— Заходьте погрієтеся,— почувся чоловічий голос.— Тут під камінням місця досить, щоб нікому на голову не крапало.
Чоловік поділився з гостями вівсяниками, кров’янкою і елем з бурдюка, який мав із собою, але не своїм іменем; їхніх імен він теж не питав. Бран вирішив, що він з Лідлів. Застібка в нього на білячому плащі була бронзово-золота, викувана у формі шишки, а в Лідлів на білій половині біло-зелених щитів якраз і є шишки.
— Далеко до Стіни? — запитав у нього Бран, поки чекали, щоб дощ припинився.
— Не дуже — круки літають і далі,— сказав Лідл, якщо це і справді був Лідл.— Але для тих, у кого крил немає, далекувато.
— Закладаюся,— почав був Бран,— ми б уже там були, якби...
— ...пішли королівським гостинцем,— закінчила за нього Міра.
Діставши ножа, Лідл заходився обстругувати паличку.
— Коли у Вічнозимі сидів Старк, королівським гостинцем могла розгулювати незаймана дівчина в чому мати народила — і ніхто б її і пальцем не зачепив, а подорожніх завжди чекало багаття, хліб і сіль у численних заїздах і тверджах. Та ночі нині похолодали, і двері зачинені. У вовчому лісі засіли кальмари, а королівським гостинцем їздять облуплені, розпитуючи про чужаків.
Ріди обмінялися поглядом.
— Облуплені? — перепитав Джоджен.
— Байстрюкові люди, ага. Він буцімто був мертвий, а виявилося, що не мертвий. І заплатить сріблом за вовчі шкури, я чув, а за деяких повсталих мерців — так і золотом.
Кажучи це, він поглядав на Брана й на Літо, який розтягнувся поряд з ним.
— Що ж до Стіни,— провадив чоловік,— то я б туди не потикався. Старий Ведмідь повів Варту у примарний ліс, а повернулися самі круки, тільки звісток не принесли. Чорні слова на чорних крилах, моя казала мати, та коли птахи і слів не приносять, як на мене, це ще чорніше,— він поворушив патиком у багатті.— Все було не так, коли у Вічнозимі сидів Старк. Але старий вовк мертвий, а юний подався на південь погратись у гру престолів, тож лишилися самі привиди.
— Вовки повернуться,— урочисто сказав Джоджен.
— І звідки ти знаєш, хлопче?
— Мені наснилося.
— Буває, мені вночі мамуся сниться, яку я дев’ять років тому поховав,— мовив чоловік,— але зранку її чомусь як не було, так і нема.
— Різні бувають сни, мілорде.
— Годор,— підтвердив Годор.
Ніч вони провели разом, бо дощ не припинявся й потемки, і тільки Літо рвався геть з печери. Коли багаття перегоріло до жару, Бран відпустив деривовка. Той не боявся намокнути, як люди, його кликала ніч. Місячне світло розцвітило мокрі ліси в усі відтінки срібла, а сірі вершини побілило. У темряві ухкали сови, перелітаючи з сосни на сосну, а гірськими хребтами стрибали білі кози. Бран, заплющивши очі, віддався вовчому сну — віддався опівнічним запахам і звукам.
Наступного ранку, коли мандрівці прокинулися, багаття перегоріло, а Лідл уже пішов, щоправда, лишивши їм ковбасу й дюжину вівсяників, охайно загорнутих у біло-зелену шматку. Частина коржиків була запечена з кедровими горішками, а частина — з ожиною. Бран скуштував по одному й того, й того, але так і не вирішив, який коржик смачніший. «Одного дня у Вічнозимі знову житимуть Старки»,— сказав він собі, й тоді він пошле по Лідлів і стокротно віддячить їм за кожен горішок і кожну ягоду.
Того дня стежка, якою вони попрямували, була трохи легша, а під полудень і сонце прорвалося крізь хмари. Бран сидів у своєму кошику в Годора на спині, почуваючись майже задоволено. Навіть задрімав, приспаний м’яким погойдуванням широких кроків здорованя-конюшого й тихим мугиканням на ходу, таким звичним для нього. Але Брана збудила Міра, легенько торкнувшись його руки.
— Дивись,— мовила вона, тицьнувши в небо своїм остенем,— орел.
Бран підвів голову — й побачив його: птах ширяв на вітру, розкинувши непорушні сірі крила. Бран проводжав очима орла, який колами піднімався дедалі вище, й намагався уявити, як воно — отак без зусиль линути понад світом. «Це навіть краще, ніж верхолазити». Йому хотілося поринути до орла, скинути своє дурнувате покалічене тіло й піднестися в небо, щоб там з’єднатися з орлом, як він з’єднувався з Літом. «Зеленвидці могли таке. І в мене мало б вийти». Він спробував раз, удруге — аж поки орел не зник у золотій пелені пообіддя.
Полетів,— розчаровано зронив Бран.
— Побачимо інших,— сказала Міра.— Вони ж тут нагорі живуть.
— Мабуть.
— Годор,— підтвердив Годор.
— Годор,— погодився Бран.
Джоджен підбуцнув шишку.
— Здається, Годору подобається, коли вимовляють його ім’я.
— Насправді його звати не Годор,— пояснив Бран.— Це просто єдине слово, яке він знає. Насправді його звати Волдер, мені стара Нан казала. Вона була бабусею його бабусі, щось таке.
Згадавши стару Нан, він засумував.
— Думаєш, залізні її вбили?
У Вічнозимі її тіла вони не бачили. Якщо так поміркувати, Бран узагалі не пригадував, щоб бачив там мертвих жінок.
— Вона зроду нікого не образила, навіть Теона. Казки оповідала. Теон би її не скривдив, правда?
— Є люди, які кривдять інших просто так,— сказав Джоджен.
— І не Теон вбивав людей у Вічнозимі,— мовила Міра.— Бо серед загиблих забагато залізних,— вона переклала остень у другу руку.— А ти не забувай казки старої Нан, Бране. Не забувай, як вона їх розповідала, як звучав її голос. Якщо ти це пам’ятатимеш, часточка її завжди житиме в тобі.
— Я не забуду,— пообіцяв хлопчик. Довгий час ішли мовчки, піднімаючись нагору кривою звіриною стежкою, яка вела через сідловину поміж двох скелястих піків. Навколо до схилів чіплялися хирі сосни-солдати. Далеко попереду проглядався крижаний блиск струмка, який падав з гори. Бран зловив себе на тому, що дослухається до Джодженового засапаного дихання й до хрускоту глиці в Годора під ногами.— А ви які-небудь казки знаєте? — зненацька запитав він Рідів.
— Кількоро,— засміялася Міра.
— Годор,— зронив Годор, мугикаючи.
— Розкажи одну,— попросив Бран.— Поки йдемо. Годор любить казки про лицарів. І я теж.
— На Перешийку лицарів немає,— мовив Джоджен.
— Над водою,— виправила його сестра.— А в болоті повно мертвих лицарів.
— Щира правда,— сказав Джоджен.— Повно андалів і залізних, Фреїв та інших дурнів — усіх тих гонорових вояків, які прагнули звоювати Сіроводдя. Ніхто з них так і не спромігся його відшукати. Заїжджають на Перешийок, а назад не вертаються. Бо рано чи пізно збиваються в болото й загрузають у трясовині під вагою своєї криці — тонуть у своїх обладунках.
Уявивши лицарів-потопельників під водою, Бран аж поїжився. Але насправді він був і не від того: любив він, коли отак б’ють дрижаки.
— Був собі лицар,— почала розповідати Міра,— а трапилося це того року, коли прийшла оманлива весна. Лицар розсміяного дерева, ось як його прозивали. Можливо, він був краножанин.
— А може, й ні,— сказав Джоджен; на його обличчі танцювали зелені тіні.— Певен, королевич Бран цю казку чув уже сто разів.
— Ні,— сказав Бран,— не чув. А якби й чув, хіба не байдуже? Іноді стара Нан переказувала казки, які ми вже чули, але якщо казка хороша, ми були й не проти. Старі казки — як старі друзі, казала вона. Час від часу варто до них повертатися.
— Правда,— мовила Міра; вона йшла зі щитом на спині, іноді остенем відгортаючи гілку то тут, то там. Коли Бран уже вирішив, що вона передумала розповідати казку, вона повела далі.— Був собі на Перешийку один допитливий хлопець. На зріст маленький, як усі краножани, але хоробрий, кмітливий і дужий. Зростав він, полюючи, рибалячи й лазячи по деревах, а ще навчився всіх чарів, на яких знається наш народ.
Бран був майже переконаний, що такої казки не чув.
— А йому теж снилися зелені сни, як Джоджену?
— Ні,— сказала Міра,— але він міг дихати у трясовині й бігати по листю, а ще, прошепотівши одне-єдине слово, перетворювати землю на воду, а воду — на землю. Він розмовляв з деревами й вигадував слова; на його бажання з’являлись і зникали замки.