— Ви прегарна, міледі,— мовила кравчиня, цілком одягнувши Сансу.
— Справді? — хихикнула Санса й покрутилася, розмаявши спідниці.— Ох, і справді.
Вона дочекатися не могла, коли її побачить Віллас. «Він мене покохає, обов’язково... забуде про Вічнозим, побачивши мене, я про це потурбуюся».
Королева Серсі окинула її критичним поглядом.
— Трохи прикрас, гадаю. Місячне каміння, подароване Джофрі.
— Я миттю, ваша світлосте,— озвалася покоївка.
Коли місячні камінці вже звисали з Сансиних вушок і з шиї, королева кивнула.
— Так. Боги тебе обдарували, Сансо. Ти гарненька. Просто непристойно марнувати таку милу невинність на цю химеру.
— Яку химеру? — не зрозуміла Санса. Це королева про Вілласа? «Звідки вона знає?» Не знав-бо ніхто, крім неї самої, Марджері й королеви колючок... а, і Донтоса, але він не рахується.
Серсі Ланістер проігнорувала запитання.
— Плащ,— звеліла вона, і жінки винесли плащ: довгий, з білого оксамиту, важкий від перлів. На ньому срібною ниткою був вигаптуваний лютий деривовк. Санса глянула на нього з наглим острахом.— Кольори твого батька,— сказала Серсі, поки плащ застібали на шиї витонченим срібним ланцюжком.
«Плащ нареченої». Санса вхопилася рукою за шию. Якби наважилася, зірвала б той плащ із плечей.
— Зі стуленим ротом тобі краще, Сансо,— мовила Серсі.— Ходімо, септон чекає. І весільні гості також.
— Ні,— випалила Санса.— Ні!
— Так. Ти — годованка корони. Брат твій — позбавлений усіх прав зрадник, тож за батька тобі тепер король. А це значить, що він має право пропонувати твою руку. Ти виходиш за мого брата Тиріона.
«Моє спадкоємство»,— аж зле стало Сансі. Зрештою, блазень Донтос виявився не таким уже й блазнем: усе він правильно здогадався. Санса позадкувала від королеви.
— Не піду.
«Я вийду за Вілласа, стану леді Небосаду, будь ласка...»
— Розумію твою нехіть. Поплач, якщо хочеш. Я б на твоєму місці собі все волосся повисмикувала. Він, без сумніву, бридкий куць, але ти все одно за нього вийдеш.
— Ви не змусите мене.
— Змусимо. Вибирай: або йдеш тихо й промовляєш обітницю, як і належиться леді, або ж можеш борсатися, верещати й улаштувати виставу, щоб повеселити конюших, але все одно закінчиться це шлюбом і ліжком,— королева відчинила двері. За ними чекали сер Мірин Трант і сер Озмунд Кетлблек у білих лускатих обладунках королівської варти.— Проведіть леді Сансу в септ,— сказала до них королева.— Якщо доведеться, можете віднести, тільки постарайтеся сукню не подерти — вона дорожезна.
Санса спробувала втекти, але ще й кроку не встигла ступити, як її піймала покоївка Серсі. Сер Мірин Трант кинув на неї погляд, від якого вона скулилася, а от Кетлблек, торкнувшись її майже лагідно, мовив:
— Робіть, як сказано, люба, все не так погано. Вовки ж хоробрі, правда?
«Хоробрі». Санса глибоко зітхнула. «Я зі Старків, я хоробра». Всі дивилися на неї, як дивилися тоді у дворі, коли сер Борос Блаунт роздер на ній сукню. Саме Куць урятував її від побиття того дня — той самий чоловік, який зараз чекає на неї. «Він не такий поганий, як решта»,— сказала вона собі.
— Я піду.
— Я так і знала,— посміхнулася Серсі.
Згодом Санса не могла пригадати, як виходила з кімнати, як спускалася сходами й перетинала двір. Здавалося, завдання просто переставляти ноги забирало всю її увагу. Поряд з нею йшли сер Мірин і сер Озмунд у плащах білих, як її власний,— їм бракувало тільки перлів і батькового деривовка. На сходах у замковий септ на неї чекав сам Джофрі. Король просто сяяв у золоті й кармазині, з короною на голові.
— Сьогодні я твій батько,— оголосив він.
— Ні,— спалахнула Санса.— І ніколи не будете.
Його обличчя спохмурніло.
— Ні, я твій батько, і я можу віддати тебе, за кого схочу. За кого завгодно. Якщо скажу, вийдеш за свинаря і спатимеш з ним у свинарнику,— його зелені очі зблиснули.— А може, віддати тебе за Іліна Пейна — тобі він більше сподобається?
У неї впало серце.
— Будь ласка, ваша світлосте,— заблагала вона,— якщо ви колись бодай трішки мене любили, не змушуйте мене виходити за вашого...
— ...дядька? — у двері септу ступив Тиріон Ланістер.— Ваша світлосте,— звернувся він до Джофрі.— Дайте мені хвилинку наодинці з леді Сансою, якщо ваша ласка.
Король уже збирався відмовити, але мати кинула на нього гострий погляд. Вони відійшли на кілька футів.
Тиріон був одягнений у чорний оксамитовий камзол, гаптований золотими завитками, високі — до стегон — чоботи, які додавали йому три дюйми, а на грудях мав оздоблений рубінами ланцюг з лев’ячих голів. Але шрам через усе обличчя був ще свіжий і червоний, а від носа лишився жахливий обрубок.
— Ви прегарна, Сансо,— сказав Тиріон до дівчини.
— Ви дуже добрі, мілорде,— мовила вона, бо нічого іншого не спадало на думку. «Сказати і йому, що він гарний? Подумає, що я дурепа чи брехуха». Опустивши очі, вона притримала язика.
— Міледі, зле отак тягнути вас під вінець. Мені страшенно прикро. Тим більше за те, що це робиться так несподівано і так таємно. Та лорд-батько вважав це за необхідне з державних міркувань. В іншому разі я б вас повідомив раніше,— він покульгав ближче до неї.— Знаю, ви не хотіли цього шлюбу. Я теж. Однак, якби я від вас відмовився, вас би видали за мого кузена Ланселя. Мабуть, це б вам сподобалося більше. Він вам ближчий за віком, та й зовні привабливіший. Якщо вам так краще, тільки скажіть, і ми цьому фарсу покладемо край.
«Не хочу я нікого з Ланістерів,— хотілося сказати їй.— Хочу Вілласа, цуценят і барку, хочу синів, яких я назву Едардом, Браном і Риконом». А тоді вона пригадала те, що їй сказав у богопралісі Донтос. «Тайрел чи Ланістер — байдуже, їм потрібна не я, а моє спадкоємство».
— Ви дуже добрі, мілорде,— мовила переможена Санса.— Я — годованка трону, мій обов’язок — вийти за того, за кого звелить король.
Він роздивлявся її своїми різнобарвними очима.
— Я знаю, Сансо, що про такого чоловіка, як я, дівчата не мріють,— сказав він тихо,— але я й не Джофрі.
— Ні,— озвалася вона.— Ви були добрі до мене, я пам’ятаю.
Тиріон простягнув їй дебелу короткопалу руку.
— Тоді ходімо. Виконаємо свій обов’язок.
І вона вклала свою долоню в його, і він повів її до олтаря, де між Матір’ю і Отцем уже чекав септон, щоб поєднати їхні життя. Санса побачила Донтоса у блазенському костюмі — він дивився на неї великими круглими очима. Були тут сер Балон Свон і сер Борос Блаунт у білому вбранні королівської варти, а от сер Лорас — ні. «Нема нікого з Тайрелів»,— зненацька збагнула Санса. Але інших свідків не бракувало: євнух Вейрис, сер Адам Марбранд, лорд Філіп Фут, сер Брон, Джалабар Ксо і ще дюжина інших. Лорд Гайлз покашлював, леді Ермісанда лежала на руках, вагітна дочка леді Танди без причини схлипувала. «Нехай плаче,— подумала Санса.— Може, я ще теж поплачу, ще не вечір».
Церемонія минула, мов уві сні. Санса виконала все, що від неї вимагалося. Звучали молитви, обітниці та співи, і горіли високі свічки, і танцювали сотні вогнів, а через сльози в очах здавалося, що їх тисячі. На щастя, ніхто, схоже, не помічав, що Санса плаче, горнучись у батькові кольори, а якщо люди й помічали, вдавали, що ні. Час пролетів, і от уже треба й плащі міняти.
Як батько королівства, Джофрі зайняв місце лорда Едарда Старка. Санса наструнчилася як спис, коли його руки торкнулися її плечей, вовтузячись із застібкою плаща. Одна з них провела по грудях і навіть затрималася, легенько стиснувши. А тоді застібка нарешті розстебнулася, і Джофрі з королівським розмахом і з посмішкою кинув плащ нареченої геть.