Людей тут, осторонь воріт, було мало, Шугалій підійшов зовсім близько, міг уже чути, що казав Олекса, зупинився, але вони не звертали на нього ніякої уваги, певно, не бачили й не чули нічого й нікого, зовсім одгородилися од світу й були зайняті лише собою.
— Нікуди ти не поїдеш, — казав Олекса, зазираючи Ніні у вічі, — я не хочу, щоб ти їхала, й не відпущу тебе.
— Але ж ти не розумієш…
— Я все розумію, і тітка Олена вже сказала тобі… Хочеш, завтра підемо до загсу?
— Незручно. І так на нас дивляться…
— Хай дивляться, аби нам було гарно.
Шугалій помітив, що Олекса, коли хвилюється, червоніє, і губи в нього смішно випинаються, зовсім як у малої дитини.
— І що ти кажеш! — Ніна сердито скинула Олексину руку з плеча. — І як ти можеш таке казати? Надька ославить на все місто, і люди не вітатимуться з нами.
— Коли б батько був живий, він зрозумів би нас.
— Так то ж батько!
— І люди збагнуть.
— І все ж — негарно це. Поїду до Любеня.
— А я?
— Приїжджатимеш до мене.
— Я не можу без тебе. Лишайся в нас. Тітка Олена ніколи не вчинить негарно, всі це знають.
— Я б лишилася…
— От і добре.
— Ні, поїду до Любеня.
— Нікуди не відпущу тебе! — Олекса кинув сітку з овочами просто на землю і взяв дівчину за руки, наче й справді могла вона отак піти відразу.
Шугалій ступив крок уперед, Олекса ковзнув поглядом, як по незнайомому, кліпнув і впізнав, усміхнувся капітанові, все ще не випускаючи Ніниних рук.
— Що трапилося? — запитав Шугалій. Олекса кліпнув ще раз, запитувально зиркнув на дівчину й відпустив її руки…
— Вона… — почав нерішуче, наче чекав Ніниного дозволу; дівчина опустила очі, і хлопець сприйняв це як дозвіл. — У нас таке трапилось… Ніна пішла з дому.
— Як це — пішла? — не зрозумів Шугалій.
— Вони… тобто її батьки, хочуть… Розумієте, вони нам сказали… — Олекса переступив з ноги на ногу, і Шугалій збагнув, що хлопцеві незручно при ній гудити її батьків.
Дівчина підвела очі.
— Кажи вже, — мовила. — Жадібні вони, ось… Жадібні, а ми не можемо…
Олекса поклав їй руку на плече, наче захищаючи.
— Вони хочуть, щоб ми продали дім, — пояснив уже спокійніше. — І про батьків човен домовились, нас навіть не спитали. Я думаю, для чого Федору Антоновичу ключ од човна, а він, виявляється, покупцеві вчора показував. І Ніні скандал влаштували, щоб вимагала від мене…
— Не можу я там жити і не повернусь, — мовила дівчина жалібно. — Бо все гроші й гроші! Скільки коштує, скільки дають… А мені сказали, що дурна й мушу насамперед думати про себе. Що двадцять п'ять тисяч на дорозі не валяються.
— Стільки дають за будинок, — уточнив Олекса. — Але ж половина — тітчина. Федір Антонович уже навіть до неї ходив, умовляв її.
— І умовив?
— Хіба тітоньку умовляти треба? Вона на все згодна.
— Але ж ми не хочемо! — рішуче втрутилася Ніна. — Вона все нам віддасть, а сама? Поки кооператив збудуємо, де житиме? А вони кажуть, яке наше діло, десь влаштується…
Шугалій згадав білі очі Бабинця і уявив, як розмовляв той з дочкою.
— Федір Антонович, — почав Олекса нерішуче, але махнув рукою й сказав упевнено: — він підрахував, скільки витратив на Ніну, і сказав це…
— І скільки ж? Невже вів бухгалтерію? — Шугалій хотів перевести все це на жарт, але Ніна не зрозуміла його.
— Сто карбованців на місяць, — одповіла. — Оце стільки я коштую. Не беручи до уваги шуби й сукень.
— І ви вирішили полегшити батькам життя? Принаймні з матеріального боку?
— Смієтесь? А мені не до сміху!
— Чи можна сміятися з цього? — одразу позадкував Шугалій. — Але ж, певно, ви неправильно зрозуміли батька.
— А-а… — видно було, що дівчині важко казати про це, та все ж розповіла: — Він учив мене жити. Щоб Олена Михайлівна свої гроші нам віддала, а потім… ну, щоб влаштувалася на роботу, а там дадуть квартиру чи гуртожиток. І щоб гроші поклали на моє ім'я. Шугалій покрутив головою.
— Оце передбачливість! А на чиє ім'я кладе гроші сам Федір Антонович?
— Вони з матір'ю душа в душу.
— Коли Ніна сказала, що піде з дому, — втрутився Олекса, — Софія Тимофіївна попередила, що нічого їй не дасть. Отак, у чому була, й пішла.
— Нічого мені не треба!
— Може, у вас нема грошей? То в мене, небагато, але… — запропонував Шугалій, однак не дуже впевнено, бо мав лише командировочні й трохи лишку.