— Не доводилося, — ствердив капітан, показуючи посвідчення. — Я з держбезпеки, у справі ветлікаря Завгороднього. — Кажучи це, пильно дивився на Лугового, але жоден м'яз не затремтів на обличчі в бригадира.
Луговий мовив:
— Знав ветлікаря і шкодую, що так сталося. Поважний був чоловік.
— Звідки знали Андрія Михайловича?
— В одному місті живемо.
— Місто не таке вже й маленьке.
— Старожили ми.
— Ви, здається, з Любеня?
— А вам звідки це відомо?
Шугалій знизав плечима так, що Луговий збагнув усю недоречність свого запитання. Одповів:
— Колись і в Любені жив. По війні.
— Тут краще?
— Людині краще, де її немає.
— Гріх про Озерськ таке говорити.
Луговий колупнув босою ногою теплий сухий пісок. Запитав, кинувши оком на капітана:
— А вам, власне, що потрібно? Може, риби?
— Ні, рибою не цікавимось.
— Знаємо… Спершу про життя, а потім все одно про рибу, — посміхнувся бригадир. — Але де нині риби візьмеш? Браконьєр за гарного ляща штани зніме. Ось до нас і їдуть… А сьогодні вилов був добрячий: центнери зо три з гаком.
— Лящі? — поцікавився Шугалій делікатно.
— Кілька щук великих, сазани та білий дріб'язок — краснопери, підлящики. — Дістав із засмальцьованої кишені пачку дорогих болгарських сигарет. — Пригощайтеся, капітане.
За всіма ознаками він мав курити «Памір» чи принаймні «Приму», але «Стюардеса» отут, на березі Світлого озера, в глухому Поліссі!.. Шугалій і в області вже давно не бачив таких сигарет — обережно витягнув з пачки двома пальцями, мовив:
— Багато живете!
— Пригощають… — Луговий спритно вибив зашкорублим пальцем і собі сигарету.
— Поважають?
— Сазанів більше поважають…
Шугалій не сподівався на таку відвертість, подивився Луговому у вічі, й вони засміялися обидва.
— Маю до вас, Євгене Марковичу, кілька запитань, — сказав капітан.
— То прошу до хижі.
Звідти несло тухлою рибою, і Шугалій скривився. Бригадир одразу ж повернув назад.
— У нас он під деревами лавка стоїть. Затишок — і не заважатимуть.
Прямуючи до лавки, Шугалій запитав:
— Де ви були, Євгене Марковичу, в суботу та неділю сімнадцятого та вісімнадцятого серпня?
Луговий зупинився, розставивши ноги, мовив, дивлячись на капітана поблажливо:
— Ось воно що… Капнув хтось на мене? У нас поголос пішов: убили ветлікаря… А якщо вбили, то мусить бути вбивця. На мене кажуть?
— Але ж ви не відповіли…
— Ми вже десять днів у Пилипівцях. — Кинув недокурок, затоптав голою п'ятою. — Усією бригадою.
— І нікуди не відлучалися?
— Хлопці в село по пиво ходять, а в мене й так різних справ багато.
— Отже, сімнадцятого й вісімнадцятого серпня були тут, на бригадній садибі?
— Якщо це можна назвати садибою… Вісімнадцятого буря була, мотор ремонтували. Помпа відмовила, грітися почав. Півдня просиділи.
— А напередодні?
— Зранку сіті вибрали, відпочили й «козла» забивали. Ввечері знову за сіті. Гей, Миколо й Степане, йдіть-но сюди, — покликав хлопців, що ремонтували сіті. — Розкажіть товаришеві, що робили сімнадцятого й вісімнадцятого. — Він делікатно відійшов убік, щоб навіть своєю присутністю не впливати на підлеглих, і через кілька хвилин Шугалій упевнився в безсумнівному алібі Лугового. Підійшов до лавки, на якій сидів бригадир.
— А хто капнув? — запитав той зненацька. — Звичайно, — зітхнув, — не скажете, але все одно дізнаюсь і морду наб'ю. Нехай судять за хуліганство, їй-бо, наб'ю!
Шугалій закурив і почав здалеку:
— Ось ви з Любеня, а мені розповідали, як у сорок четвертому бандерівці…
Бригадир припинив ворушити пальцями, підібрав ноги.
— Це ви про напад Стецишина?
— Еге ж, чув, що бандерівці півміста вирізали.
— Ну, півміста — це побрехеньки, але за офіційними відомостями щось близько двохсот убитих.
— І ви були тої ночі?
— Був. — Очі в Лугового потемнішали. — Був, нехай їм грець, і ледь вискочив з халепи. Якщо б допомога запізнилася, і я б там лежав.
— Працювали шофером у лікарні?
— А ви встигли вивчити мою біографію.
— Просто зазирнув на заводі до відділу кадрів. Ви самі про це писали…
— Листок по обліку?
— Анкетні дані. Іноді за одним рядком…
— Точно! — пожвавішав Луговий. — Ось тої ночі…
— Розкажіть.
— Навіщо вам?
— Але ж таке не можна забути.
— Не можна, — погодився Луговий. — Скільки житиму, не забуду. Я тоді тільки з армії демобілізувався. Тяжке поранення. Легеню зачепило… — знизав плечима, і Шугалій побачив біля плеча майки білий рубець. — Рана ще не зовсім загоїлась, та попросили в лікарні пошоферувати, людей нема, а машину їм якусь списану виділили. Чому людей не виручити — пішов. А тої ночі бандерівці й на лікарню посунули. Слава богу, в головлікаря офіцери знайомі ночували. Три автомати та карабін у сторожа. Я з того карабіна двох поклав. Якось відбилися, поки із Озерська підмога прийшла. Медаллю мене ще нагородили — «За відвагу». На фронті про неї мріяв, а одержав у тилу.