Застібаючи ширінку, я чую, як у товчок летить щось металеве, проте не звертаю на це особливої
уваги. «П'ять копійок, – думаю я, – у мене з кишені просто випало п'ять копійок, – не полізу ж я в товчок, та ще й у такий дивний, за п'ятьма копійками». Хоч, може, й варто було б злазити. Знаєте, є така прикмета – туристи кидають у фонтан монетку, аби ще раз до нього повернутися... Та повертатися в цей вар'ятський клозет у мене не було бажання.
Я спускаю воду й помічаю, як цифри починають бігати – тієї миті мені взагалі здається, що я опинився в машині часу... Точніше, не в машині, а в клозеті часу... Вийшовши з кабінки, я суну коридором назад, відчиняю металеві двері й нажахано застигаю...
Бла...
Бла...
Бла...
Спроба номер два...
Я обережно зачиняю двері, знову стою в напівтемному коридорі й набираю повні легені повітря. Усе, зараз у мене все вийде, все буде ок, чу-вак, ти чуєш?.. Знову відчиняю двері...
Блааа...
Спроба номер три закінчується так само жахливо.
«Лондон» зник, розчинився в своєму смогові. Переді мною зовсім інша кав'ярня, зовсім інші столики, за баром не барменша, а бармен, до того ж з усіма зубами на місці. Останнє, зрештою, можна легко виправити, але тим не менше, як факт... А там, де мав бути Ікарус, узагалі сидить якась білявка й читає книгу.
Я протираю очі, але моєї конкретної кав'ярні все одно нема, нема, наче її й не було. «Нічого собі відлив», – думаю я й відчуваю, як у мене підкошуються ноги. Потім дуже повільно спускаюсь по сходинках, оскільки мені здається, що я йду по чомусь м'якому, здається, що я опинився всередині повітряної кульки, яка ось-ось може луснути, через те, що Всевишній торкнеться до неї своєю гавайською сигарою, луснути й викинути мене фігзна-куди, викинути контуженим і безпомічним. У голову починають лізти різні недобрі думки. «Це ж що, – жахаюся я, – тепер щораз, як я відливатиму, мене перекидатиме в інший світ?»
Думаючи про це, я сідаю за столик до реін-карнованого Ікаруса, тобто до білявки. «Паралельні світи – це дуже-дуже страшно, – розмірковую я, – за логікою, зараз переді мною сидить Ікарус, але він уже не Ікарус, а білявка. Тобто й зі мною мали статися якісь зміни...» Я дивлюся собі на груди й розумію, що найстрашнішого поки що не сталося, що я так і лишився чоловіком, проте мене починає непокоїти моє обличчя. Цікаво, в мене тепер нова пика, чи ні? Я починаю обмацувати своє обличчя, але оскільки раніше я такого ніколи не робив, то на дотик нічого не можу зрозуміти. Білявка весь цей час уважно за мною спостерігає. І тут я згадую про свій талісман, про начищений до блиску срібний медальйон, який я ношу наланцюжку налі-вій руці...
Коли мені було вісім, я отримав його в подарунок від дідуся.
– Тримай, малий, – сказав він, – це старовинний німецький медальйон, ось бачиш,на ньому монастир матері... не знаю точно якої,але якоїсь там матері, розумієш...
Я просвердлив у ньому дірочку й повісив його на ланцюжок, звідтоді жодного разу не знімав. І він справді частенько мені допомагав, принаймні я в це вірив. За останні кільканадцять років медальйон настільки витерся, що монастир «якоїсь там матері» просто зник з його поверхні. Я дуже часто намагався роздивитися бодай його обриси, але з медальйона на мене кліпало тільки моє око. І ось зараз я вирішую глянути у свій медальйон, аби нарешті з'ясувати, чи все ок з моєю фізіономією. Я закачую рукав сорочки... і розумію... що його, тобто мого талісмана якоїсь там матері, нема... і що в товчок, судячи з усього, полетіли зовсім не п'ять копійок, а саме він... «Це як же так, – не розумію я, – закинути мене хєрзна-куди, спустити в каналізацію мій талісман із монастирем якоїсь там матері! Хто тут господар, яке падло мене тероризує, хто режисер цього невдалого шоу, він що, теж на колесах, як той, із Галичини?»
—У тебе щось негаразд? – цікавиться білявка.
—Все, – коротко відказую я.
—Що, все? – дивується вона.
—У мене все негаразд.
—Все-все? – й досі не вірить вона.
—Абсолютно.
—Гаразд, – каже вона, – тобто я мала на увазі «негаразд», а... Словом, може, ти хочеш про це поговорити?
—Про що?
—Ну, про все-все, якщо в тебе з ним негаразд.
—З ким, з «ним»?
—З усім-усім...
—Розумієш, – кажу я, – якщо в мене з усім-усім негаразд, то я не бачу жодного сенсу про це все-все говорити.
—Але ж якщо про це поговорити, то може виявитись, що з твоїм усім-усім і не такий уже негаразд, як тобі здається...
—Слухай, – питаю її я, – а в тебе в самої все гаразд?
—Що ти маєш на увазі?
—Для чого тобі слухати про моє все-все?
—Ну, – каже вона, – у мене така робота.
—Яка така?
—Телефонна служба довіри.
—Але ж я тобі не телефонував. Чого ти до мене причепилася?
—Слухай, – відрубує вона, – ти або розповідаєш про своє все-все, або йдеш під три чорти, гаразд?
—Негаразд, – відказую я. -Що?
—Все, ти ж знаєш.
—Зникни, – просить вона.
– Дай закурити, – я роблю вигляд, наче нічого не почув.
Вона знехотя простягає мені пачку довгих жіночих цигарок, я беру одну з них, відриваю зубами філ ьтр і п ідкурюю від свіч ки, що стоїть на її стол и ку.
– Моє все-все, – починаю я, – але ти сама попрохала. Так от, моє все-все. У мене є приятель,
мій найкращий друг, його звати Ікарус... І от яка штука. Ми завжди святкували його несправжній день народження, а сьогодні він раптом сказав, що в нього справжній, ну то ми й приїхали до «Лондона». Випили трохи, а потім до нас підсіла офіціантка, чий син... бейбісітер, теж у Лондоні, але в справжньому, він там гуляє з лабрадором за дві штуки єврів і прибирає за ним какашки, якщо той раптом насере на чийсь газон. А потім офіціантка показала нам свій дурний зуб, мовляв, це її хазяїн, чечен... далі я пішов у клозет, а там на бачку, ти тільки собі уяви, там на бачку годинник, який показує лондонський час, але затим виявилося, що це не клозет, а якась телепортаційна кабінка, бо, вийшовши з нього, я не знайшов «Лондон», а замість Ікаруса знайшов тебе... Утім, як справедливо каже мудре народне прислів'я, хто знаходить, той і губить... Знайшовши тебе, я загубив свій талісман, його мені подарував дідусь, на ньому був монастир якоїсь там матері... ну, на талісманові себто... – я саме докурюю й бичкую недопалок у підсвічник.
—Ну як? – перепитую я білявку.
—Що? – розгублено кліпає вона.
—Як тобі моє все-все?
—Повний пи... негаразд, – встигає виправитись вона.
—Я ж казав...
—Молодий чоловіче, – втручається бармен із усіма зубами на місці, – я уважно вас слухав...
—Ви що, теж? – нажахано уриваю його я.
—Що... теж?
—Ну, і телефонної служби довіри?
—Ні, я бармен. А ви, наскільки розумію, з «Лондона»?
—Ні, – заперечую я, – з Лондона бейбісітер і лабрадор, я натомість місцевий... Хоча... «місцевий» доволі умовно, оскільки я взагалі не уявляю, де опинився.
—Я мав на увазі, з кафе «Лондон».
—Якщо з кафе, то так.
—Ну то воно в іншому кінці коридора, у нас із ними спільний клозет.
—Що? – ніяк не врублюся я.
—Один клозет на два кафе, – повторює він, – так значно економніше. І на бачку лічильник... а не лондонський час...
Я почуваю себе наче в дитинстві: півдня ліпиш із піску замок, а потім приходять старші уєбани й за три хвилини знову обертають його на звичайний пісок. Отак і зараз. Ти вже цілих півгодини намагаєшся зліпити бодай щось із якихось гівняних фрагментів, зв'язуєш їх докупи, вигадуєш найней-мовірніші версії, щоб хоч якось пояснити все те, що з тобою відбувається, а тут тобі раз – «Лондон в іншому кінці коридора, чуваче, а на бачку лічильник»...
Я розгублено зводжуся й навіть нічого не можу сказати. Нарешті хочеться вибити офіціанту зуба, але він якби простягнув мені руку помочі, тож, якщо я зараз виб'ю йому зуба, це й справді означатиме, що в мене все-все негаразд, конкретно негаразд.