— Ніхто на вас не чекатиме, Поле,— погодився з ним інший.— Лишай порося мерцям.
— Він мені пообіцяв птаха,— сказав Малий Пол, хоча насправді Сем йому нічого не обіцяв. «Вони не мої, щоб їх роздавати».— Я хочу такого, щоб розмовляв і їв мені з долоні кукурудзу.
— От дурень,— сказав чоловік зі смолоскипом. І вони пішли собі.
Минуло чимало часу, коли раптом Грен різко зупинився.
— Ми самі,— сказав він хрипким голосом.— Не бачу інших смолоскипів. То це був ар’єргард?
Малий Пол не мав що відповісти. Здоров’як тільки крекнув і опустився навколішки. Коли він лагідно вкладав Сема на сніг, руки в нього тремтіли.
— Не можу тебе більше нести. Ніс би, але не можу.
Він весь трусився.
Між дерев зітхав вітер, сиплючи в обличчя дрібненьким сніжком. Холод кусав так, що Сем почувався як голий. Він шукав очима інші смолоскипи, але ті зникли, всі до одного. Лишився тільки той, якого ніс Грен,— полум’я тріпотіло, як жовтуватий шовк. Крізь нього просвічувала чорнота. «Скоро смолоскип догорить,— подумав Сем,— а ми тут геть самі, без харчів, друзів і вогню».
Але це було не так. Вони тут були зовсім не самі.
З м’яким і вологим «шух» з нижніх гілок велетенського зеленого чатового дерева злетів налиплий сніг. Грен рвучко розвернувся, виставивши перед собою смолоскип.
— Хто йде?
З темряви випірнула коняча голова. На мить Сем навіть відчув полегшення — поки не угледів самого коня. Паморозь вкривала його, мов крижане мило, а з розпоротого живота тягнулися замерзлі чорні кишки. На спині в коня сидів вершник блідий як лід. У Сема з горла вихопився грудний схлип. Хлопець так злякався, що, мабуть, утретє б обмочив штани, але його скував такий жорстокий холод, що здавалося, навіть сечовий міхур закрижанів. Чужий граційно ковзнув із сідла і став у снігу. Був він стрункий як меч і молочно-білий. При кожному русі обладунки його брижились і мінилися, а ноги навіть не провалились у свіжий сніг.
Малий Пол витягнув топір на довгому держаку, який висів у нього за спиною.
— Навіщо ти коня замучив? Це був кінь Моні.
Сем потягнувся до руків’я свого меча, але піхви були порожні. З запізненням хлопець пригадав, що згубив меча на Кулаці.
— Забирайся! — зробив Грен крок, виставляючи перед собою смолоскип.— Геть, а то згориш! — він тицьнув у Чужого полум’ям.
Меч Чужого зблиснув слабеньким блакитним сяєвом. Мов блискавка, метнувся до Грена, рубаючи. Коли блакитне як лід лезо черкнуло полум’я, Семові вуха кольнув тонкий як голка скрегіт. Головка смолоскипа відвалилась і зникла під кучугурою, і полум’я миттю згасло. А в руках у Грена лишився хіба короткий дерев’яний патичок. Вилаявшись, Грен жбурнув його в Чужого, а Малий Пол кинувся вперед зі своїм топором.
Сема опанував такий страх, якого він у житті не відчував, а Семвел Тарлі зазнав чимало страху.
— Мати, змилуйся...— схлипнув він, від переляку забувши всіх давніх богів.— Отче, захисти, ох-ох...
Пальці намацали кинджал, і Сем міцно його стиснув.
Блідавці були повільні й незграбні, а от Чужий — легкий, як сніг на вітру. Він вислизнув від Полового топора, тільки обладунки замінилися, і його кришталевий меч крутнувся, вертнувся і ковзнув між залізних кілець Полової кольчуги, прошиваючи дублену шкіру, вовну, м’ясо й кості. З сичанням меч вистромився зі спини, і Пол, випускаючи топір, зітхнув: «Ох!» Нахромлений на меч, який димівся від гарячої крові, здоров’як потягнувся руками до свого вбивці, але не схопив його — впав. Своєю вагою він висмикнув дивний блідий меч з долонь Чужого.
«Зараз! Припини плакати і бийся, скиглію. Бийся, боягузе». У вухах звучали голоси батька, Алісера Торна, брата Дикона й хлопця на ім’я Раст. «Боягуз, боягуз, боягуз!» Сем істерично захихотів, подумавши, чи не зроблять і з нього самого блідавця — велетенського товстого блідавця, який тільки спотикатиметься своїми мертвими ногами. «Давай, Семе». Це вже Джонів голос? Джон мертвий! «Ти можеш, ти зможеш, давай». І Сем покульгав уперед — не кинувся, а радше впав, заплющивши очі й обіруч сліпо штрикаючи кинджалом перед собою. Долинув тріск — з таким звуком під ногами хрускає сніг, а тоді такий різкий і разливий вереск, що Сем, затуливши долонями і так сховані під шапкою вуха, позадкував і важко осів на дупу.
Коли він розплющив очі, обладунки збігали струмочками по ногах Чужого, а блакитна кров із сичанням парувала навколо чорного кинджала з драконового скла, який стирчав у нього в шиї. Чужий потягнувся білими як кістка руками, щоб витягнути клинок, але там, де пальці торкалися обсидіану, вони починали димітися.
З розширеними очима Сем перекотився набік, а Чужий малів і танув, перетворюючись на калюжу. Двадцять ударів серця — і він зник, розчинився в дрібному білому тумані. Лишилися тільки кості — білі та блискучі, але й вони танули. Нарешті зостався лише кинджал з драконового скла, весь у димці, мов живий і запітнілий. Грен нахилився підняти його, але миттю впустив на землю.
— Мати, який він холоднючий!
— Обсидіан,— Сем важко звівся навколішки.— Драконове скло, як його ще кличуть. Драконове скло,— він хихикнув, схлипнув і, склавшись навпіл, виблював на сніг усю свою мужність.
Грен поставив Сема на ноги, перевірив пульс у Пола та склепив йому повіки, тоді знову схопив кинджал. Цього разу він уже зміг втримати його в руці.
— Візьми його собі,— сказав Сем.— Ти не такий боягуз, як я.
— Такий боягуз, що аж Чужого вбив? — мовив Грен і вказав клинком.— Дивися сюди, між дерева. Рожеве світло. Світанок, Семе. Там, певно, схід. Якщо підемо в тому напрямку, маємо наздогнати Мормонта.
— Як скажеш,— Сем, струшуючи сніг, стукнув об дерево лівою ногою. Тоді правою.— Постараюся йти,— скривившись, він зробив перший крок.— Дуже постараюся,— сказав він, роблячи наступний.
Тиріон
Ланцюжок зі з’єднаних долонь золотисто поблискував на бордовому оксамиті сорочки лорда Тайвіна. Коли правиця увійшов, його оточили лорди Тайрел, Редвин і Рован. Він по черзі привітався з кожним, перекинувся тихим словом з Вейрисом, поцілував перстень верховного септона й щічку Серсі, потиснув руку великому мейстру Пайселу та всівся на королівське місце на чолі довгого столу, між дочкою і братом.
Тиріон зайняв колишнє Пайселове місце в кінці столу, всівшись повище на подушки, щоб добре бачити весь стіл. Виселений Пайсел пересів до Серсі, якнайдалі від карлика,— якби міг, місце короля зайняв би, тільки б ще далі опинитися. Від великого мейстра лишився скелет, який волочив ноги, важко спираючись на покручений ціпок і трусячись на ходу; замість колись розкішної білої бороди на довгій курчачій шиї в нього стирчало кілька білих волосин. Але Тиріон поглядав на нього без докорів сумління.
Решта присутніх мусили битися за місця: лорд Мейс Тайрел, дебелий дужий чолов’яга з кучерявою каштановою чуприною і бородою лопатою, уже добряче притрушеною снігом; Пакстер Редвин Арборський, худий і згорблений, чия голомоза голова облямована була жмутками вогненно-рудого волосся; Матис Рован, лорд Златолісу, чисто виголений, кремезний і пітний; верховний септон, хворобливий чоловік з пучками білого волосся на підборідді. «Скільки незнайомих облич,— подумав Тиріон,— скільки нових гравців! Поки я гнив у ліжку, правила гри змінилися, та ніхто їх мені не каже».
О, лорди поводилися ввічливо, от тільки він бачив, як ніяково їм дивитися на нього.
— Отой ваш ланцюг — хитромудра вигадка,— веселим тоном промовив до Тиріона Мейс Тайрел, а лорд Редвин, кивнувши, бадьоро додав:
— Так і є, так і є, мілорд Небосадський від нас усіх це мовить.
«Скажіть це городянам,— гірко подумав Тиріон.— Скажіть це клятим співцям з їхніми піснями про привид Ренлі».
Найтепліше зустрів його дядько Кеван — навіть поцілував у щоку та зронив:
— Лансель розповів мені, як ти хоробро повівся, Тиріоне. Він про тебе дуже високої думки, він так і каже.
«Ще б пак, бо я теж можу дещо про нього сказати». Тиріон змусив себе усміхнутися й мовив: