— А ким іще? Я-бо от-от страчу його батька, тож навряд чи він мені подякує.
— А може бути. Є чимало синів, які ненавидять своїх батьків, а ти одним ударом зробиш з нього лорда Картверді.
— Навіть якби Гаріон був з таких,— похитав Роб головою,— він ніколи не зміг би відкрито пробачити батькового вбивцю. Бо проти нього підуть власні піддані. Це північани, дядьку. А Північ нічого не забуває.
— Тоді пробачте його,— запропонував Едмур Таллі.
Роб, не вірячи власним вухам, витріщився на нього.
Під цим поглядом Едмурове обличчя почервоніло.
— Ну, тобто не відбирайте в нього життя. Мені все це, звісно, не подобається так само, як і вам, сір. Моїх людей він теж повбивав. Бідолашний Делп тільки-тільки видужав після рани, яку отримав від сера Джеймі. Певна річ, Карстарка слід покарати. Наприклад, закувати в ланцюги.
— Як заручника? — мовила Кетлін. «Може, найкращий вихід...»
— Так, заручника! — брат сприйняв її роздуми як згоду.— Сказати сину, що як він зберігатиме вірність, батькові нічого не загрожує. В іншому разі... надії на Фреїв більше немає, навіть якби я запропонував одружитися з усіма дочками лорда Волдера разом узятими, ще й носити його паланкін. А якщо ми втратимо ще й Карстарків, яка нам узагалі лишається надія?
— Яка надія...— Роб зітхнув, відкинув з очей чуба й мовив: — Ми не отримали ні звісток від сера Родрика з Півночі, ні відповіді від Волдера Фрея на нашу нову пропозицію, ще й Соколине Гніздо мовчить... Твоя сестра,— звернувся він до матері,— взагалі нам відповість? Скільки разів мені їй писати? Не повірю, що до неї не долетів жоден птах.
Кетлін збагнула, що синові потрібна бодай якась розрада — він хоче почути, що все буде гаразд. Але король має знати правду.
— Птахи долетіли. Хоча вона може сказати, що ні,— якщо до цього колись дійде. Навіть не чекай звідти допомоги, Робе. Лайса хоробрістю ніколи не вирізнялася. Як ми були ще дітьми, вона, заподіявши якусь шкоду, завжди тікала й ховалася. Певно, гадала, якщо лорд-батько зразу її не знайде, то потім забуде покарати. І зараз те саме. Страх змусив її тікати з Королівського Причалу в найбезпечніше місце, яке їй відоме, і вона тепер сидить на своїй горі, сподіваючись, що всі про неї забудуть.
— Лицарі Видолу могли б змінити хід війни,— сказав Роб,— та якщо Лайса не воюватиме, нехай. Я тільки просив її відчинити нам Криваву браму й надати в Мартингороді кораблі, які доправлять нас на Північ. Високий гостинець — шлях тяжкий, але не такий тяжкий, як пробиватися через Перешийок. Якби мені вдалося висадитися в Білій Гавані, я б обійшов з флангу Кейлінський Рів і за півроку вигнав залізних з Півночі.
— Цього не буде, сір,— сказав Чорнопструг.— Кетлін має рацію. Леді Лайса всього боїться й не пустить у Видол армію. Жодну армію. Кривава брама лишатиметься зачинена.
— Чужі б її забрали,— в розпачі люто вилаявся Роб.— Клятий Рикард Карстарк! І Теон Грейджой, і Волдер Фрей, і Тайвін Ланістер та іже з ними! Боги праведні, чого люди так хочуть стати королями? Коли всі кричали «Король на Півночі! Король на Півночі!», я сказав собі... присягнувся собі... що стану добрим королем, гідним як батько, сильним, справедливим, відданим друзям і хоробрим у битвах з ворогами... а тепер я навіть не можу сказати, хто друг, а хто ворог. Чого все так заплуталося? Лорд Рикард пройшов зі мною півдюжини битв. За мене померли в Лопотючому лісі його сини. Тайон Фрей і Віллєм Ланістер були моїми ворогами. А тепер мені заради них доведеться вбити друга мого покійного батька,— від поглянув на присутніх.— Та чи подякують мені Ланістери за голову лорда Рикарда? А Фреї?
— Ні,— як завжди, прямо відповів Бринден Чорнопструг.
— Тим більше є сенс зберегти лорду Рикарду життя й потримати його як заручника,— нагадав Едмур.
Роб простягнув обидві руки, підхопив важку залізну з бронзою корону й поклав собі на голову, і раптом знов перетворився на короля.
— Лорд Рикард помре.
— Але чому...— почав був Едмур.— Ви ж самі казали...
— Я знаю, що казав, дядьку. Але це не змінює того, що я мушу зробити,— чорні мечі на короні чітко вирізнялися на Робовім чолі.— У битві я й сам міг зарубати Тайона з Віллемом. Але тут не битва. Вони спали в ліжках, голі й беззбройні, в камері, в яку їх помістив я. Рикард Карстарк убив не просто Фрея і Ланістера. Він зганьбив мою честь. Його справа вирішиться на світанку.
Коли настав світанок, сірий і холодний, на зміну зливі прийшов дрібний невпинний дощ, та в богопралісі все одно було повно людей. Лорди приріччя й північани, високородні та простолюд, лицарі й перекупні мечі й конюші, всі зібралися серед дерев — подивитися закінчення темного танку ночі. За розпорядженням Едмура перед серце-деревом установили плаху. Великий Джон повів крізь натовп досі зв’язаного по руках лорда Рикарда Карстарка, і навколо них сіялися дощ і листя. Карстаркові люди вже висіли на високих мурах Річкорину на довгих мотузках, і дощ поливав їхні потемнілі обличчя.
Біля шибениці чекав Ладний Лу, але Роб забрав у нього бердиш і звелів йому відійти.
— Це робота для мене,— сказав він.— Це я засудив його до страти. Тож і померти він має від моєї руки.
Лорд Рикард Карстарк ледь-ледь уклонився.
— Бодай за це я вам вдячний. Та більше ні за що.
Вдягнений він був до страти — у довге чорне вовняне сюрко з білим променистим сонцем свого дому на грудях.
— У моїх жилах, як і в твоїх, хлопче, біжить кров перших людей. Добре буде, якщо ти це пам’ятатимеш. Мене назвали на честь твого дідуся. На боці твого батька я підняв свої прапори проти короля Ейриса, а на твоєму боці — проти короля Джофрі. На Волоброді, в Лопотючому лісі, в Табірній битві я воював поряд з тобою, а на Тризубі вистояв з лордом Едардом. Ми родичі, Старки і Карстарки.
— Родинні зв’язки не завадили вам зрадити мене,— сказав Роб.— І тепер вони вас не врятують. Навколішки, мілорде.
Кетлін знала: лорд Рикард правду каже. Карстарки ведуть рід від Карлона Старка, молодшого сина одного з правителів Вічнозиму, який тисячу років тому здолав лорда-заколотника й за свою доблесть був винагороджений землями. Замок, який він збудував, спершу називався Карлова Твердь, та скоро перетворився на Картвердь, а за кілька століть Старки з Картверді стали Карстарками.
— Хай судять давні боги чи нові,— сказав сину Кетлін лорд Рикард,— а немає гіршого прокляття, ніж стати кревногубцем.
— На коліна, зраднику,— повторив Роб.— Чи мені силою вкладати вам голову на плаху?
Лорд Карстарк опустився навколішки.
— Боги судитимуть тебе, як ти судиш мене,— він поклав голову на плаху.
— Рикарде Карстарк, лорде Картверді,— Роб обіруч підніс важку сокиру.— Перед очима богів і людей я визнаю вас винним у вбивстві й державній зраді. Іменем своїм я засуджую вас до страти. Власноруч відбираю у вас життя. Волієте сказати останнє слово?
— Вбивай уже, прокляття на твою голову! Ти мені не король.
Сокира рухнула додолу. Важка й нагострена, вона вбила одним ударом, але тільки після третього удару голова відділилася від тіла, й на той час і живий, і мертвий просякли кров’ю. Роб з огидою опустив сокиру й без слова обернувся до серце-дерева. Так він і стояв, тремтячи і стискаючи кулаки, а по щоках у цього цебенів дощ. «Простіть йому, боги,— безмовно молилася Кетлін.— Він іще зовсім хлопчик, та й іншого вибору не мав».
Того дня більше вона сина не бачила. Дощ не припинявся цілий ранок, хльостаючи річки та перетворюючи траву в богопралісі на болото й калюжі. Чорнопструг, зібравши сотню вояків, поїхав у погоню за Карстарками, але ніхто не сподівався повернути багато з них.
— Молюся тільки за те, щоб не довелося їх потім вішати,— сказав він, від’їжджаючи. Коли він поїхав, Кетлін пішла в батькову світлицю — посидіти біля ліжка лорда Гостера.
— Недовго вже зосталося,— попередив її мейстер Вайман, коли прийшов по обіді.— Його залишають останні сили, хоч він і намагається боротися.
— Він завжди був борцем,— сказала Кетлін.— Любий мій упертюх.
— Так,— мовив мейстер,— але в цій битві йому не перемогти. Час складати меч і щит. Час здатися.