Діти, допивши компот, побігли в сад, Софія Тимофіївна пішла варити каву, а Федір Антонович запропонував гостеві перейти до кабінету. «Зовсім як у кращих домах Лондона», — подумав Шугалій, але нічим не виказав свого справжнього ставлення до смаків господаря й пройшов за ним до сусідньої кімнати.
Одну стіну кабінету займали стелажі з передплатними виданнями, біля вікна стояла шафа із скляними дверцями — вона була заповнена якимись пробірками, фарфоровим і фаянсовим посудом, пакетиками й коробочками, які нагадували про професію Федора Антоновича. На столі стояли аптекарські ваги, валялися мішечки з травами. І в кабінеті пахло травами — гіркувато-солодкий запах полину був приємний Шугалієві, і він з задоволенням умостився в кріслі біля журнального столика.
Федір Антонович сів навпроти, вільно простягнув ноги й підсунув гостеві пачку сигарет. Примружився, і очі його потемнішали, а може, це тільки видалося капітанові, бо Федір Антонович повернувся до вікна, і вони знову зробилися білими й прозорими.
— Як просуваються ваші справи, капітане? — запитав недбало, так, щоб хоч якось розпочати розмову. — Ми тут усі сподіваємося, що ви знайдете злочинця, який убив нашого друга. Олекса розповідав мені про записку Андрія Михайловича…
«Язикатий хлопчисько, — невдоволено подумав Шугалій. — Хоча це ж його майбутній тесть, чого ж від нього критися?»
— Андрія Михайловича поважали в Озерську, — вів далі Бабинець, — і нам дуже шкода… Кращого свата я б не хотів…
Шугалій промовчав, і Бабинець вів далі:
— У нас тут пішла чутка, що Андрієві Михайловичу помстилися. Є в нас такий Кузь… Напевно, чули. І скажу вам, щось у цьому є. Такі люди, як Кузь, підуть на все.
— Звідки його знаєте?
Федір Антонович трохи знітився.
— Фактично я його не знаю. Однак чув…
Софія Тимофіївка принесла каву і відразу зникла, залишивши чоловіків самих. Федір Антонович дістав пляшку марочного коньяку. Шугалій відмовився, і Бабинець не наполягав. Капітан відсьорбнув кави і сказав, що такий коньяк можуть дозволити собі лише люди з достатком.
— А ми не бідні, — одповів Бабинець.
— Навіть не уявляю, скільки одержує завідуючий аптекою…
— Не так уже й мало, враховуючи прогресивку, — посміхнувся Федір Антонович. — Але маєте рацію — на коньяк не вистачить. Та я ще з лекціями виступаю й видаюся… — спритно витягнув із стелажа дві брошури. — Про лікарські рослини.
— Тепер це модно.
— Хімією захоплюємось, а про природу забуваємо, — повчально мовив Бабинець, і Шугалій не міг не погодитися з ним. І все ж подумав, що гонорару за дві брошури навряд чи вистачило б на килими й марочний коньяк. А якщо кожного дня влаштовувати такі обіди… Але ж, певно, не кожного, і вепрятину та солоні рижики поставлено на стіл заради нього. І все ж якесь неприємне відчуття того, що зіткнувся з чимось не зовсім порядним, тільки-но ступив на китайський килим у передпокої, не зникало, а ще утвердилося, і Шугалій швидко допив каву й розпрощався з Федором Антоновичем.
Наступного ранку біля райвідділу держбезпеки зупинився запорошений «Москвич» з львівськими номерами. Шугалій посміхнувся: Малиновський непогано влаштувався — повернувся до Озерська разом з Володькою й на Володьчиній машині. Справді, вони обоє чекали на нього в райвідділі.
Володимир Маковій — високий і худий, чорнявий, схожий чи то на цигана, чи то на вірменина, подивився на Шугалія неприязно й пробурмотів щось про те, як не вміють шанувати часу робочої людини, котра займається важливою державною справою — складанням автобусів.
— Але ж ти ще у відпустці, — заперечив Малиновський.
— Може, я не маю права на відпочинок? — не без єхидства запитав Маковій. — А півдня гнати власну машину…
— По-перше, не півдня, а три години. По-друге, могли скористатися автобусом. Сподіваюсь, вас ніхто не примушував використовувати власний транспорт? — поцікавився Шугалій.
— Але ж він сказав, — Маковій безцеремонно тицьнув пальцем у Малиновського, — що я зможу тут порибалити. А як рибу потім до Львова тягти?
— Звичайно, — підтримав його Шугалій, — і місце в готелі вам уже замовлено. Машину можете залишити отут у гаражі райвідділу або на готельному подвір'ї.
— Краще вже на готельному, — вирішив Володька, — люблю, щоб була під рукою. Але що вам від мене потрібно?
— Завтра… завтра, товаришу Маковій, а зараз відпочивайте.
— Я б міг сьогодні блешню покидати…
— Хто ж вам забороняє? Кидайте на здоров'ячко, коли знадобитесь, ми вас знайдемо.
Володька поїхав, а Шугалій запитав у Малиновського: