Бран проникливо кивнув. На турнірах завжди з’являлися таємничі лицарі, ховаючи обличчя під шоломами; щити в них були або зовсім без гербів, або з такими гербами, що їх ніхто не впізнавав. Іноді то були замасковані знамениті чемпіони. Одного разу на турнірі переміг Лицар-Дракон, виступаючи як лицар сліз, бо хотів назвати королевою краси й кохання свою сестру, а не королівську коханку. І Баристан Безстрашний двічі вдягав обладунки таємничого лицаря — першого разу йому було всього десять рочків.
— Закладаюся, то був маленький краножанин.
— Ніхто не знав,— сказала Міра,— але на зріст таємничий лицар був невисокий, ще й одягнений у погано припасовані різношерсті обладунки. На гербі в нього на щиті красувалося серце-дерево давніх богів — біле віродерево з червоним розсміяним ликом.
— А може, він приплив з острова Ликів? — запитав Бран.— Це був зеленяк?
У казках старої Нан хоронителі мали темно-зелену шкіру й листя замість волосся. Іноді й роги, але Бран просто не уявляв, як може таємничий лицар вдягнути шолом на роги.
— Його точно послали давні боги.
— Можливо, й вони. Таємничий лицар опустив перед королем списа, а тоді проїхав у кінець арени, де стояли шатра п’ятьох чемпіонів. Сам знаєш, яким трьом з них він кинув виклик.
— Лицарю дикобраза, лицарю вил і лицарю веж-близнючок,— здогадався Бран, який чимало казок переслухав на своєму віку.— Я ж казав, то був малий краножанин.
— Хай хто це був, а давні боги додали моці його рукам. Першим упав з коня лицар дикобраза, далі — лицар вил і нарешті — лицар двох веж. Ніхто їх особливо не любив, тож простолюд радо вітав лицаря розсміяного дерева, як почали називати нового чемпіона. Коли його переможені суперники захотіли викупити коней і лати, лицар розсміяного дерева громовито промовив крізь шолом: «Навчіть своїх зброєносців поводитися гідно — ото й буде ваш викуп». Переможені лицарі добряче вишпетили своїх зброєносців, і їм одразу ж повернули коней і лати. Отак маленькому краножанину відповіли на молитви... чи то давні боги, чи то зеленяки, чи то діти пралісу — хтозна...
«Гарна казка»,— вирішив Бран, поміркувавши секунду чи дві.
— А що трапилося далі? Лицар розсміяного дерева переміг на турнірі й одружився з королівною?
— Ні,— сказала Міра.— Того вечора у великому замку і лорд штормових земель, і лорд черепів і цілунків обидва поклялися розкрити його інкогніто; їх під’юджував ще й король, заявивши, що обличчя, яке ховається під шоломом, не належить до його друзів. Але наступного ранку, коли герольди засурмили в сурми й король усівся на своє місце, з’явилося тільки двоє чемпіонів. Лицар розсміяного дерева щез. Король розгнівався, навіть послав власного сина, королевича-дракона, на його пошуки, але знайшовся тільки розмальований щит, який, забутий, висів на дереві. Отож урешті-решт на турнірі переміг королевич-дракон.
— А! — Бран якийсь час міркував над казкою.— Гарна історія. Але ж це троє поганих лицарів мали на початку його скривдити, а не їхні зброєносці. Тоді б краножанин міг їх усіх убити. Бо ця частина з викупом — якась дурниця. І ще на турнірі мав перемогти таємничий лицар, побити всіх претендентів і назвати вовчицю королевою кохання і краси.
— Її і назвали,— мовила Міра,— тільки ця історія сумніша.
— Ти впевнений, що ніколи не чув її, Бране? — перепитав Джоджен.— Лорд-батько ніколи її тобі не розповідав?
Бран похитав головою. На той час день добігав кінця, схилами гір скрадалися довгі тіні, застромляючи довгі чорні пальці між сосон. «Якщо маленький краножанин зміг доплисти до острова Ликів, може, і мені вдасться». В усіх казках розповідалося, що зеленяки мають чарівну силу. Може, вони допоможуть йому знов почати ходити, ба ще й зроблять з нього лицаря. «Вони-бо зробили лицаря з маленького краножанина, хай усього на день,— думав Бран.— І дня достатньо».
Давос
У камері було тепло — навіть на таке він не заслуговував.
Темно, так. Крізь старовинні залізні ґрати падало мерехтливе жовтогаряче світло від смолоскипа в держаку на стіні, але дальній кінець камери тонув у сутінках. Тут було вогко — а чого ще чекати від такого острова, як Драконстон, де всюди море? А ще тут водилися щурі — стільки, як в усіх підземеллях, і ще трошки.
Але на холод Давос нарікати не міг. У гладеньких кам’яних переходах попід масивною брилою Драконстону завжди було тепло, й Давос неодноразово чув: що глибше спускаєшся, то тепліше стає. Наскільки він міг судити, зараз він глибоко під замком, тож коли він притуляв долоню до стіни, та частенько виявлялася теплою. Може, старі легенди не брешуть і Драконстон і справді збудований з пекельного каміння.
Коли Давоса тільки привели сюди, він був зовсім хворий. Кашель, який допався його з самого дня битви, тільки погіршувався, а ще його накрила гарячка. На вустах тріскалися криваві болячки, і навіть у теплій камері били дрижаки. «Довго я не протримаюся,— думав Давос.— Скоро я помру тут, у темряві».
Але дуже швидко він зрозумів, що помилявся — як і багато в чому іншому. Він смутно пригадував лагідні руки, твердий голос і погляд, з яким мейстер Пілос дивився на нього. Давоса поїли гарячою часниковою юшкою і маковим молочком, щоб угамувати біль і дрижаки. Від молочка він весь час спав, і вві сні його обкладали п’явками, щоб відсмоктати дурну кров. Принаймні так він вирішив, побачивши сліди від п’явок на руках, коли прокинувся. Небавом і кашель припинився, і болячки загоїлися, а в юшці почали траплятися шматочки білої риби, а ще морква й цибуля. А одного дня він відчув, що так добре він не почувався з того самого дня, коли «Чорна чайка» тріснула під ним і викинула його в ріку.
Про нього дбали два тюремники. Один — дебелий і приземкуватий, з широкими плечима й величезними дужими руками. Він носив шкіряний панцир з залізними заклепками й раз на день приносив Давосу миску кулешу. Іноді він підсолоджував його медом і підливав трохи молока. Другий тюремник був старший, згорблений і хворобливий на вигляд, з масною немитою чуприною і рябою шкірою. Він носив білий оксамитовий камзол, на грудях якого золотою ниткою було вигаптуване коло зірок. Пасував йому цей камзол, закороткий і заширокий, погано, до того ж він був брудний і подертий. Цей тюремник приносив Давосу тарілку м’яса з пюре, або риб’яче рагу, а одного разу навіть пиріг з вугром. Вугор був такий масний, що Давоса аж знудило, та все одно це був просто бенкет для в’язня в підземеллі.
В темницю не проникало ні сонячне світло, ні місячне: у товстих мурах не було пробито вікон. Відрізнити день від ночі можна було хіба що завдяки тюремникам. Жоден з них з Давосом не розмовляв, хоча, він точно знав, вони не німі: іноді він чув, як вони при зміні варти обмінюються кількома грубими словами. Навіть своїх імен вони не сказали, тож він їх сам поназивав. Міцного коротуна — Кулішем, а хворобливого горбаня — Вугром (за пиріг). Дні Давос рахував відповідно до обідів, які ці двоє приносили, а ще по зміні смолоскипів у держаках за гратами його камери.
В темряві людині стає самотньо, вона виголоджується за людським голосом. Давос заговорював до своїх тюремників, щойно вони з’являлися в камері — чи то їсти йому принести, чи то викинути цебро з нечистотами. Він усвідомлював, що вони залишаться глухі до його благань звільнити його чи змилуватися, тож просто ставив їм запитання, щоразу сподіваючись, що одного дня вони таки дадуть відповідь. «Які новини з війни?» — питав він, або: «З королем усе добре?» Він питав про свого сина Девана, і про королівну Ширін, і про Саладора Саана. «А як там погода?» — питав він, або: «Осінні шторми ще не почалися? З вузького моря ще припливають кораблі?»
Але байдуже, про що він запитував,— йому ніколи не відповідали, хоча іноді Куліш кидав на нього погляд — і на якусь мить Давосу здавалося, що він от-от заговорить. З Вугром навіть на таке не варто було сподіватися. «Для нього я взагалі не людина,— думав Давос,— а камінь, який їсть, сере й розмовляє». Тож за деякий час він вирішив, що Куліш йому подобається більше. Той бодай усвідомлює, що Давос — жива істота, а ще в цій людині була якась дивна доброта. Давос підозрював, що він підгодовує щурів,— саме тому їх розплодилося так багато. Одного разу йому привиділося, що тюремник з ними розмовляє, як з дітьми,— а може, це йому просто наснилося.