— Дуже ґречно з твого боку, Бельвасе, але ні, дякую.
Дані вже колись куштувала собачатину, але зараз не могла забути незаплямованих з їхніми дурнуватими цуценятами. Проминувши здорованя-євнуха, вона трапом піднялася на облавок «Балеріона».
Тут на неї чекав сер Джора Мормонт.
— Ваша світлосте,— мовив він, уклонившись.— Приходили рабовласники, вже пішли. Троє, з ними була дюжина тлумачів і стільки ж рабів-носіїв. Облазили кожен фут, занотували всі наші пожитки,— він ішов позаду неї.— Скільки вони можуть продати людей?
— Ніскільки...— (На кого вона сердилася — на Мормонта чи на це місто з його гнітючою спекою, його смородом, потом і крихкою цеглою?) — Вони продають не людей, а євнухів. Євнухів, зроблених з цегли, як і решта Астапора. Мені купувати вісім тисяч цегляних євнухів з мертвими очима, непорушних євнухів, які за шпичастий шолом убивають немовлят і душать своїх цуценят? У них навіть імен немає. Не називайте їх людьми, сер.
— Халесі,— мовив він, вражений її люттю,— незаплямованих відбирають ще змалечку, їх тренують...
— Про їхнє тренування я вже наслухалася...— Дані відчула, як на очі накочуються сльози, наглі й небажані. Рука її зметнулася — і ляснула сера Джору по обличчю. Або це, або істерика.
Мормонт торкнувся удареної щоки.
— Якщо я образив королеву...
— Так, образили. Дуже образили, сер. Якби ви були справжнім лицарем, ніколи б не привезли мене в це лихе місто.
«Якби ви були справжнім лицарем, ніколи б мене не поцілували, й не дивилися так на мої груди, й не...»
— Як зволить ваша світлість. Перекажу капітану Гролео, щоб готувався з вечірнім припливом рушати в інше місце — не таке лихе.
— Ні,— сказала Дані. Гролео спостерігав за ними з півбака, спостерігала і команда. Білобородий, кровні вершники, Джикі — всі, почувши ляпас, покинули свої справи.— Так, я хочу забратися звідси, просто зараз, а не з припливом, забратися швидко й далеко й ніколи не озиратися. Та чи можу я? На продаж виставлено вісім тисяч цегляних євнухів, і я маю вигадати спосіб їх придбати.
З цими словами вона пішла геть і спустилася в трюм.
За різьбленими дерев’яними дверима капітанської каюти ніяк не могли вгамуватися дракони. Дрогон, закинувши голову, заверещав, з ніздрів у нього повалив білий дим, а Вісеріон підлетів до Дані та спробував усістися їй на плече, як робив це, коли був менший.
— Ні,— сказала Дані, лагідно його зганяючи.— Ти вже завеликий, любчику.
Однак дракон обплів біло-золотим хвостом її руку й, уп’явши чорні кігті в тканину на плечі, вчепився міцно. Дані, яка нічого не могла з ним вдіяти, хихочучи, опустилася у велике шкіряне крісло Гролео.
— Вони тут дуріли, поки вас не було, халесі,— сказала їй Іррі.— Вісеріон обдер двері, бачите? А Дрогон, коли рабовласники прийшли на них поглянути, спробував утекти. Коли я схопила його за хвоста, щоб затримати, він обернувся і вкусив мене,— вона показала сліди від зубів на руці.
— А вони не намагалися пропалити собі дорогу на волю?
Цього Дані боялася найбільше.
— Ні, халесі. Дрогон вогнем дихав, але просто в повітря. Рабовласники боялися до нього підходити.
Дані поцілувала руку Іррі, де її покусав Дрогон.
— Вибач, що він тебе поранив. Драконів не можна замикати в тісних каютах.
— У цьому дракони — як коні,— сказала Іррі.— І вершники. Внизу іржуть коні, халесі, і б’ються в дерев’яні стінки. Я їх чую. А Джикі каже, що старі баби й діти теж кричать, коли вас немає. Їм не подобається цей водяний віз. І чорне солоне море не подобається.
— Знаю,— сказала Дані,— добре знаю.
— Халесі засмучена?
— Так,— зізналася Дані. «Засмучена й розгублена».
— Може, я потішу халесі?
Дані відступила від неї.
— Ні! Іррі, не потрібно. Тої ночі, коли ти прокинулася... ти ж не постільна рабиня, я тебе звільнила, пам’ятаєш? Ти...
— Я — служниця матері драконів,— мовила дівчина.— Потішити халесі — велика честь.
— Не хочу я,— не вступалася Дані.— Не хочу,— вона рвучко відвернулася.— Тепер іди. Хочу побути на самоті. Поміркувати.
Заки Дані знов піднялася на палубу, на води Невільничої бухти вже опускалися сутінки. Зупинившись біля борту, вона задивилася на Астапор. «Звідси він майже чарівний»,— подумала вона. Над головою загорялися зорі, а внизу — шовкові ліхтарі, як і обіцяла Кразнисова перекладачка. Цегляні піраміди всі мерехтіли від світла. Та внизу було темно — на вулицях, площах і в бійцівських кублах. А найтемніше було в касарнях, де який-небудь хлопчик годує об’їдками цуцика, якого йому подарували, відібравши натомість чоловіче багатство.
Позаду почулися тихі кроки.
— Халесі! — прозвучав знайомий голос.— Можна поговорити з вами відверто?
Дані не озирнулася. Зараз вона просто не мала сили на нього дивитися. Бо як подивиться, може знов дати ляпаса. Чи розплакатися. Чи поцілувати. Так і не зрозумівши, де правда, де лжа, а де божевілля.
— Кажіть, що маєте, сер.
— Коли у Вестеросі висадився Ейгон Дракон, королі Видолу, Кичери й Розлогів не помчали вручати йому свої корони. Якщо ви хочете справді посісти Залізний трон, доведеться його завойовувати, як йому, мечем і драконовим огнем. А це означатиме, що, поки все закінчиться, ваші руки будуть у крові.
«Кров і полум’я,— подумала Дані.— Гасло дому Таргарієнів». Вона знала ці слова все своє життя.
— Я радо проллю кров ворожу. А от кров невинна — геть інша справа. Мені пропонують вісім тисяч незаплямованих. Вісім тисяч забитих немовлят. Вісім тисяч задушених собак.
— Ваша світлосте,— мовив Джора Мормонт,— я бачив Королівський Причал по Сплюндруванню. Того дня також загинуло багато немовлят, і старих теж, і дітей, які гралися у дворах. А жінок зґвалтували стільки, що й не полічити. В кожному чоловікові причаївся дикий звір, і якщо цьому чоловікові дати в руки меча або списа й послати на війну, той звір прокидається. Для цього йому досить занюхати кров. Але я ще не чув, щоб незаплямовані когось ґвалтували, вирізали міста, ба навіть мародерствували, хіба що за наказом своїх командирів. Може, вони й цегляні, як ви кажете, але якщо ви їх купите, вони з цієї миті вбиватимуть тільки тих собак, яких захочете ви. А я щось не пригадую, щоб ви хотіли вбивати собак.
«А як же Узурпаторові пси?»
— Так,— Дані роздивлялася м’яке кольорове світло, віддаючись пестощам прохолодного солоного бризу.— Ви от мовите про сплюндровані міста. Скажіть-но мені, сер, а чому дотраки не сплюндрували цього міста? — вона вказала вперед.— Погляньте на мури. Вони вже почали обвалюватися. Там, і отам. А ви бачите на отих вежах чатових? Я от не бачу. Може, вони ховаються, сер? Сьогодні я бачила цих синів гарпії, цих гонорових вельможних воїнів. Одягнених у лляні спіднички, а найстрашніше в них — то їхнє волосся. Навіть зовсім скромний халасар міг би легко розколоти Астапор, як горішок, і вивалити з нього протухлу середину. То скажіть мені, чому та потворна гарпія ще не стоїть на богошляху у Ваїс-Дотраку серед крадених богів?
— Око у вас гостре, як у дракона, халесі, зразу видно.
— Я чекала на відповідь, а не на комплімент.
— Є дві причини. Доблесні захисники Астапора — полова, це правда. Давні роди й тугі гаманці; виряджаються, як гіскарські карателі, вдаючи, наче й далі правлять цілою імперією. Кожен тут — командир. На свята влаштовують у кублах потішні війни, щоб похизуватися, які вони геніальні полководці, але вмирають євнухи. Та все одно, будь-який ворог, який схоче завоювати Астапор, має знати, що йому доведеться зіткнутися з незаплямованими. Рабовласники на захист міста виставлять цілий гарнізон. Дотраки не воюють з незаплямованими з того самого дня, коли під брамою Когора поклали їм під ноги свої коси.
— А друга причина?
— Кому нападати на Астапор? — спитав сер Джора.— Мірін і Юнкай — суперники, але не вороги, у Валірію прийшла Руїна, на східному узбережжі живуть самі гіскарці, а за горами вже Лазар. А ягнята — як ви, дотраки, їх кличете — люди геть не войовничі.