«Це роль,— потому нагадував він собі.— Я граю роль. Слід було зробити це бодай раз, щоб переконати її, що я зрадив свою обітницю. Щоб вона мені довіряла». А більше цього робити необов’язково. Він-бо й досі вояк Нічної варти і син Едарда Старка. Він зробив, що мав, довів, що мав.
Але доводити було таки приємно, і коли Ігритта заснула поруч, поклавши голову йому на плече, це теж було приємно — небезпечно приємно. Джонові знову пригадалися віродерева, пригадалися слова, які він перед ними промовив. «Це трапилося всього раз, бо так було треба. Навіть батько раз проступився — забув свої шлюбні обітниці й зачав байстрюка». Джон присягнувся, що з ним буде так само. Що більше цього не трапиться.
Але це знову трапилося ще двічі вночі, і потім ще раз на ранок, коли Ігритта, збудившись, виявила, що в Джона знов стоїть. На той час дикуни вже прокидалися, й дехто з них не міг не помітити, що відбувається під спальними хутрами. Ярл сказав парочці поквапитися, поки він не облив їх водою. «Спарювалися, як собаки»,— думав потому Джон. На кого він перетворився? «Я — вояк Нічної варти»,— не здавався слабенький голос у Джона в голові, та ніч у ніч він звучав дедалі тихіше, й коли Ігритта цілувала його у вухо чи покусувала за шию, голосу цього взагалі не було чутно. «А батько почувався так само? — думав Джон.— Так само виявив слабкість, як я, коли зганьбив себе в постелі моєї матері?»
Знагла він збагнув, що по схилу позаду нього щось піднімається. На якусь мить йому здалося, що це вертається Привид, але деривовк стільки шуму ніколи не здіймав. Одним плавним рухом Джон витягнув Довгопазура, але то виявився просто один з тенійців — широкоплечий чолов’яга у бронзовому шоломі.
— Сноу,— мовив непроханий гість,— іди. Магнар хоче.
Тенійці розмовляли давньою мовою, більшість із них загальною мовою могли хіба кілька слів сказати.
Джона мало цікавило, чого там хоче магнар, але не було сенсу сперечатися з людиною, яка заледве його розуміє, тож він почав спускатися з пагорба услід за чолов’ягою.
Вхід у печеру являв собою напівзатулену сосною-солдатом розколину в скелі, в яку заледве міг протиснутися кінь. Дивилася розколина на північ, тож відблиски багать у печері зі Стіни не можна було побачити. Навіть якби вже так не пощастило, що на Стіні вночі проїхав би патруль, він не помітив би нічого, крім пагорбів, сосон і крижаного відблиску зірок на півзамерзлому озері. Манс Рейдер добре спланував прорив.
З ущелини вниз на двадцять футів спускався коридор, а далі відкривалася печера завбільшки з велику залу Вічнозиму. Серед сталагнатів горіли багаття, і дим від них здіймався до почорнілого кам’яного склепіння. Вздовж однієї стіни, поряд з мілким ставком, стояли стриножені коні. Карстова вирва в центрі печери вела, схоже, ще в більшу печеру, але в темряві важко було сказати напевне. І звідкись знизу долинав тихий шелест підземного струмка.
З магнаром був Ярл: Манс доручив їм спільне командування. Стирові це не сподобалося, Джон це зразу помітив. Чорнявого юнака Манс Рейдер називав «пестуном» Вал, Даллиної сестри, Мансової жінки-королеви, тож Ярла можна було вважати наче як свояком короля-за-Стіною. Але магнару ділити з ним владу було образливо. Він-бо привів із собою сотню тенійців, тобто вп’ятеро більше людей, ніж Ярл, тож частенько поводився так, наче він тут головний. От тільки Джон знав, що через крижану стіну проведе їх юний Ярл. Хоч йому щонайбільше двадцять років, він уже вісім років у нальотчиках і вже з дюжину разів долав Стіну з такими, як Алфин Круковбивця чи Плаксій, а останнім часом — і з власним загоном.
Магнар не ходив околяса.
— Ярл застерігав мене, що там, нагорі, патрулюють ворони. Розповідай мені все, що ти про ці патрулі знаєш.
«Розповідай мені», зауважив Джон, а не «нам», хоча Ярл стояв поряд. Джон залюбки б відмовився виконувати цей грубий наказ, але знав, що за найменшої підозри Стир його просто заріже, ще й Ігритту разом з ним — тільки за те, що вона тепер з Джоном.
— Патруль — це четверо вояків: двоє розвідників і двоє будівничих,— заговорив він.— Будівничі нотують тріщини, підталини, інші негаразди, а розвідники шукають слідів ворога. Їздить патруль на мулах.
— На мулах? — нахмурився безвухий.— Мули ж повільні!
— Повільні, зате на кризі тримаються краще. Патрулі-бо здебільшого їздять по верху Стіни, а поза межами Чорного замку доріжки нагорі ніхто камінням не посипав уже багато років. Мулів розводять у Східній варті, спеціально тренують для такої роботи.
— Тобто поверху їздять здебільшого, але не завжди?
— Ні, не завжди. Один з чотирьох патрулів проїздить понизу, вишукуючи тріщини в основі льоду або підкопи.
Магнар кивнув.
— Навіть у далекому Тені всі чули про Арсона Льодоруба та його тунель.
Джон цю легенду знав добре. Арсон Льодоруб уже пробився через половину Стіни, коли на його тунель натрапили розвідники з Ночефорту. Вони його не чіпали — хай копає далі, а самі завалили вихід кригою, камінням і снігом. Стражденний Ед казав, якщо прикласти вухо до Стіни, можна почути, як Арсон досі пробиває собі льодорубом дорогу.
— Коли виходять патрулі? Як часто?
— По-різному,— знизав плечима Джон.— Казали, лорд-командувач Коргайл колись висилав їх з Чорного замку в напрямку Східної-варти-на-морі що три дні, а в напрямку Тінявої вежі — що два дні. Але за його днів у Варті вояків було більше. Лорд-командувач Мормонт варіює кількість патрулів і не дотримується чіткого графіку, щоб важче було кому не треба дізнатися, коли вони виходять і коли повертаються. А іноді Старий Ведмідь навіть відсилає величенькі загони в покинуті замки — на два тижні, на місяць.
Джон знав: цю тактику започаткував його дядько, щоб у ворога було поменше впевненості.
— А нині є люди в Скеледверях? — поцікавився Ярл.— У Сіроварті?
«Отже, ми поміж цих двох замків, так?» Джон постарався, щоб цей здогад неможливо було прочитати в нього на обличчі.
— Коли ми виїхали зі Стіни, люди були тільки у Східній варті, Чорному замку й Тінявій вежі. Але що могло відтоді змінитися під командуванням Бовена Марша чи сера Деніса, я не знаю.
— Скільки воронів лишається в замках? — запитав Стир.
— У Чорному замку — п’ятсот. У Тінявій вежі — двісті, й, мабуть, три сотні в Східній варті.
Насправді при підрахунку Джон накинув три сотні. «Якби ж то було так просто!..»
Але Ярла він не обдурив.
— Бреше,— сказав той Стиру.— Або додав тих, кого вони втратили на Кулаці.
— Вороне,— застеріг магнар,— не плутай мене з Мансом Рейдером. Збрешеш мені — втну тобі язика.
— Я не ворон і не дозволю обзивати мене брехуном,— Джон розім’яв пальці правої руки.
Тенійський магнар втупився в Джона холодними сірими очима.
— Скоро ми дізнаємося точні цифри,— сказав він за мить.— Іди. Якщо в мене ще виникнуть питання, я по тебе пошлю.
Джон знехотя схилив підборіддя й вийшов. «Якби всі дикуни були такі, як Стир, зраджувати їх було б набагато легше». Але тенійці дуже відрізнялися від решти вільного народу. Магнар вважав себе останнім представником перших людей і правив залізною рукою. Тен, його маленьке володіння, розташувався в гірській долині — ховався серед гір на півночі Льодоіклів, оточений печерниками, ротоногими, велетами й людожерськими кланами з крижаних річок. Ігритта казала, тенійці — запеклі вояки, а їхній магнар для них — цар і бог. Джон міг у це повірити. На відміну від Ярла, Гарми чи Тарараха, Стир вимагав від своїх підлеглих цілковитого послуху, і це через дисципліну в його команді Манс вибрав саме його для переходу через Стіну.
Джон проминув тенійців, які сиділи на своїх круглих бронзових шоломах біля багать. «Куди це поділася Ігритта?» Її речі лежали разом з його речами, але самої дівчини і знаку не було.
— Вона взяла смолоскип і о-он туди пішла,— сказав йому Григ Цап, тицяючи в кінець печери.