Зненацька Джон зауважив, що навколо затанцювало світло. Він роззирнувся.
— Треба вставати. Смолоскип майже вигорів.
— Ворон боїться Генделевих правнуків? — посміхнулася вона.— Підніматися тут недалечко, і я ще з тобою не закінчила, Джоне Сноу,— вона штовхнула його назад на купу одягу й осідлала.— А ти...— почала була вона й завагалася.
— Що? — спитав він, а смолоскип почав згасати.
— Знову так зробиш? — випалила Ігритта.— Язиком? Цілунок лорда? І я... побачимо, чи тобі сподобається.
Коли догорів смолоскип, Джону Сноу це було вже байдуже.
Відчуття провини прийшло пізніше, тільки цього разу воно було вже слабше. «Якщо це так неправильно,— думав він,— чому боги допустили, щоб це було так приємно?»
Коли вони скінчили, в гроті було темно, як у вусі. Єдине світло тьмяно пробивалося з проходу, який вів нагору в більшу печеру, де горіло два десятки багать. Навпомацки вдягаючись у темряві, Джон з Ігриттою наштовхувалися одне на одного. Ігритта вступила в озерце — і скрикнула: така холодна була вода. Джон засміявся, і вона його теж потягнула у воду. Якийсь час вони борюкались і плюскались у темряві, а тоді дівчина знов опинилась у його руках, і виявилося, що вони ще все-таки не скінчили.
— Джоне Сноу,— мовила Ігритта, відчувши в собі його сім’я,— а тепер не рухайся, любчику. Приємно відчувати тебе в собі, ага. А може, ну його, не повертатимемося до Стира з Ярлом? Спустимося нижче, приєднаємося до Генделевих правнуків. Я б узагалі ніколи не виходила з цієї печери, Джоне Сноу. Ніколи.
Данерис
— Усіх? — обережно перепитала дівчинка-рабиня.— Ваша світлосте, мої нікчемні вуха, може, недочули?
У ромбовидні шибки з кольорового скла у скошених трикутних стінах просочувалося холодне зелене світло, а крізь двері тераси залітав лагідний бриз, доносячи аромати фруктів і квітів із садка.
— Все твої вуха правильно почули,— сказала Дані.— Я купую всіх. Перекажи це, будь ласка, доброму панству.
Сьогодні вона обрала картянську сукню. Темно-бузковий шовк відтіняв її фіалкові очі. Викот оголював ліве персо. Поки добре панство Астапора притишеними голосами радилося, Дані попивала з високого срібного келиха терпке вино з хурми. Розчути все, що пани кажуть, вона не могла, але жадібність у голосах чулася добре.
При кожному з вісьмох посередників було двоє чи троє рабів... а в найстаршого, Граздана, їх було аж шестеро. Щоб не здаватися жебрачкою, Дані з собою теж привела супутників: Іррі та Джикі в їхніх штанцях з пісочного шовку й розфарбованих жилетках, старого Білобородого й дужого Бельваса, своїх кровних вершників. Позаду стояв сер Джора, пріючи у своєму зеленому сюрко з вишитим на ньому чорним ведмедем Мормонтів. Запах його поту був наче груба відповідь на солодкі парфуми, якими просякли астапорці.
— Всіх,— прогуркотів Кразнис мо Наклоз, який сьогодні пахнув персиками. Дівчинка-рабиня повторила це загальною мовою Вестеросу.— Повних тисяч тут вісім. Це стільки вона має на увазі, кажучи про всіх? Є ще шість сотень, вони мають згодом увійти в дев’яту тисячу. Їх вона теж купує?
— Так,— мовила Дані, коли їй переклали питання.— Вісім тисяч, шість сотень... і всіх, хто ще тренується. Хто ще не заслужив собі шпичастих шоломів.
Кразнис обернувся до своїх. Знову вони почали між собою радитися. Перекладачка називала Дані їхні імена, але запам’ятати їх було важко. Здається, чотирьох з них звали Гразданами — мабуть, на честь Граздана Великого, який на зорі віків заснував Старий Гіс. Усі вони були схожі між собою: дебелі та м’ясисті, з бурштиновою шкірою, широкими носами, темними очима. Жорстке волосся було чорне, або темно-руде, або дивного змішаного чорно-рудого кольору, притаманного гіскарцям. Усі вони горнулися в токари, а це вбрання дозволялося носити лише вільнонародженим мешканцям Астапора.
Як пояснив Дані капітан Гролео, про статус людини свідчила облямівка на токарі. В цій прохолодній зеленій кімнаті на верхівці піраміди двоє з рабовласників були вдягнені в токари, облямовані сріблом, п’ятеро — золотом, а один, найстарший Граздан, пишався облямівкою, всипаною чималими білими перлинами, які стиха брякали, коли він міняв позу чи ворушив рукою.
— Недовчених хлопчаків ми продавати не можемо,— казав один зі «срібних» Гразданів до інших.
— Можемо, якщо вона платить золотом,— озвався товстун із золотою облямівкою.
— Вони не стали ще незаплямованими. Не вбивали ще немовлят. Якщо схиблять на полі бою, зганьблять нас. А ще: як навіть завтра каструємо п’ять тисяч свіжих хлопчаків, їх на продаж іще десять років готувати доведеться. І що ми скажемо наступному покупцю, який захоче придбати незаплямованих?
— Скажемо, що йому доведеться почекати,— мовив товстун.— Ліпше золото в гаманці, аніж золото в майбутті.
Дані не заважала їм сперечатися, посьорбуючи терпке вино з хурми й намагаючися зберігати безтурботний і невтаємничений вираз на обличчі. «Я отримаю всіх, хай скільки це коштуватиме»,— сказала вона собі. В місті сотня работоргівців, але ті восьмеро, що зараз сиділи перед нею, найбільші. Продаючи рабинь для постільних утіх, для польових робіт, писарів, ремісників і вчителів, ці люди й досі вважаються суперниками, але ще їхні пращури об’єдналися з метою підготовки й продажу незаплямованих. З крові й цегли — Астапор, з крові й цегли — люди.
Загальне рішення нарешті оголосив Кразнис.
— Перекажи їй, що вона отримає вісім тисяч, якщо золото в неї справжнє. І ще шість сотень, якщо захоче. А потім хай повертається за рік — продамо їй ще дві тисячі.
— За рік я вже буду у Вестеросі,— сказала Дані, вислухавши переклад.— Зараз мені потрібні добре треновані незаплямовані, але і з них чимало поляже в битві. Тому знадобляться хлопці, які зможуть підхопити впущені ними мечі,— вона, відставивши вино, гойднулася до дівчинки-рабині.— Перекажи доброму панству, що мені потрібні навіть найменші, які ще зі своїми цуценятами граються. Перекажи, що за таких хлопчаків я заплачу не менше, ніж за незаплямованих у шпичастих шоломах.
Дівчинка переказала. Але відповідь була негативна.
Дані роздратовано нахмурилася.
— Дуже добре. Скажи їм, що я заплачу подвійну ціну, якщо отримаю всіх.
— Подвійну? — мало не потекла слина в товстуна з золотою облямівкою.
— Ця мала хвойда — справжня дурепа,— мовив Кразнис мо Наклоз.— У неї можна просити і потрійну. Вона в такому відчайдушному становищі, що заплатить. Можна просити вдесятеро більше за кожного раба, так.
Рослявий Граздан з гострою борідкою заговорив загальною мовою, хоч і не так вільно, як дівчинка-рабиня.
— Ваша світлосте,— прогуркотів він,— Вестерос бути багата країна, так, але ви не бути королева нині. А може, ніколи не бути королева. Навіть незаплямовані можуть програвати битви диким сталевим лицарям Сімох Королівств. Нагадую, добре панство Астапора не продавати м’ясо за обіцянки. Ви мати золото й товар удосталь, щоб заплатити за всі ті євнухи, що ви хотіти?
— Відповідь на це ви знаєте краще за мене, добрий пане,— відгукнулася Дані.— Ваші люди оглянули всі мої кораблі, порахували кожну намистину бурштину і кожен глечик шафрану. Скільки всього в мене?
— Удосталь купити одна тисяча,— сказав добрий пан з презирливою посмішкою.— Але ви казати, що платити вдвічі. То, отже, ви купити п’ять сотень.
— На вашу прегарну корону можна купити ще сотню,— мовив товстун по-валірійському.— Вашу корону з трьох драконів.
Дані дочекалася, поки його слова перекладуть.
— Корона не продається...— (Коли Вісерис продав материну корону, його покинула остання радість, лишилася сама лють).— Людей своїх я в рабство теж не віддам, і не продаватиму ні їхніх речей, ні коней. Але ви можете отримати мої кораблі. Великий ког «Балеріон» і галери «Вагар» і «Мераксис»...— (Дані попередила Гролео й інших капітанів, що до цього може дійти, хоч вони й страшенно опиралися).— Три гарні кораблі мають коштувати більше за кілька жалюгідних євнухів.