— Хотів би і я так,— жалібно мовив Бран.— А скоро він зустрінеться з лісовим лицарем?
— Скоро,— скривила личко Міра,— якщо один королевич помовчить.
— Я просто спитав.
— Хлопець знався на чарах краногів,— провадила вона,— але йому цього було мало. Розумієш, наші люди нечасто подорожують далеко від домівки. Ми — маленький народ, декому наші звичаї здаються дивними, тож великі народи не завжди ставляться до нас приязно. Однак цей хлопець був сміливіший за інших, тож одного дня, подорослішавши, він вирішив поїхати з краногів — навідатися на острів Ликів.
— На острів Ликів ніхто не їздить,— заперечив Бран.— Там живуть зеленяки.
— От зеленяків він і хотів розшукати. Отож він одягнув сорочку, обшиту бронзовою лускою, як у мене, узяв шкуратяний щит і тризубий остень, як у мене, і поплив на маленькому шкіряному човнику вниз по Зеленому Зубцю.
Бран, заплющивши очі, спробував уявити людину в шкіряному човнику. В уяві краножанин був схожий на Джоджена, тільки старший і дужчий, а вдягнений як Міра.
— Близнючок він проминув поночі, щоб на нього не напали Фреї, а коли доплив до Тризуба, то причалив до берега й, поставивши човника собі на голову, пішов далі пішки. Багато днів він подорожував, аж нарешті дістався Божого Ока, опустив човника в озеро й повеслував до острова Ликів.
— І там зустрів зеленяків?
— Так,— сказала Міра,— але це вже зовсім інша історія, і не мені її розповідати. Королевич просив казку про лицарів.
— Про зеленяків теж цікаво.
— Так,— погодилася Міра, але більше про них не згадувала.— Цілу зиму краножанин просидів на острові, та коли прийшла весна, він відчув, що його кличе широкий світ і прийшов час рушати далі. Шкіряний човник лежав там, де він його і лишив, тож він попрощався й повеслував до протилежного берега. Він усе гріб та гріб, і нарешті побачив удалині вежі замку, який виріс на березі озера. Що ближче він підпливав до берега, то вищими ставали вежі, й урешті краножанин збагнув, що це, мабуть, найбільший замок на світі.
— Гаренхол! — одразу впізнав його Бран.— Це був Гаренхол!
— Справді? — посміхнулася Міра.— Попід мурами хлопець розгледів різнобарвні намети, на вітру виляскували яскраві прапори, а на збруйних конях сиділи лицарі в кольчугах і кірасах. Пахло смажениною, чувся сміх і гучні сурми герольдів. Саме мав початися великий турнір, на який з’їхалися позмагатися богатирі з усіх країв. Був присутній сам король разом зі своїм сином — королевичем-драконом. Приїхали білі мечі — вітати у своїх лавах нового брата. Приїхав і лорд штормових земель, і лорд руж. Великий лев з Кичери посварився з королем і не з’явився, зате приїхало чимало його прапороносців і лицарів. Краножанин зроду не бачив такої пишноти й підозрював, що вже більше й не побачить. У душі йому понад усе кортіло долучитися до дійства...
Бран дуже добре розумів його почуття. Змалечку він завжди мріяв стати лицарем. Але це було до того, як він упав і перестав відчувати ноги.
— Дочка володаря великого замку на відкритті турніру була королевою кохання і краси. П’ятеро богатирів заприсяглися захистити її корону: четверо її братів з Гаренхолу і її знаменитий дядько — білий лицар королівської варти.
— А вона була вродлива?
— Так,— сказала Міра, перестрибуючи камінь,— та були там і вродливіші. Одна з них — дружина королевича-дракона, яка привезла з собою дюжину фрейлін. Усі лицарі випрошували в них стрічки, щоб пов’язати собі на списи.
— Це казка не про кохання, ні? — підозріливо запитав Бран.— Годору такі не до вподоби.
— Годор,— погодився Годор.
— Йому до вподоби казки, де лицарі б’ються з чудовиськами.
— Іноді лицарі — то і є чудовиська, Бране. Маленький краножанин саме йшов через поле, радіючи теплому весняному дню й нікого не зачіпаючи, коли його перестріли трос зброєносців. Було їм не більш як по п’ятнадцять років, та все одно на зріст вони були вищі за нього — всі троє. Цей світ належав їм, так вони собі думали, й чужинцю було в ньому не місце. Висмикнувши в нього остень, вони повалили його на землю, обзиваючи жабоїдом.
— А це були Волдери?
Саме так і вчинив би Малий Волдер Фрей.
— Ніхто імен не називав, але він добре запам’ятав їхні обличчя, щоб пізніше помститися. Щоразу як він намагався підвестися, вони штовхали його назад на землю й били його, скрученого клубочком, ногами. Аж тут почулося гарчання. «Не смійте бити батькового підданого»,— заричала вовчиця.
— Вовчиця на чотирьох лапах чи на двох ногах?
— На двох ногах,— мовила Міра.— Вовчиця кинулася на зброєносців з турнірним мечем і розігнала всіх трьох. Краножанин був весь у синцях і крові, тож вона забрала його до себе в лігво, щоб промити рани й перев’язати бинтами. Там він познайомився з братами з її зграї: з їхнім ватажком — диким вовком, з тихим вовком біля нього і з вовченям — наймолодшим з чотирьох.
Того вечора в Гаренхолі мав відбутися бенкет на честь відкриття турніру, і вовчиця наполягла, щоб і краножанин узяв у ньому участь. Роду він був високого, тому мав повне право теж сидіти на лавці разом з усіма. Цій вовчиці нелегко було відмовити, тож вона звеліла вовченяті підшукати гостю вбрання, гідне королівської учти, й вони вирушили у великий замок.
Під Гареновим дахом він їв і пив разом з вовками та їхніми присяжними мечами — курганцями, лосями, ведмедями й тритонами. Королевич-дракон заспівав страшенно сумної пісні, аж вовчиця розхлюпалася, та коли її брат-вовченя піддражнив її через сльози, вона вилила йому на голову вино. Заговорив чорний брат, закликаючи лицарів приєднуватися до Нічної варти. У війні винних кубків лорд штормових земель перепив лицаря черепів і цілунків. Краножанин спостерігав, як панна з розсміяними фіалковими очима танцює спершу з білим мечем, тоді з червоним змієм, з лордом грифонів і нарешті з тихим вовком... та лишень після того, як дикий вовк запросив її від імені свого родича, який, соромлячись, боявся підвестися з лавки.
У вирі веселощів маленький краножанин зауважив трьох зброєносців, які на нього напали. Один з них служив лицарю вил, другий — лицарю дикобраза, а третій — лицарю з двома вежами на сюрко — цей герб краножани знали дуже добре.
— Це Фреї,— сказав Бран.— Фреї з Переправи.
— І тоді, і тепер,— погодилася Міра.— Вовчиця теж їх побачила й указала на них братам. «Можу тобі підшукати коня й обладунки на тебе»,— запропонувало вовченя. Маленький краножанин подякував йому, але не відповів. У нього краялося серце. Краножани дрібніші за більшість людей, але ж гордості в них не менше! Хлопець не був лицарем, бо серед нашого народу лицарів немає. В човні ми сидимо частіше, ніж у сідлі, а руки наші створені для весел, а не для списів. Хай як він жадав помсти, та побоювався, що тільки пошиється в дурні та зганьбить свій народ... Уночі тихий вовк запропонував йому місце у своєму наметі, але, перш ніж лягати спати, маленький краножанин опустився навколішки біля озера й, позираючи в той бік, де лежить острів Ликів, помолився давнім богам Півночі й Перешийку...
— Невже ти не чув цю історію від свого батька? — поцікавився Джоджен.
— Казки нам розповідала стара Нан. Міро, продовжуй, не зупиняйся на півслові.
Годор, схоже, почувався так само.
— Годор,— мовив він і повторив,— годор, годор, годор, годор.
— Ну,— сказала Міра,— якщо хочеш слухати далі...
— Так. Розповідай.
— Планувалося п’ять турнірних днів,— провадила вона.— Велика семистороння рукопашна, стрілецькі змагання й метання бойових топорів, кінні перегони й турнір для співців...
— Це можеш пропустити,— нетерпляче перебив її Бран зі свого кошика в Годора на спині.— Розказуй про двобої.
— Як зволить королевич. Дочка господаря замку була королевою кохання і краси, її захищали четверо братів і дядько, але всі четверо синів Гаренхолу були переможені першого ж дня. Їхні переможці недовго тішилися, бо й вони дуже скоро зазнали поразки. Таким чином, під кінець першого турнірного дня чемпіоном став лицар дикобраза, а зранку на другий день отримали перемогу лицар вил і лицар двох веж. Але ближче до вечора на другий день, коли вже залягали довгі тіні, на арені з’явився таємничий лицар.