Том кинув щипати струни.
— То це правда — Царевбивця знов на волі?
Леді Смолвуд кинула на нього презирливий погляд.
— Ну, навряд чи б на нього полювали, якби він сидів прикутий у підземеллях Річкорину.
— І що їм сказала міледі? — поцікавився Джек-Щасливець.
— Ну звісно, що Царевбивця голий лежить у мене в ліжку, але такий виснажений, що й спуститися не може. Один з них мав нахабство обізвати мене брехухою, тож ми трохи посварились, і я їх вигнала. Здається, вони рушили до Смолистого скруту.
— А що то були за північани,— нетерпляче посовалась Арія у кріслі,— які шукали Царевбивцю?
Леді Смолвуд, схоже, здивувалася, що дівчинка заговорила.
— Вони нам своїх імен не називали, дитино, але вдягнені були в чорне з білим сонцем на грудях.
«Біле сонце на чорному полі — герб лорда Карстарка»,— подумала Арія. Отже, то були Робові люди. Цікаво, міркувала вона, а вони й досі неподалік? От якби вдалося вислизнути від беззаконників і розшукати їх, може, вони б відвезли її до матері в Річкорин...
— А вони не розповіли, як Ланістеру вдалося втекти? — запитав Лим.
— Розповіли,— відгукнулася леді Смолвуд.— Та я ні слову не повірила. Бо вони стверджують, що його відпустила леді Кетлін.
Том так здригнувся, що аж струну обірвав.
— Та ну вас,— мовив він.— Це божевілля.
«Це неправда,— подумала Арія.— Не може бути правдою».
— Я теж так подумала.
Тут Гарвін згадав про Арію.
— Ця розмова не для ваших вух, міледі.
— Ні, я хочу послухати.
Але беззаконники були непохитні.
— Ну-ну, білочко,— сказав Зеленобородий.— Будь гарною панянкою й ходи пограйся у дворі, поки ми розмовляємо, давай.
Арія сердито вийшла й була б захряснула по собі двері, якби не такі важкі. Над Жолудевим Палацом опускалися померки. Вздовж мурів горіло кілька смолоскипів, та це і все. Брама маленького замку була зачинена й замкнена на засув. Арія пам’ятала, що обіцяла Гарвіну більше не тікати, але ж це було до того, як вони оббрехали її матір.
— Аріє! — вийшов услід за нею Гендрі.— Леді Смолвуд каже, тут є кузня. Не хочеш поглянути?
— Як ти хочеш.
Більше все одно не було чого робити.
— Цей Торос,— сказав Гендрі, коли вони проминули псарню,— той самий Торос, який жив у замку на Королівському Причалі? Червоний жрець, тлустий і голомозий?
— Напевно.
Арія не пригадувала, щоб розмовляла з Торосом на Королівському Причалі, але добре знала, хто він такий. Вони з Джалабаром Ксо були найколоритнішими фігурами при дворі Роберта, а Торос ще й був добрим другом короля.
— Він і не згадає мене, але він частенько приходив до нас у кузню.
У Смолвудів кузнею вже давненько не користувалися, але знаряддя, розвішані ковалем, так і висіли охайно на стіні. Гендрі запалив свічку й, поставивши її на ковадло, узяв кліщі.
— Наш майстер завжди шпетив його за те, що мечі свої підпалює. Не можна так ставитися до гарної криці, казав він, але Торос ніколи гарної криці й не брав. Брав дешевий меч, занурював у дикополум’я й підпалював. Трюки алхіміків, казав наш майстер, але лякалися і коні, і зелені лицарі.
Арія нахмурилася, силкуючись пригадати, чи не розповідав колись про Тороса батько.
— Він на справжнього жерця мало схожий, правда?
— Правда,— погодився Гендрі.— Майстер Мот казав, Торос міг перепити короля Роберта. Два чоботи пара, казав він, обжирайло й обпивайло.
— Не можна обзивати короля обпивайлом.
Може, король Роберт і справді пив забагато, але ж він був батьковим другом!
— Я про Тороса говорив,— Гендрі виставив кліщі, наче хотів ущипнути її за ніс, але Арія відбила їх.— Він обожнює бенкети й турніри, ось чому король Роберт так його любив. А ще Торос хоробрий. Коли розбили мури Пайку, він перший скочив у пролам. Бився своїм вогненним мечем, з кожним ударом підпалюючи залізних.
— Був би в мене вогненний меч! — Арія б чимало людей залюбки підпалила.
— Та це ж трюк, я ж тобі казав. Дикополум’я знищує крицю. Наш майстер Торосу після кожного турніру нового меча продавав. І щоразу вони сварилися через ціну,— Гендрі повісив кліщі назад, а натомість зняв важкий молот.— Майстер Мот казав, мені вже час свого першого меча викувати. Дав мені гарний зливок криці, і я вже знав, якої форми буде клинок. Але тут з’явився Йорен і забрав мене в Нічну варту.
— Ти, якщо захочеш, зможеш і далі мечі кувати,— сказала Арія.— Для мого брата Роба, коли ми приїдемо в Річкорин.
— Річкорин,— Гендрі поклав молот і звів погляд на Арію.— Тепер ти зовсім інша. Справжня маленька леді.
— Справжній маленький дубок — з усіма цими жолудями!
— Але гарний. Гарний дубок,— він зробив крок до неї й понюхав.— Навіть пахне від тебе приємно.
— А від тебе — ні! Від тебе смердить,— Арія штурхнула його на ковадло й збиралася втекти, та Гендрі схопив її за руку. Вона зробила йому підніжку, але він, падаючи, потягнув її за собою, і вони покотилися по підлозі кузні. Він був дужий, але вона спритніша. Щоразу як він хотів її схопити, їв вдавалося випручатися й напіддати йому. Гендрі ці удари тільки смішили, й від цього вона сердилася ще гірше. Нарешті він однією рукою стиснув обидва її зап’ястки, а другою почав її лоскотати, тож Арія зацідила йому коліном між ноги — й вивільнилася. Вони обоє всі були в пилюці, а в неї ще й рукав відірвався. Рукав від тої клятої сукні з жолудями!
— Отепер я вже точно не гарна! — крикнула Арія.
Коли вони повернулися в залу, Том співав.
Гарвін кинув на них тільки один погляд — і розреготався, а веснянкуватий Ангай, посміхнувшись, мовив:
— А ви впевнені, що вона з високородних леді?
Проте Лим Лимонний Плащ ляснув Гендрі по голові.
— Хочеш битися — бийся зі мною! А вона — дівчинка, ще й наполовину молодша за тебе! Тому геть від неї руки, чув мене?
— Я перша почала,— сказала Арія.— Гендрі тільки варнякав.
— Лиши хлопця, Лиме,— сказав Гарвін.— Я сумнівів не маю, що Арія перша почала. Й у Вічнозимі вона була така сама.
Підморгнувши дівчинці, Том заспівав:
— Листяної сукні в нас немає,— мовила леді Смолвуд з легкою лагідною усмішкою,— та Карелен залишила кілька інших, які можуть підійти. Ходім, дитинко, нагору й поглянемо, що там є.
Було навіть гірше, ніж перед тим: леді Смолвуд наполягла, щоб Арія скупалася ще раз, а тоді ще й підрізала й вичесала їй коси; сукня, в яку її вдягнули цього разу, виявилася бузковою, розшитою крихітними перлинками. Добре було тільки те, що в такій витонченій сукні верхи точно не поїздиш. Тому на ранок, по сніданку, леді Смолвуд видала Арії бриджі, пояс і сорочку, а ще брунатну замшеву курточку, поцятковану залізними заклепками.