— Сини лорда Лічестера загинули під час Робертового повстання,— буркнув Лим.— Частина з одного боку, частина — з другого. Відтоді він з головою і не дружить. І ніяка клята балада тут не допоможе.
— А що мав на увазі мейстер, коли казав про Листяну леді? — дорогою спитала Арія в Ангая.
— Сама побачиш,— посміхнувся лучник.
За три дні, проїжджаючи крізь пожовклий ліс, Джек-Щасливець скинув з плеча ріжок і засурмив — сигнал відрізнявся від усіх попередніх. Ще не встиг звук затихнути, як з дерев розгорнулися мотузяні драбини.
— Стриножте коней, бо нам нагору,— проспівав Том. І вони полізли в таємне селище у верхів’ях дерев — у лабіринт мотузяних переходів і критих мохом хаток, прихованих стінами шарлату й золота, де їх привели до Листяної леді — худої як тріска білокосої жінки, вдягненої в плаття з грубого полотна.
— Насувається осінь, довго ми тут лишатися не зможемо,— сказала вона.— Дев’ять днів тому гейфордською дорогою проїхало на полювання з дюжину вовків. Якби випадково підняли голову, могли б і нас побачити.
— А лорда Берика ви не бачили? — запитав Том Семиструнець.
— Він мертвий,— сказала жінка тужливо.— Його піймав Гора-на-коні та проштрикнув йому око кинджалом. Нам жебручий брат розповідав. А він це дізнався від людини, яка все на власні очі бачила.
— Казка з бородою, ще й брехлива,— сказав Лим.— Лорда Лискавку не так легко вбити. Може, сер Грегор око йому й вийняв, але від такого не помирають. Он Джек вам може підтвердити.
— Ну, я ж не помер,— мовив одноокий Джек-Щасливець.— Он батька мого повісив судовий виконавець лорда Пайпера, брата Бота відіслали на Стіну, інших моїх братів повбивали Ланістери. Око — це дурниці.
— Присягаєшся, що він не помер? — стиснула жінка Лима за руку.— Благословіть вас боги, Лиме, це найкращі новини за останні півроку. Хай береже його Воїн, і червоного жерця теж.
Наступного вечора зупинилися ночувати в обгорілому септі у спаленому селі під назвою Вогнетан. Од його вітражів лишилися самі скалки, а літній септон, який вийшов назустріч приїжджим, розповів, що мародери забрали і багаті шати Матері, і золочений ліхтар Стариці, і срібну корону Отця.
— Навіть груди у Діви відтяли, хоча ті були з простого дерева,— казав він.— І очі — очі з гагату, лазуриту й перламутру — повиймали своїми ножами. Хай змилується над ними Мати!
— І чия це робота? — спитав Лим Лимонний Плащ.— Лицедіїв?
— Ні,— відгукнувся старий.— То були північани. Дикуни, які деревам поклоняються. Казали, їм потрібен Царевбивця.
Арія, почувши це, закусила губу. Вона відчувала, як на неї дивиться Гендрі. Вона злилася й палала від сорому.
У підвалі під септом, між павутиння, коріння й розбитих винних діжок, ховалася дюжина вояків, але й вони нічого не знали про Берика Дондаріона, навіть їхній ватажок у почорнілих від гару обладунках і з грубою блискавкою на плащі. Коли Зеленобородий помітив, що Арія на нього витріщається, він розсміявся й мовив:
— Лорд Лискавка всюди й ніде, білко ти худенька!
— Ніяка я не білка,— озвалася вона.— Я вже майже доросла. Мені скоро виповниться одинадцять.
— Дивися, щоб я на тобі не женився! — він хотів полоскотати її під підборіддям, але Арія відбила його дурнувату руку.
Уночі Лим з Гендрі грали з господарями в кості, а Том Семиструнець співав дурненьку пісеньку про Барилкуватого Бена й гуску верховного септона. Ангай дозволив Арії постріляти зі свого лука, та хай скільки вона закушувала губу, а натягнути тятиву так і не змогла.
— Вам легший лук потрібен, міледі,— сказав веснянкуватий лучник.— Якщо в Річкорині знайдеться сухе дерево, я вам можу змайструвати.
Їх почув Том і урвав пісню.
— Дурне теля ти, Ангаю. Якщо ми й поїдемо в Річкорин, то тільки для того, щоб отримати за дівчинку викуп, і часу розсиджуватися там і майструвати луки в тебе не буде. Радій, якщо вдасться свою шкуру звідти врятувати. Лорд Гостер беззаконників вішав, коли ти ще й голитися не почав. А отой його синок... я завжди казав: людині, яка не любить музики, довіряти не можна.
— Він не музики не любить,— сказав Лим.— А тебе, дурню.
— І цілком безпідставно. Дівка хотіла з нього мужчину зробити, то хіба це я винен, що він так напився, аж ні на що виявився не здатен?
Лим пирхнув зламаним носом.
— А хіба про це пісню склав не ти, а якийсь інший клятий поганець, закоханий у власний голос?
— Я її заспівав тільки раз,— поскаржився Том.— Та й хто сказав, що пісня була про нього? Пісня була про рибу.
— Сонну рибу,— розсміявся Ангай.
Арії діла не було до того, про що там ті дурнуваті Томові пісні. Вона обернулася до Гарвіна.
— А що це він казав про викуп?
— Нам страшенно потрібні коні, міледі. Та зброя. Мечі, щити, списи. Все те, що купується за гроші. А, і ще зерно на посадку. Зима на підході, ви не забули? — він поклав палець їй під підборіддя.— Ви не перша високородна бранка, за яку ми можемо отримати викуп. І, сподіваюся, не остання.
Так і є, знала Арія. Лицарів повсякчас беруть у полон, щоб отримати викуп, а іноді беруть і жінок. Та що як Роб не заплатить тої ціни, якої за неї вимагатимуть? Вона не видатний лицар, а королі взагалі-то мають інтереси держави ставити вище за своїх сестер. А леді-мати — що скаже вона? Захоче дочку назад після всього, що та накоїла? Так міркувала Арія, закусивши губу.
Наступного дня заїхали в місцевість під назвою Стрімке Серце: пагорб був такий височенний, що з нього, здалося Арії, можна півсвіту розгледіти. На верхівці ще стояло кружало велетенських білих пнів — усе, що лишилося від колись могутніх віродерев. Арія з Гендрі обійшли пагорб, щоб їх порахувати. Тридцять один, і деякі з них були такі широчезні — спати можна, як на ліжку.
Стрімке Серце було священним місцем у дітей пралісу, пояснив Том Семиструнець, і тут ще присутні залишки їхньої магії.
— Хто тут спатиме, з тим нічого не станеться,— сказав співець. Арія подумала, що так, мабуть, і є: пагорб такий високий, а навколишні землі такі пласкі, що жоден ворог непомітно не підкрадеться.
Простолюд це місце оминає, пояснив Том: подейкують, тут блукають привиди дітей пралісу, які загинули тут, коли король андалів на ім’я Ерег Царевбивця вирізав їхній гай. Арія знала і про дітей пралісу, і про андалів, але привиди її не лякали. Маленькою вона часто ховалася в крипті Вічнозиму й серед камінних королів на їхніх тронах гралась у «приходь до мене в замок» і в «красуню й чудовисько».
Та все одно вночі у неї стало сторч на потилиці волосся. Вона заснула, і тут її збудила буря. Вітер зірвав з неї покривало й поніс його в кущі. Кинувшись за ним, Арія почула голоси.
Поряд із пригаслим багаттям вона угледіла Тома, Лима й Зеленобородого, які розмовляли з крихітною жіночкою — на фут нижчою за Арію, але старшою за стару Нан: згорблена і зморшкувата, вона спиралася на сукувату чорну ковіньку. Сиві коси в неї були такі довжелезні, що мало не торкалися землі. Коли дмухнув вітер, вони хмарою розвіялися в неї над головою. Шкіра в жінки була ще біліша за коси: молочно-біла, а очі, як здалося Арії, червоні, хоча з кущів розгледіти було важко.
— Давні боги не сплять і мені спати не дають,— говорила жінка.— Мені наснилася тінь з вогненним серцем — вона зарізала золотого оленя, так. Мені наснився чоловік без обличчя — він чекав на мосту, що хитався й хилитався під ним. На плечі в нього сидів ворон-потопельник, з крил якого звисали водорості. Мені наснилася ревуча ріка й жінка-риба. Мертва, з червоними сльозами на щоках, вона пливла за течією, та коли її очі розплющилися, я від жаху прокинулася. Ось що мені наснилося, і не тільки це. А ви принесли мені дари — заплату за мої сни?
— Сни,— пробуркотів Лим Лимонний Плащ,— яка користь зі снів? Жінки-риби й ворони-потопельники! Мені самому минулої ночі дещо наснилося. Я цілувався з подавальницею з шинку, яку знавав колись. Ти мені за це заплатиш, стара?
— Подавальниця мертва,— засичала жінка.— Тепер її тільки черви цілуватимуть.
А тоді, обернувшись до Тома Семиструнця, мовила: