— Це лишилося від мого сина,— пояснила господиня.— Він помер у сім рочків.
— Співчуваю, міледі...— засоромленій Арії зненацька стало її страшенно шкода.— Вибачте, що порвала сукню з жолудями. Вона була дуже гарна.
— Так, дитинко. Як і ти. Кріпися.
Данерис
У центрі Площі пишноти красувався червоний цегляний фонтан, вода в якому пахла сіркою, а в центрі фонтану — велетенська гарпія з кованої бронзи, двадцять футів заввишки. Голову гарпія мала жіночу: золоті коси, очі слонової кістки, гострі зуби теж зі слонової кістки. З її важких грудей фонтаном била жовта вода. Та замість рук у гарпії були крила — кажанячі чи драконячі, ноги орлині, а ззаду звивався отруйний скорпіонячий хвіст.
«Гіська гарпія»,— подумала Дані. Старий Гіс зруйнували п’ять тисяч років тому, якщо вона не плутає, його легіони відступили під натиском молодої Валірії, мури впали, у драконячому полум’ї згоріли на попіл і присок його вулиці й будівлі, а лани були засіяні сіллю, сіркою і скелетами. Боги Гіса загинули, як і люди: сер Джора казав, що теперішні астапорці — покручі. Навіть гіскарська мова переважно забута: рабовласницькі міста розмовляють валірійською мовою своїх завойовників, якщо її ще так можна назвати.
Але символ Старої Імперії зберігся, хіба що тепер з пазурів бронзового чудовиська звисав ланцюг з розімкнутими кайданами на кінцях. Гіська гарпія тримала в кігтях блискавку. А це гарпія Астапора.
— Скажи цій вестероській хвойді, хай не витріщається,— мовив работоргівець Кразнис мо Наклоз до рабині, яка була в нього за тлумачку.— Я м’ясом торгую, а не металом. Бронза не продається. Хай на солдатів дивиться. Навіть каламутні сливові баньки західної дикунки здатні розгледіти, що товар у мене добірний.
Кразнисова валірійська була спотворена характерним пекарським гарчанням, ще й де-не-де присмачена рабовласницьким жаргоном. Дані чудово все розуміла, однак, посміхнувшись, з питанням в очах глянула на дівчинку-рабиню: мовляв, що чоловік каже?
— Добрий пан Кразнис питає: хіба не добірні в нього солдати?
Як на людину, що ніколи не бувала у Вестеросі, загальною мовою дівчинка розмовляла непогано. Років десятьох, кругловида, вона мала смагляву шкіру й золоті очі мешканців Наату. Лагідні люди — ось як називається її народ. Усі згодні, що з них виходять найкращі раби.
— Можливо, для моїх потреб вони і справді годяться,— відповіла Дані. Це сер Джора підказав їй у Астапорі розмовляти лише дотрацькою і загальною мовою. «А мій ведмедик мудріший, ніж здається».— Розкажіть мені, чого вони навчені.
— Вестеросянці вони сподобалися. Але вона їх не хвалить, щоб збити ціну,— переклала тлумачка своєму панові.— Хоче знати, що вони вміють.
Кразнис мо Наклоз схилив голову набік. Пахло від цього рабовласника так, наче він у малині скупався, а гостра чорно-руда борідка блищала від олії. «Груди в нього більші, ніж у мене»,— подумала Дані. Вони прозирали крізь шовковий токар — тоненький, кольору морської хвилі, облямований золотом, який обмотувався навколо торсу й перекидався через одне плече. Дорогою чоловік притримував токар лівою рукою, а правою стискав короткий шкіряний батіжок.
— А всі вестероські свині такі неуки? — почав нарікати він.— Усьому світу відомо, що незаплямовані — майстри списа, щита й тесака,— він широко посміхнувся до Дані.— Розкажи їй усе, що вона хоче знати, рабине, і швидше. Спекотно сьогодні.
«Ну, принаймні в цьому не збрехав». Позаду стояли дві однакові дівчинки-рабині, тримаючи в них над головами шовкову парасольку, та навіть у тіні в Дані паморочилось у голові, а Кразнис страшенно прів. Площа пишноти від самого полудня смажилася на сонці. Навіть крізь товсті сандалі відчувалася гарячінь червоної цегли під ногами. Від неї хвилями здіймався жар, і в цій імлі східчасті піраміди Астапора навколо площі здавалися маревом.
Однак незаплямовані, навіть якщо й також мучилися від спеки, і знаку не давали. Стояли непорушно, наче самі з цегли. Для Дані з касарень вивели тисячу рабів; вишикувані перед фонтаном з його величезною бронзовою гарпією, в десять шерег по сто осіб, вони стояли прямо, втупившись перед собою закам’янілими поглядами. На незаплямованих не було нічого, крім пов’язки на стегнах і конічного бронзового шолома на голові, який закінчувався загостреним шпичаком у фут завдовжки. Кразнис звелів їм покласти списи та щити, зняти пояси з мечами та стьобані сорочки, щоб королева Вестеросу краще могла роздивитися їхні м’язисті, сухорляві тіла.
— Їх обирають ще змалечку — за зростом, прудкістю й силою,— пояснила рабиня.— Тренуватися вони починають у п’ять років. Щодня займаються з ранку до ночі, поки не оволодіють тесаком, щитом і трьома видами списів. Тренування дуже суворе, ваша світлосте. Витримує його тільки кожен третій. Це всім відомо. Серед незаплямованих кажуть: щойно отримаєш шпичастий шолом, найгірше позаду, бо ніколи не знайдеться служби гіршої за тренування.
Кразнис мо Наклоз начебто ні слова не розумів загальною мовою, однак, слухаючи, схилив голову набік і час від часу штрикав рабиню канчуком.
— Скажи їй, що вони тут уже стоять цілу добу, не пили й не їли. Скажи, що так і стоятимуть, поки не впадуть, якщо я звелю, і навіть якщо дев’ятсот дев’яносто дев’ять з них упадуть і помруть отут на бруківці, останній лишиться стояти непорушно, поки смерть не скосить і його. Ось які вони мужні. Скажи їй.
— Дурість це, а не мужність,— мовив Аристан Білобородий, коли маленька серйозна тлумачка все переклала. І постукав своєю палицею по бруківці — грюк-грюк, щоб підкріпити своє невдоволення. Старий не хотів плисти в Астапор, не подобалася йому й ідея купити армію рабів. А королева має вислухати всіх. Ось чому Дані взяла його з собою на Площу пишноти, а зовсім не як охоронця. З цим би впорались і кровні вершники. Сера Джору Мормонта вона лишила на «Балеріоні» оберігати людей і драконів. Їй неохоче довелося замкнути драконів у трюмі. Пускати їх вільно літати над містом було занадто небезпечно: на світі повно людей, які залюбки підстрелять їх, тільки щоб потім називатися драконовбивцями.
— Що там каже смердючий старий? — запитав рабовласник у тлумачки. Коли вона йому переклала, він, посміхнувшись, мовив: — Перекажи дикунам, що ми це називаємо послухом. Є воїни дужчі, прудкіші, кремезніші за незаплямованих. Дехто, може, навіть дорівняється до них у володінні мечем, списом і щитом. Але ніде від моря до моря не знайдеться воїна слухнянішого.
— Вівці слухняні,— сказав Аристан, коли йому це переклали. Він теж трохи розмовляв валірійською, хай і не так добре, як Дані, але, як і вона, вдавав незнання.
Коли це переказали Кразнису мо Наклозу, він вишкірив великі білі зуби.
— Та одне моє слово — і ці вівці його кишки вивернуть на бруківку,— сказав він,— але не перекладай цього. Скажи їм, що ці вояки — не вівці, а собаки. У Сімох Королівствах їдять собак і коней?
— Надають перевагу свиням і коровам, ваша вельможносте.
— Яловичина? Фе! Харч для дикунів немитих.
Не зважаючи ні на кого, Дані повільно пройшлася вздовж шереги солдатів.
Дівчата з парасолем не відставали, створюючи над нею тінь, а от тисячі вояків перед нею не було від кого чекати такого захисту. Більш як половина з них мала мідну шкіру й мигдалеві очі дотраків і лазарян, але були тут і мешканці вільних міст, білошкірі картяни, чорні жителі Літніх островів та інші, яких Дані й не впізнавала. Дехто мав і таку саму бурштинову шкіру, як Кразнис мо Наклоз, і такі самі чорно-руді бороди, якими вирізнялися давні гіскарці, що іменували себе синами гарпії. «Та вони навіть своїх продають!» Але чого Дані дивується? Дотраки чинять так само, коли у травистому морі стикаються два халасари.
Серед солдатів були і високі, і низенькі. Віком, на її око, від чотирнадцятьох до двадцятьох. Щоки в усіх були гладенькі, а очі однакові, хай вони будуть чорні, карі, сині, сірі чи зелені. «Всі як один чоловік»,— подумала Дані, і тут пригадала, що чоловіками їх назвати не можна. Незаплямовані — євнухи, всі до єдиного.