— Я теж сподіваюся,— наїжачився Тиріон.— Але, зізнаюся, довести цього не можу. Хоча ніхто не скаже, що я не намагався. Я-бо сім’я своє сію, де тільки можу...
— Здебільшого у фосах і стічних канавах,— закінчив за нього лорд Тайвін,— і попідтинню, де тільки самосійні родяться. Давно вже тобі час власний садок плекати,— звівся він на ноги.— Кичеру Кастерлі ти не отримаєш, гарантую тобі. А як одружишся з Сансою Старк, можливо, дістанеш Вічнозим.
Тиріон Ланістер, лорд-оборонець Вічнозиму. Від такої перспективи по тілу пробіг дивний холодок.
— Гаразд, батьку,— сказав Тиріон повільно,— але в цій діжці меду плаває величенька краплина дьогтю. Роб Старк дітей робити зможе незгірш за мене, ще й дав обітницю пошлюбити котрусь із вельми плодючих Фреїв. І щойно Юний Вовк дасть потомство, Сансині вовченята вже ніякого спадкоємства не матимуть.
Та лорда Тайвіна це не турбувало.
— Не буде в Роба Старка ніяких дітей від тих плодючих Фреїв, слово тобі даю. Тут прийшли новини, якими я поки що не хотів ділитися з радою, хоча зовсім скоро наші добрі лорди все дізнаються. Юний Вовк узяв собі за дружину старшу дочку Гавена Вестерлінга.
Якусь мить Тиріон не міг повірити, що правильно зрозумів батька.
— Він зламав обітницю? — недовірливо перепитав він.— Порвав із Фреями заради...— йому забракло слів.
— Заради шістнадцятирічної панни на ім’я Джейн,— сказав сер Кеван.— Лорд Гавен колись пропонував мені віддати її за Віллема або Мартина, але я йому відмовив.
Гавен — чоловік непоганий, але ж дружина в нього — Сибель Спайсер. Не слід було йому з нею шлюб брати. Вестерлінги завжди ставили честь вище за здоровий глузд. Дідо леді Сибель торгував шафраном і папером — він з таких самих низів, як і той контрабандист у Станісовій фортеці. Бабуся приїхала з ним зі сходу. Страшнюча стара гаргара, начебто жриця. Її ще кликали «мейгі». Справжнього її імені ніхто й вимовити не міг. Половина Ланіспорту ходила до неї по трунки й любовне зілля,— знизав сер Кеван раменами.— Померла вже давно, певна річ. А Джейн — миле дитя, згоден, хоча я її бачив тільки раз. Але з такою сумнівною кров’ю...
Тиріон, який колись одружився з повією, не вповні поділяв дядьків жах на саму думку про шлюб з дівчиною, чий дідо продавав гвоздику. Та все одно... «Миле дитя», сказав сер Кеван, але й отрута незрідка буває солодкою. Вестерлінги — давній рід, та в них пихи більше, ніж потуги. Тиріона не здивує, якщо посаг леді Сибель виявився більшим за статки її високородного чоловіка. Копальні Вестерлінгів виснажилися багато років тому, найкращі землі вже розпродані чи втрачені, а Стрімчак — руїна, а не тверджа. Хай і романтична руїна, що високо підноситься над морем.
— Я здивований,— зізнався Тиріон.— Я-бо гадав, у Роба Старка більше глузду.
— Йому шістнадцять років,— сказав лорд Тайвін.— У такому віці здоровий глузд програє хоті, коханню й честі.
— Він порушив клятву, зганьбив союзника, зрадив священну обітницю. Де тут честь?
— Він,— відповів сер Кеван,— честь дівчини поставив вище за свою. Позбавив її цноти — не мав іншого виходу.
— Милосердніше було б лишити її з байстрям у лоні,— прямо мовив Тиріон.— Бо тепер Вестерлінги можуть утратити все: землі, замок, ба навіть життя. Ланістери завжди сплачують борги.
— Джейн Вестерлінг — дочка своєї матері,— сказав лорд Тайвін,— а Роб Старк — син свого батька.
Зрада Вестерлінгів не розлютила батька так, як міг очікувати Тиріон. Лорд Тайвін не терпів невірності від своїх васалів. Він, ще зовсім юним хлопцем, з корінням винищив Рейнів Кастамерських і старовинний рід Тарбеків з Тарбек-Холлу. Співці навіть склали про це вельми похмуру баладу. А за кілька років, коли лорд Фарман з Білозамку почав поводитися виклично, лорд Тайвін відрядив до нього посланця з лютнею замість листа. Лорд Фарман послухав у власній залі відлуння балади «У Кастамері дощ» — і більше клопотів не завдавав. А якби пісні виявилося недосить, лишалися ще зруйновані замки Рейнів і Тарбеків — безмовні свідки тої долі, яка очікує на всіх, хто насмілиться принизити владу Кичери Кастерлі.
— Стрімчак — недалеко він Тарбек-Холлу й Кастамеру,— зауважив Тиріон.— Таж певно, що Вестерлінги там проїжджали й мали б урок затямити.
— Атож,— сказав лорд Тайвін.— Запевняю тебе, про Кастамер їм відомо дуже добре.
— Невже Вестерлінги і Спайсери такі дурні, щоб повірити, що вовк здатен здолати лева?
Час до часу — дуже рідко — на вустах лорда Тайвіна зринала така собі погроза посмішки; він так жодного разу й не посміхнувся, але самої погрози було цілком достатньо.
— Незрідка найбільші дурні розумніші за тих, хто з них сміється,— сказав він і додав: — Ти одружишся з Сансою Старк, Тиріоне. І зовсім скоро.
Кетлін
Тіла внесли на плечах й поскладали перед помостом. В освітленій смолоскипами залі запала мовчанка, і в цій тиші Кетлін чула Сіровієве виття ген на тому кінці замку. «Кров занюхав,— подумала вона,— крізь камінні мури й дерев’яні двері, крізь ніч і дощ він відчуває запах смерті та руїни».
Кетлін стояла по ліву руч від Робового престолу, й на мить їй здалося, що дивиться вона згори вниз на власних рідних — на мертвих Брана й Рикона. Внесені хлопці були набагато старші, але в смерті наче змаліли. Голі й мокрі, вони здавалися зовсім невеличкими, а такими непорушними, аж важко було згадати, що вони колись жили.
Білявий хлопчина відрощував собі бороду. Світленький як персик пух вкривав щоки й підборіддя понад червоним розтином, якого лишив ніж. Довге золотисте волосся й досі було мокре, так наче хлопця витягнули з купелі. З виразу обличчя можна було подумати, що помер він мирно, мабуть, уві сні, а от його двоюрідний брат-шатен за життя боровся. Руки, якими він намагався відбивати удари, всі були в порізах, і повільно цебеніла руда з колотих ран, які вкривали груди, живіт і спину, мов беззубі роти, хоча дощ і вимив їх майже начисто.
Роб, перш ніж увійти в залу, надів корону: в світлі смолоскипів тьмяно зблискувала бронза. Очі, втуплені в мерців, ховалися в тіні. «Він теж уявляє Брана й Рикона?» Кетлін би й заплакала, та в неї не лишилося вже сліз. Мертві хлопчаки були зовсім бліді від довгого ув’язнення, та й обоє білошкірі; на цій гладенькій білій шкірі кров здавалася разюче червоною — дивитися неможливо. «А Сансу, вбивши, покладуть оголену до підніжжя Залізного трону? Чи буде в неї шкіра така ж біла, а кров — така ж червона?» Знадвору долинав рівний шум дощу та тривожне вовче виття.
Праворуч од Роба стояв заспаний Едмур, одну долоню поклавши на спинку батькового престолу. Його збудили так само, як і Кетлін: погрюкавши у двері глупої ночі та грубо висмикнувши зі сну. «Гарні сни були, брате? Тобі сняться сонце, сміх і дівочі цілунки? Молюся, щоб це було так». Бо самій Кетлін снилися сни темні та пронизані жахіттями.
У залі розмістилися Робові капітани й лорди-прапороносці, одні в риштунках і при зброї, інші — на різних стадіях одягання. Були серед них і сер Рейнальд з дядьком Рольфом, але Роб вирішив принаймні королеву поберегти від цього бридкого видовища. Стрімчак не так далеко від Кичери Кастерлі, пригадалося Кетлін. Можливо, Джейн з цими хлопцями змалечку гралася разом.
Кетлін знов поглянула на тіла двох зброєносців — Тайона Фрея і Віллема Ланістера, чекаючи, поки син заговорить.
Здавалося, минуло чимало часу, поки Роб підвів очі від закривавлених мерців.
— Малий Джоне,— сказав він,— скажи батькові, хай приводить.
Малий Джон Амбер без слова слухняно розвернувся, й у великій кам’яній залі залунали його кроки.
Коли Великий Джон увів своїх бранців у двері, Кетлін помітила, як дехто з присутніх відступає, сахаючись, так наче зрада передається через дотик, погляд, кашель. І полонителі, і полонені були дуже схожі: всі кремезні, з густими бородами й довгим волоссям. Серед людей Великого Джона було двоє поранених, а серед бранців — троє. Розрізнити їх можна було хіба по тому, що одні мали списи, а інші — порожні піхви. В усіх були кольчуги або ж сорочки з нашитими залізними кільцями, важкі чоботи й цупкі плащі — у декого вовняні, у декого хутряні. «Північ жорстока й холодна і не знає жалю»,— сказав якось Нед, коли Кетлін тисячу років тому приїхала у Вічнозим.