«Здатися,— подумала вона,— замиритися». Мейстер про її батька зараз каже чи про сина?
Ввечері до неї прийшла Джейн Вестерлінг. Юна королева сором’язливо ступила до світлиці.
— Леді Кетлін, не хочу вас турбувати...
— Ласкаво прошу, ваша світлосте.
Кетлін саме шила, але відклала голку.
— Будь ласка, кличте мене Джейн. Я не почуваюся «світлістю».
— Але ви — королева. Будь ласка, присядьте, ваша світлосте.
— Джейн,— присіла дівчина біля коминка й нервово розправила спідницю.
— Як зволите. Чим можу прислужитися, Джейн?
— Я через Роба,— сказала дівчина.— Він такий нещасний... такий сердитий і безутішний! Я не знаю, що робити.
— Нелегко відбирати в людини життя.
— Знаю. Я йому казала, щоб узяв собі ката. Лорду Тайвіну, щоб стратити людину, досить просто наказ дати. Так легше, хіба ні?
— Так,— сказала Кетлін,— але мій лорд-чоловік завжди учив сина: убивство не має бути легким.
— А! — королева Джейн облизала вуста.— Роб за цілий день нічого не їв. Я попросила Роланда принести йому смачну вечерю — свинячі реберця, тушковану цибулю й ель, але він і не торкнувся їжі. Цілий ранок він писав листа і сказав мені не турбувати його, але не встиг він того листа дописати, як тут-таки спалив. А тепер Роб сидить і роздивляється карти. Я його спитала, що він там вивчає, але він не відповів. Мабуть, і не почув мене. Він навіть не перевдягався. Цілий день сидів у мокрому, ще й закривавленому. Я хочу бути йому гарною дружиною, правда хочу, але гадки не маю, як йому допомогти. Як підбадьорити його, як утішити. Я не знаю, чого йому треба. Будь ласка, міледі, ви ж його мати, скажіть мені, що робити.
«Скажіть мені, що робити». Кетлін могла б таке саме запитання поставити, якби батько був у такому стані, що його ще можна питати. Та лорда Гостера, можна сказати, вже немає. А її Неда — тим паче. І Брана з Риконом, і давним-давно вже — і мами, і Брандона. Лишився в неї тільки Роб, Роб — і примарна надія повернути дочок.
— Іноді,— повільно заговорила Кетлін,— найкраще, що можна зробити, це не робити нічого. Коли я тільки приїхала у Вічнозим, мене страшенно ображало, що Нед раз у раз ходить у богопраліс і сидить біля серце-дерева. Я розуміла, що в цьому дереві — частина його душі і що ця частина ніколи не належатиме мені. Та дуже швидко я збагнула, що без цієї частини він не був би Недом. Джейн, донечко, ти вийшла заміж за Північ, як це колись зробила і я... а на Півночі приходить зима,— вона силувано усміхнулася.— Май терпіння. І розуміння. Він тебе кохає і потребує, тож скоро до тебе повернеться. Можливо, вже сьогодні вночі. А коли це станеться, будь поряд. Ось і все, що я можу тобі порадити.
Юна королева слухала її уважно.
— Так, я буду поряд,— сказала вона, коли Кетлін договорила, і звелася на ноги.— Мені час повертатися. Можливо, він мене шукає. Побачимо. Та якщо він і далі занурений у свої карти, я терпляче почекаю.
— Іди,— мовила Кетлін, та коли дівчина вже була біля дверей, їй спало на думку ще дещо.— Джейн,— гукнула вона,— є ще одна річ, яка потрібна Робу від тебе. Хоча він, можливо, і сам про це не здогадується. Королю потрібен спадкоємець.
— Мама те саме каже,— усміхнулася дівчина.— Запарює мені посет з молока, елю та прянощів — для фертильності. Я його щоранку п’ю. Я Робу сказала, що тепер точно народжу йому двійнят. Едарда і Брандона. Думаю, він зрадів. Ми... ми майже щодня кохаємося. Іноді двічі, ба й більше,— дівчина чарівно зашарілася.— Запевняю, я дуже скоро завагітнію. Я щоночі молюся за це Матері небесній.
— От і добре. І я теж молитимуся. Богам і давнім, і новим.
Коли дівчина пішла, Кетлін повернулася до батька й поправила ріденький білий чуб у нього над чолом.
— Едард і Брандон,— стиха зітхнула вона.— А можливо, з часом і Гостер. Як тобі це?
Батько не відповів, але вона відповіді й не чекала. Стукіт дощу по даху змішувався з батьковим сопінням, а вона в цей час думала про Джейн. Здається, у дівчини і правда чуле серце, як Роб і казав. І широкі стегна, а це, може, навіть важливіше.
Джеймі
За два дні, що втікачі їхали спершу по один бік королівського гостинця, тоді по другий, вони бачили тільки нескінченну руїну — милі й милі почорнілих ланів і садів, де стовбури мертвих дерев стриміли в небо, як лучницькі частоколи. Мости теж були спалені, а що річки розлилися після осінніх дощів, доводилося шукати броду. Ночі оживали від вовчого виття, а от людей видно не було.
У Дівоставі над замком, розташованим на пагорбі, й досі маяв червоний лосось лорда Мутона, але на мурах міста не було нікого, брама виявилася розтрощеною, половина домівок і крамниць — попалена й розграбована. Не було живої душі, окрім хіба кількох бродячих псів, які тікали, зачувши наближення вершників. Ставок, який дав назву місту і в якому, за легендою, купалася з сестрами Джонкіл, коли її вперше побачив Флоріян Фігляр, був настілки завалений гнилим трупом, що вода перетворилася на густу сіро-зелену гноївку.
Кинувши на це один погляд, Джеймі заспівав:
— Що ви робите? — вигукнула Брієнна.
— Співаю. «Шість панн у ставку». Певен, ти цю пісню чула. Про сором’язливих панянок. Як-от ти. Лише трохи вродливіших, це я гарантую.
— Тихо,— застерегла дівчина з таким виразом на обличчі, наче понад усе хотіла б зараз лишити його плавати в тому ставку разом з трупами.
— Будь ласка, Джеймі,— попросив кузен Клеос.— Лорд Мутон — підданий Річкорину, хіба нам треба, щоб він зараз виїхав із замку? Та й серед руїн можуть чаїтися інші вороги...
— Її чи наші? Бо це не одне й те саме, братику. Мені аж пече — так хочеться побачити отой її меч у ділі.
— Якщо не замовкнете, мені не лишиться іншого вибору, як запхати вам кляп у рота, Царевбивце.
— Розкуй мене — і до самого Королівського Причалу я вдаватиму німого. Так буде чесно, дівко?
— Брієнна! Мене звати Брієнна!
Сполохані її голосом, у повітря злетіли три ворони.
— Скупатися не хочеш, Брієнно? — розреготався Джеймі.— Ти — панна, а он тобі ставок. Я тобі спинку потру.
«Колись я тер спинку Серсі — коли ми ще дітьми жили в Кичері Кастерлі».
Розвернувши коня, дівчина поїхала геть. Джеймі з сером Клеосом крізь попіл Дівоставу рушили за нею. За півмилі у навколишній світ знову почала прокрадатися зелень. Джеймі відчув полегшу. Випалена земля занадто настійливо нагадувала йому про Ейриса.
— Вона вирішила їхати на Сутінь-діл,— пробурмотів сер Клеос.— Але безпечніше було б узбережжям.
— Безпечніше, зате повільніше. Я за Сутінь-діл, братику. Якщо по правді, я вже знудився в твоєму товаристві.
«Може, ти і Ланістер наполовину, але до моєї сестри тобі як до неба».
Ніколи Джеймі не міг надовго розлучатися зі своїм двійням. Навіть у дитинстві, коли вони прокрадалися одне до одного в ліжечко й засинали, сплівши руки. Навіть у материнському лоні. Задовго до того, як розквітла сестрина жіночність, а Джеймі змужнів, вони, спостерігаючи за кобилами й кіньми в полях і за псами й сучками на псарні, наслідували їх. Одного разу їх за цим застукала материна покоївка... він не пригадує, чим саме вони займалися. Але це страшенно нажахало леді Джоанну. Покоївку вона відіслала геть, спальню для Джеймі веліла обладнати в іншому кінці Кичери Кастерлі, поставила вартових під спальнею Серсі, а дітям наказала ніколи більше такого не робити, бо вона змушена буде все розповісти лорду-батькові. Але не варто було боятися. Скоро по тому вона померла, народжуючи Тиріона. Джеймі заледве пригадує, яка його мати була з лиця.
Можливо, Станіс Баратеон і Старки зробили Джеймі послугу. Вони рознесли плітку про інцест по всіх Сімох Королівствах, тож уже нема чого приховувати. «Чого я не можу відкрито взяти шлюб із Серсі й ділити з нею ліжко щоночі? Он дракони завжди брали собі за жінок власних сестер». Сотні років септони, лорди, простолюд заплющували на Таргаріенів очі, то нехай так само чинять і з домом Ланістерів. Це, звісно, підірве законність претензій Джофрі на корону, але Робертові завоювати Залізний трон допомогли мечі, тож мечі так само здатні допомогти Джофрі його втримати, хай чий він син. «Можемо одружити його з Мірселлою, коли відішлемо Сансу Старк до матері. Таким чином покажемо королівству, що Ланістери — понад законом, як боги й Таргарієни».