— Чого вам від мене забаглося, сер? І вважайте, бо знову вас провчити доведеться.
— Золото,— сказав Джеймі,— любиш золото?
Урсвик роздивлявся його почервонілими очима.
— Зізнаюся, користь від нього є.
Джеймі з розумінням посміхнувся до нього.
— Все золото Кичери Кастерлі. Навіщо віддавати його цапу? Чого не відвезти мене на Королівський Причал і не отримати викуп за мене самому? І за неї теж, якщо схочеш. Одна панна якось казала мені, що Тарт прозивають Сапфіровим островом.
Дівчина на це скривилася, але не сказала нічого.
— Ти мене за перекинчика маєш?
— Певна річ. А за кого ще?
Якусь мить Урсвик міркував над пропозицією.
— Королівський Причал далеко, та й там ваш батько. Лорду Тайвіну може не сподобатися, що ми перепродали Гаренхол лорду Болтону.
«А він розумніший, ніж здається». Джеймі аж розмріявся, уявивши, як повісить цього покидька з обтяженими золотом кишенями.
— Батька я беру на себе. Доможуся для тебе королівського відпущення будь-яких твоїх злочинів. Доможуся для тебе лицарства.
— Сер Урсвик,— промовив чолов’яга, смакуючи звучання.— Ото б моя дорогенька жінка запишалася! Якби тільки я її не вбив,— зітхнув він.— А що ж буде з бравим лордом Варго?
— Може, заспівати тобі куплет з «У Кастамері дощ»? Коли батько до нього дістанеться, цап уже таким бравим не буде.
— І як ви це зробите? Чи у вашого батька такі довгі руки, що він дотягнеться крізь мури Гаренхолу, щоб викинути нас звідти?
— Якщо доведеться...— (Збудоване королем Гареном чудовисько впало одного разу — може впасти і вдруге).— Невже ти такий дурний, щоб вірити, що цап здатен перебороти лева?
Перехилившись, Урсвик ліниво ляснув його по обличчю. Оця зневажлива недбалість була гірша за сам ляпас. «Він мене не боїться»,— похолов Джеймі.
— Я вже наслухався, Царевбивце. Був би я справді дурний, якби вірив обіцянкам такого клятвопорушника, як ти.
Приостроживши коня, лицедій рвонув уперед.
«Ейрис,— ображено подумав Джеймі.— Завжди все зводиться до Ейриса». Погойдуючись у такт крокам коня, він мріяв роздобути меч. А ліпше два мечі. «Один для дівки, другий для мене. Так, ми загинемо, зате заберемо з собою в пекло половину з них».
— Навіщо ви йому сказали, що Тарт — це Сапфіровий острів? — шепнула Брієнна, коли Урсвик від’їхав на безпечну віддаль.— Він ще подумає, що в мого батька повно коштовного каміння...
— Молися, щоб він так і подумав.
— А ви взагалі не кажете слова правди, Царевбивце? Тарт називають Сапфіровим островом через синяву його вод.
— Ти голосніше кричи, дівко, бо Урсвик, здається, не почув. Що швидше вони дізнаються, як мало за тебе можна отримати викупу, то швидше почнуть ґвалтувати. Тут кожен на тебе залізе, та хіба не байдуже? Заплющиш очі, розсунеш ноги — і уявляй, що це лорд Ренлі.
На щастя, це їй на деякий час заткало рота.
День уже котився до вечора, коли нарешті наскочили на Варго Гоута, який ще з дюжиною бравих компанійців саме плюндрував невеличкий септ. Вітражні вікна побили, а різьблені дерев’яні скульптури богів повитягали на сонце. Коли загін під’їжджав, товстезний дотрак — такого Джеймі в житті не бачив — саме сидів у Матері на грудях, кінчиком ножа виколупуючи в неї халцедонові очі. Неподалік на розкидистому каштані повісили вниз головою худенького лисуватого септона. Троє бравих компанійців зробили з його тіла тренувальну мішень. Один з лучників стріляв непогано: в мерця з обох очей стирчало по стрілі.
Щойно перекупні мечі помітили Урсвика з бранцями, зірвався крик півдюжиною різних мов. Цап сидів біля багаття, кусаючи просто з рожна недосмажену птицю, і по пальцях у нього текло сало впереміш із кров’ю просто в бороду, що звисала довгими пасмами. Витерши руки об сорочку, він підвівся.
— Саревбивсе,— проплямкав він,— ти мій бранесь.
— Мілорде, я — Брієнна Тартська,— гукнула до нього дівчина.— Леді Кетлін Старк наказала мені доправити сера Джеймі на Королівський Причал, до його брата.
Цап ковзнув по ній байдужим поглядом.
— Нехай жамовкне.
— Вислухайте мене,— закликала Брієнна, поки Рордж різав мотузки, якими вона була прив’язана до Джеймі,— іменем короля на Півночі, короля, якому ви служите, будь ласка, вислухайте...
Рордж стягнув її з коня й почав копати ногами.
— Ти гляди, кості їй не поламай,— крикнув до нього Урсвик.— Бо за цю суку з конячою мордою можна сапфірів узяти стільки, скільки вона сама важить.
Дорнянин Тимеон разом зі смердючим ібенцем стягнули Джеймі з сідла та грубо підштовхнули до багаття. Поки вони давали волю рукам, неважко було б висмикнути в одного з них меча, але ворогів було забагато, а сам Джеймі — досі в ланцюгах. Одного-двох він би зміг зарубати, та зрештою загинув би сам. А поки що Джеймі не готовий був померти, тим більше за таку, як Брієнна Тартська.
— Сюдовий сьогодні день,— зронив Варго Гоут. На шиї в нього висіло намисто з монеток усіх форм і розмірів, литих і битих, з парсунами королів, ворожбитів, богів і бісів, і найдивовижніших звірів.
«Монети — з усіх країв, де він воював»,— пригадав Джеймі. Жадоба — ось ключик до цього чоловіка. Якщо він перекинувся на інший бік одного разу, може перекинутись і вдруге.
— Лорде Варго, даремно ви покинули службу в мого батька, та ще не пізно виправити помилку. Він добре за мене заплатить, самі знаєте.
— О так,— сказав Варго Гоут.— Я отримаю пововину жовота Кисери Кастерві. Та сперсу я маю посвати йому виста,— і він зронив щось своєю цапиною мовою.
Урсвик підштовхнув Джеймі в спину, а штукар у зелено-рожевому блазенському вбранні підставив йому підніжку. Коли ж Джеймі повалився на землю, один з лучників ухопив ланцюг, що скріплював йому зап’ястки, і смикнув його руки вперед. Тлустий дотрак відклав ножа й витягнув здоровезний кривий арах — гострющу шаблю, яку так люблять комонники.
«Хочуть мене залякати». А блазень, хихочучи, стрибнув Джеймі на спину, в той час як дотрак перевальцем наблизився до нього. «Цап хоче, щоб я в штанці напудив і благав помилувати, але такого задоволення він не отримає». Джеймі-бо Ланістер з Кичери Кастерлі, лорд-командувач королівської варти, і якийсь там перекупний меч не змусить його кричати.
Сонячне світло сріблястою змійкою пробігло по лезу араха, який, затріпотівши, опустився, майже невидимий для ока. І Джеймі закричав.
Арія
Маленька квадратна фортеця ледве дихала — так само як і дебелий сивий лицар, який жив там. Він був такий старий, що не розумів поставлених йому питань. Хай що йому казали, він тільки усміхався й бурмотів:
— Я утримав міст, не пустив сера Мейнарда. Руда чуприна й чорний норов, ось який він був, але мене він зрушити не зміг. Сам я отримав шість ран, але вбив його. Шість!
На щастя, мейстер, який його лікував, був молоденький. Коли старий лицар поринув у дрімоту, він відвів приїжджих убік і мовив:
— Боюся, ви ганяєтеся за привидом. Давним-давно до нас птах прилітав — може, вже півроку спливло. Ланістери зловили лорда Берика біля Божого Ока. І повісили.
— Ага, повісили, але Торос встиг зрізати мотузку, і він не помер,— сказав Лим. Зламаний ніс у нього вже був не такий червоний і набряклий, але зростався криво, тож тепер його обличчя було наче перекошене.— Його милість важко вбити, кажу вам.
— І важко знайти, я бачу,— мовив мейстер.— Ви Листяну леді питали?
— Спитаємо,— сказав Зеленобородий.
Наступного ранку, перетинаючи мурований місток за фортецею, Гендрі поцікавився, чи не за цей міст воював старий. Ніхто не знав.
— Швидше за все,— озвався Джек-Щасливець.— Інших мостів я тут щось не бачу.
— А от якби про це пісню склали, ми б знали напевне,— мовив Том Семиструнець.— Була б гарна балада — і ми б точно знали, хто такий був цей сер Мейнард і чого йому так забаглося перетнути цей міст. А якби сердешний старий Лічестер мав трошки лою в голові та тримав при собі співця, слава про нього полинула б далеко-далеко, як-от про Лицаря-Дракона.