— Дорогу! — кричав Джого, який їхав попереду паланкіна.— Дорогу матері драконів!
Та коли він розкрутив довгий батіг зі срібним руків’ям, який йому подарувала Дані, й ляснув ним у повітрі, вона визирнула у віконечко й попросила його так не робити.
— Не тут, крове од крові моєї,— сказала вона його рідною мовою.— Ця бруківка й так забагато чула ляскоту батогів.
Зранку, коли вони виїздили з порту, вулиці були переважно порожні, але й зараз повними їх не можна було назвати. Продибав слон з ґратчастим паланкіном на спині. У висохлій мурованій фосі сидів голий хлопчик, у якого лупилася шкіра, колупався в носі й роздивлявся якихось мурах на вулиці. Почувши стукіт копит, він підвів голову й роззявив рота на колону верхових гвардійців, яка проїхала повз нього у хмарі червоної куряви й сухого сміху. Мідні кружала, нашиті на жовті шовкові плащі, сяяли як сонця, а от вишивані сорочки гвардійців були лляні, а нижче пояса чоловіки були в складчастих спідницях і сандалях. Усі без головних уборів, гвардійці зі свого наолієного й начесаного жорсткого волосся, чорного з червоним відливом, накрутили такі дивні зачіски — роги, крила, клинки й навіть долоні,— що схожі були на бісівський гурт, який утік із сьомого пекла. Якийсь час голий хлопчик роздивлявся їх, потім Дані, але вони вже проїхали, тож він повернуся до мурашок і до колупання в носі.
«Старе це місто,— подумала Дані,— та не таке вже багатолюдне, як було за часів своєї слави, й тим паче не таке, як Карт, чи Пентос, чи Ліс».
На перехресті паланкін різко зупинився, пропускаючи валку рабів, які шаркали поперечною дорогою, підстьобувані вилясками наглядачевого батога. Це не незаплямовані, зауважила Дані, а прості невільники зі світло-коричневою шкірою і чорним волоссям. Були серед них і жінки, але дітей не траплялося. Всі йшли голі. Позаду них їхали на віслюках два астапорці — чоловік у червоному шовковому токарі й затулена чадрою жінка в тоненькому синьому лляному вбранні, розцяцькованому уламками лазуриту. В чорних з червоним відливом косах був гребінь зі слонової кістки. Чоловік, сміючись, щось шепотів до неї, не звертаючи уваги ні на Дані, ні на своїх рабів, ні на наглядача з його канчуком-п’ятирчаткою — кремезного дотрака, на м’язистих грудях якого була гордо витатуйована гарпія з ланцюгом.
— З крові й цегли — Астапор,— пробурмотів Білобородий,— з крові й цегли — люди...
— Що це? — зацікавилася Дані.
— Старий вірш, якого мене, ще хлопчака, навчив мейстер. Я і не здогадувався, який він влучний. Цегла Астапора червона від крові рабів, які її виробляють.
— Цілком вірю,— сказала Дані.
— То їдьте звідси, поки й ваше серце не обернулося на цеглу. Пливімо просто сьогодні, з вечірнім припливом.
«Хотіла б я!» — подумала Дані.
— З Астапора, сер Джора каже, я можу відплисти тільки з військом.
— Сер Джора сам був работоргівцем, ваша світлосте,— нагадав їй старий.— У Пентосі, Мирі й Тайроші ви можете найняти перекупних мечів. Люди, які вбивають за гроші, не мають честі, та принаймні вони не раби. Прошу вас, зберіть свою армію там.
— Мій брат бував у Пентосі, Мирі, Браавосі — майже в усіх вільних містах. Магістри й архонти поїли його вином і годували обіцянками, але душа його вмирала з голоду. Людина не може все життя їсти з жебрацької миски й лишатися людиною. Я такого наїлася в Карті, з мене досить. І в Пентос із простягнутою рукою я не піду.
— Ліпше бути жебраком, ніж рабовласником,— сказав Аристан.
— Каже людина, яка ні тим, ні тим не була,— роздулися ніздрі в Дані.— Ви собі уявляєте, як це, коли вас продають, зброєносцю? А я уявляю. Мій брат продав мене халу Дрого за обіцяну золоту корону. От Дрого його й коронував золотим вінцем, хай і не зовсім таким, про який брат мріяв, а мене... мене мій сонце-й-місяць узяв собі за королеву, та якби він був іншою людиною, міг би вчинити й не так. Невже ви гадаєте, я забула, як це — боятися?
Білобородий схилив голову.
— Ваша світлосте, я не хотів вас образити.
— Мене ображає тільки брехня, а чесна рада — ніколи,— Дані заспокійливо поплескала Аристана по руці, помережаній старечими плямами.— Просто в мене драконячий норов. Нехай це вас не лякає.
— Постараюся не забувати,— усміхнувся Білобородий.
«Хороше в нього обличчя, і сила відчувається»,— подумала Дані. Вона не могла збагнути, чому сер Джора так не довіряє старому. «Невже він ревнує, що тепер у мене знайшовся новий співрозмовник?» Мимохіть вона подумки повернулася до тої ночі на «Балеріоні», коли лицар-вигнанець її поцілував. «Не слід було йому цього робити. Він за мене втричі старший, і занадто низького роду, і я йому не дозволяла!» Справжній лицар ніколи не поцілує королеву без її дозволу. Після цього Дані старалася не лишатися з сером Джорою наодинці, завжди тримаючи на кораблі біля себе служниць або кровних вершників. «Бо він ще раз хоче мене поцілувати, це читається в його очах».
Дані й сама не знала, чого хоче, але Джорин поцілунок збудив у ній щось, приспане з самої смерті хала Дрого. Лежачи на своєму вузькому ліжку в каюті, вона уявляла, що поряд з нею замість служниці втиснувся чоловік, і ця думка збуджувала її більше, ніж мала б. Іноді Дані, заплющивши очі, мріяла про цього чоловіка, але ніколи не уявляла Джору Мормонта; її коханець був молодший і вродливіший, хоча обличчя його завжди лишалося мов у тумані.
Одного разу, розпалившись так, що не могла заснути, Дані опустила руку собі між ноги — й аж затамувала подих, відчувши під пальцями вологу. Майже не дихаючи, вона почала рухати пальцями — повільно, щоб не збудити Іррі, яка спала поруч, поки не намацала чутливе місце й не зупинилася на ньому, легенько пестячи себе — спершу боязко, потім швидше і швидше. Але полегшення не приходило, і тут зворушилися дракони, один з них крикнув у протилежному кінці каюти — і збудив Іррі, яка побачила, що вона робить.
Дані відчувала, що спаленіла, але в темряві Іррі точно не могла цього бачити. Служниця без єдиного слова поклала долоню їй на груди, а тоді, нахилившись, стиснула вустами пипку. Друга її рука поповзла м’якими округлостями живота Дані, проминула хмарку сріблясто-золотого волосся, почала пестити між стегон. Кілька секунд — і ноги Дані сплелися, груди колихнулися, а тіло стуснулося. Вона скрикнула. А може, це скрикнув Дрогон. А Іррі, так нічого й не кажучи, знову скрутилася калачиком і миттю заснула, тільки-но все закінчилося.
Наступного дня все це здавалося сном. «І до чого тут сер Джора взагалі? Я хочу Дрого, мого сонце-й-місяця»,— нагадала собі Дані. Не Іррі, не сера Джору, а Дрого. Але Дрого помер. Їй здавалося, почуття померли разом з ним у червоній пустелі, але один-єдиний підступний поцілунок — і вони якимось чином відродилися до життя. «Не слід було йому мене цілувати! Він забагато на себе взяв, і я це дозволила. Але більше такого не станеться». Вона, похмуро стиснувши вуста, потрусила головою, і дзвіночок у її косі стиха забриньчав.
Ближче до затоки обличчя міста виясніло. На узбережжі вишикувалися величезні цегляні піраміди, найбільша з яких мала чотириста футів заввишки. Їхні широкі тераси заросли найрізноманітнішими деревами, лозами та квітами, а вітри, що кружляли довкола них, приносили духмяний пах зелені. Над брамою височіла ще одна велетенська гарпія, цього разу з обпаленої червоної глини; вона помітно обсипалася, а від скорпіонячого хвоста лишився заледве обрубок. У глиняних пазурах вона стискала старий, побитий іржею залізний ланцюг. Але біля води було прохолодніше. Плюскіт хвиль об гнилі палі причалу діяв на диво заспокійливо.
Аґо допоміг Дані спуститися з паланкіна. Дужий Бельвас сидів на одній з масивних підпор і кусав від величенької засмаженої ноги.
— Собачатина,— радісно мовив він, побачивши Дані.— Добра в Астапорі собачатина, маленька королево. Хочете? — запропонував він, усміхнувшись масними губами.