—Мані, – буркнув Вован і показав Нігерові два пальці однієї руки – вказівний і середній, зведені докупи, – ЕС, – наголосив він і іншою рукою зобразив анальний отвір, а потім відправив мані в ЕС.
Наскільки я зрозумів, це мало означати, що ні-гер може запхати свої мані собі в дулу. Проте перекласти англійською я цього не міг, тому нігер закліпав оком, а потім у розпачі заволав...
—О май гад, ай ем нот гей...
—Шо він пиздить? – знову не зрозумів Вован.
—Каже, що він не гей! – переклав я.
—А ми шо, геї виходить? – визвірився мій кумпль.
—Він просто неправильно зрозумів твої жести, охолонь...
—Усе він правильно зрозумів, він просто це... ну це... хоче образити нашу сексуальну гідність... його мочити треба, блядь таку чорну...
Нігер тим часом знову заплющив око й ще дужче обхопив голову руками.
– Але ж він на землі! – повторив я.
Чоло Вована вкрилося зморшками, а його й без того косі очі почали дивитися в різні боки під ще більшим кутом – це була вірна ознака того, що Вован думає, напружено думає.
—Я придумав, – буркнув він нарешті, – усе дуже просто, давай ти його піднімеш і потримаєш, шоб він стояв, а я його в'їбу, в'їбу два рази...
—Два рази? – перепитав навіщось я.
—Авжеж, два! – підтвердив він. – Раз за національну гідність, а раз – за сексуальну.
В принципі, це було логічно, але я все одно сказав:
– Годі, чувак, досить з нього.
Вован роздратовано сплюнув і видав щось нереальне.
– Отак завжди, – скрушно мовив він, – всісеруть на українців, факи тицяють, а ми їм навітьпо нирках дати не можемо.
По цих словах він кілька разів міцно копнув нігера по нирках. Той зірвався, немов ошпарений, і помчав уперед, розчинившись у вечірніх харківських кварталах.
Сидячи в друзів на квартирі, я довго думаві про того нігера.
– Знаєш що, Вован? Але ж ми з тобою, виходить, расисти...
1 – Перестань, – відказав він, – у тому, шо
я дав по нирках тому нігеру, насправді нема нічого по... – він збирався сказати «поганого», але раптом примовк, – расистського, – подумавши, сказав він... – Не знаю, як ти, а я мочив його тільки через цю хуйню, – тут Вован, ма-
і буть, для більшої наочності, вийняв з кишені
хуйню, яка була в нігера на голові. – Розумієш,
і якби там на зупинці стояв хтось білий із цією
хуйнею на голові, я б його теж відпиздив...
– Все одно, Вован, ми расисти. Чим ми взагалі кращі за Гітлера?
Тут Вован задумано глянув своїми косими очима кудись у мене над головою, але я розумів, що він дивиться мені прямо в очі.
– Та хоч би тим, шо Гітлер не воював із ніге-рами... але якби він побачив, шо в нього на голові, то хтозна...
Єдине, що ми з Вованом винесли із цього інциденту, це те, що расизм, як і решта негативних явищ усесвітньої історії, зазвичай починається через усілякі дрібниці – скажімо, через фак або через дивакуваті головні убори... Одним словом, те, з чого воно починається, зовсім не варте того, в що воно переростає... Чому це все так, ми тоді ще не знали...
Як з'ясувалося, тролейбус прямував у депо. Тож ми вилазимо на початку Сумської й перебираємось на вулицю Римарську, по якій плентаємось трохи вгору, вбік оперки. Тут Ікарус звертає в «Лондон», задрипану кафешку з галімим обслуговуванням і дорогою випивкою. Власне, єдине, що в ній може нагадувати Лондон, це смог, що висить над баром. Відразу ж за ним починається кухня, з якої валує пара й сморід підгорілої моркви. І ось, нишпорячи в цьому смогові, наче корінна мешканка Лондона, до нас посміхається суха, як тріска, барменша з підозрілим переднім зубом.
«Ось вона, посмішка долі...» – думаю я. Помітивши аж таку посмішку долі, Ікарус спочатку втухає, проте вже за мить підходить до бару й замовляє пляшку. Ми сідаємо за перший-ліпший столик, а за п'ять хвилин випиваємо рівно половину. Мені чогось починає здаватися, що справжній день народження Ікаруса майже нічим не відрізнятиметься від несправжніх, що завтра зранку ми все одно хотітимем померти.
І тут Ікарус несподівано розвертається до бару й каже:
– Перепрошую, а чи не були б ви такі ласкавіприєднатися до нашої компанії?
Офіціантка обводить поглядом порожній «Лондон», спиняється очима на нас, ще раз демонструє «посмішку долі» й ствердно киває.
—Авжеж, – каже вона, – зараз, тільки моркву досмажу.
—Ікарус, ти що, довбонувся? – питаю я насторожено.
—Чого це? Ще Аристотель у своїй «Поетиці» писав, що від споглядання потворного теж можна отримати насолоду.
—Може, то він говорив про якісь абстрактні речі?
—Ні, про цілком конкретні.
– Ну, то виходить, він був збоченцем.Ікарус знизує плечима.
– А може, – заперечую все ж таки я, – споглядатимем це потворне звідси, а воно нехай побуде за баром? До того ж, якби цей збоченецьАристотель хоч раз позависав у «Лондоні», йому бточно довелося переписувати свою «Поетику».
Але офіціантка з «посмішкою долі» вже сидить за нашим столиком поруч з Ікарусом. І жодної вам абстракції, вона конкретна, до того ж із підозрілим зубом. Смог над баром і сморід моркви теж дуже конкретні.
– А чого ви так далеко? – питає здивованоІкарус, і «посмішка долі» за якусь мить опиняється в нього на колінах. Побачивши таке,я роблю кілька ковтків прямо з пляшки, проте
«посмішка долі» вихоплює її в мене з рук і сама добряче пригублює.
—Ех, мальчики, – каже вона, – а в мене син такий, як ви...
—Не може бути, – щиро дивується Ікарус.
—Атвєчаю, – запевняє барменша і йорзає в нього на колінах, – він зараз за граніцей, він завжди мріяв туда поїхать...
—І де саме? – питаю я.
—В Лондоні, він у Лондоні, цей, як його, бейбі... бейбісітер...
—Це як? – не розуміє Ікарус.
—Ну, він там живе в сім'ї, готує їм їсти, він у мене добре готує, миє посуд, пере, розвішує білизну, відвозить і забирає зі школи дітей, бігає по будинку з пилєсосом і те де. Тричі на день вигулює лабра-дора, якого господарі купили за дві штуки єврів, і збирає в поліетиленовий кульочок його гавно, якщо він не дай боже насере на чийсь газон... Він дуже хоче там лишитися, в своєму Лондоні, зараз саме вирішується, чи залишать його ще на рік...
—І що? – питаю я.
—І нічо, – відмахується вона, – якщо залишиться, значить ще рік сидітиму тут сама, в цьому сраному кабаку, де, блядь, взагалі жиз-ні ніякої нема... Он, хазяїн тиждень тому, че-чен драний, мало зуба не вибив за те, що пачку цукру на барі взяла... – тут вона відкрила рота й продемонструвала свою «посмішку долі»...
Словом, конкретності з мене було досить...
– А де у вас тут клозет? – питаю її я.
Вона тицяє в напрямку якихось обшарпаних металевих дверей. Я завалюю в них і бічним зором
баскетболіста помічаю, як Ікарус показує мені жестом, що я слабак. «Ліпше бути абстрактним слабаком, ніж конкретним збоченцем», – думаю я й опиняюся в напівосвітленому коридорі, в кінці якого бачу ще одні двері. Відчинивши їх, я потрапляю в маленьку кабінку з товчком, яка до того ж освітлюється фіолетовою неоновою лампою, від чого починає здаватися ще меншою. Відливаючи, я помічаю перед своїм носом, на бачку, якийсь дивний годинник. На ньому до фіга різних цифр, розташованих абсолютно по-ідіотському, й це починає мене дратувати. «На біса, – думаю я, – на біса в клозеті годинник, до того ж такий химерний. І ще ці цифри... Що вони означають? Мабуть, лондонський час... Ну звісно, а що ще вони можуть означати? Але на який хрін людині знати лондонський час, коли вона просто прийшла відлити? Чи, може, тут проходять змагання на «хто швидше віділлє»? Господи, куди я потрапив?» У цю мить мене проймає якась нереальна ненависть до всіх на світі годинників і я подумки тішуся, що в мене нема годинника. Завжди дивитися на годинник, завжди кудись поспішати, усвідомлювати те, що часу насправді мало, і навіть якщо ти зупинишся й, наче риба на дні, приляжеш відпочити, він усе одно ітиме вперед, залишаючи тебе за своєю спиною. Час минає, життя проходить повз, і навіть у клозеті нікуди від цього не дінешся... «Так, – думаю я, – в усьому винні годинники, «посмішка долі» тут ні до чого».