасло. Сем не пригадував, щоб впускав кудись якийсь смолоскип, але, мабуть, так і було. Він такий слабкий, що й руку вже заледве може підняти надовго. Хто йому про той смолоскип нагадав — Ед чи Грен? Цього він теж пригадати не міг. «Товстий і слабкий нездара — навіть мізки в мене померзли». Він ступив ще один крок.
Рот і ніс Сем замотав шарфом, але на нього стільки поналипало снігу, він так задубів, що Сем боявся — вже й до обличчя примерз. Навіть дихати було важко: боляче ковтати зимне повітря.
— Мати, змилуйся,— пробурмотів він тихо і хрипко в закрижанілу пов’язку.— Мати, змилуйся, Мати, змилуйся, Мати, змилуйся...— повторюючи молитву, він робив крок, тягнучи по снігу ноги.— Мати, змилуйся, Мати, змилуйся, Мати, змилуйся.
Його власна мати лишилася за тисячу льє на південь, у безпеці фортеці у Сурмосхилі разом із сестрами й Семовим маленьким братиком Диконом. «Вона не почує мене. Як і Мати небесна». Мати милостива, це всі септони кажуть, але за Стіною Семеро сили не мають. Тут правлять давні боги — безіменні боги дерев, снігів і вовків.