– Ти в разі чого, – насилу приховуючи посмішку, каже білянка, –дзвони, –і дає мені своювізитівку.
Ідучи коридором, я думаю про траханий бізнес і про його економно-корпоративні замутки. Ми корпорація, – можуть гордо сказати чечен із «Лондона» й ще якийсь крутелик із тієї забігайлівки, де я щойно був, – ми корпорація, у нас є спільне, наприклад, клозет... Вони, певно, і двосторонню угоду підписували... З метою економії туалетного паперу, води, мила тощо, ми підписуємо двосторонню угоду про створення спільного клозету... Але все одно я чогось не розумію... Якщо вже бути бізнесменом по саме нікуди, я би назвав це так – «кінченим бізнесменом», то треба висмоктувати копійку з усього-усього, навіть якщо «все-все» – це клозет, із яким усе гаразд. Треба на всьому економити. То як, як у біса той чечен і крутелик можуть визначити, чиї клієнти більше користуються клозетом? Так і до розборок недалеко... Хтось із твоїх, ти чуєш, – скаже крутелик чечену, – хтось із твоїх відмотав за раз піврулону! А хтось із твоїх, – висуне пред'яву чечен, – змив, тричі за раз змив! Хто відповість за цей гнилий базар, тобі шо, стрілу набить, тобі, падла, прострелить прямо зараз коліно, шоби ти навчив своїх клієнтів економно срати? Словом, спільний корпоративний клозет – річ небезпечна, як не крути...
«Де в біса Ікарус? – намагаюсь зрозуміти я, знову опинившись у «Лондоні», бо його ніде не видно. Може, клозетна корпорація значно більша, може, це підступна змова, і тут ціла мережа кав'ярень, бутикіи і банків, що мають один
спільний клозет, і ось тепер мій кумпль, так само, як і я, десь заблукав, розчинився в цих підземних катакомбах?»
Але, придивившись уважніше, я з полегкістю помічаю, що Ікарус мирно спить собі за нашим столиком, зсунувши докупи два стільці й скрутившись на них калачиком... На столику, поринувши в смог, гордо стоять два порожні снаряди з-під горілки. «Посмішки долі», на щастя, взагалі ніде нема, тому я кидаю на бар бабки... Зрозуміло, я міг би цього й не робити... Я міг би зекономити, адже вони, бачте, економлять на клозеті... Але я все-таки лишаю бабки, самі розумієте, хазяїн чечен, вибиті зуби... Потім я беру Ікаруса, немов мішок, і виношу на вулицю, де намагаюся поставити його вертикально. Ікарус падає. Вперто падає.
– Що, не стоїть? – чую я несподівано ззаду.Ікарус, в принципі, справді не стоїть, я з цим
подумки погоджуюсь, але мене страшенно дратує, що хтось говорить про мого найкращого друга, наче про який прутень... «не стоїть...» Невже важко було спитати: «падає?», «не ходить?» – словом, якось більш нейтрально.
Я різко розвертаюсь назад, чую, як Ікарус, наче лантух, валиться на землю, і бачу перед собою телефонну службу довіри, ну, не всю, а тільки саму білявку.
– Ти що, переслідуєш мене? – питаю я. –Бачиш, у мене вже все гаразд... Майже, –додаю,намагаючись підняти Ікаруса.
1 це мені вдається. Ікарус навіть сам починає триматись вертикально, бо, судячи з усього, нарешті прокинувся.
—Я нікого не переслідую, просто я займаюся психологією, – пояснює вона й цікавиться: – А це, значить, Ікарус?
—Так, – відказую я й знову розвертаюсь до неї, – це він, і більше ніколи не кажи про мого друга «не стоїть», бо це звучить наче про... ну, ти зрозуміла... до того ж, він уже стоїть.
—Біжить, – поправляє мене білявка.
—Чого це? – не розумію я.
—Уже біжить, – показує вона за мою спину.
Я розвертаюсь і справді бачу, що Ікарус підстрибом несеться вбік парку. Мені не залишається нічого іншого, як бігти за ним, навіть не попрощавшись із білявкою. Я насилу наздоганяю його метрів за тридцять, проте не встигаю схопити, бо він чіпляється за якусь цеглину й летить шкереберть. Лежачи на спині, Ікарус замріяно дивиться в зоряне небо й, посміхаючись, каже:
– Превед, ведмед!!!
Я й собі зиркаю на небо і помічаю, що прямісінько над нами Велика Ведмедиця.
– Зараз, – каже Ікарус, – зараз я трохи полежу й ми підемо.
Я закурюю й пускаю дим у небеса. Ікарусове «трохи» розтягується на десять хвилин, і він, здається, знов засинає.
– Це потрійна кава без цукру, – чую я знову себе за спиною.
Уявіть, це знову та набридлива білявка. Я мовчки дивлюсь на неї, вона ставить на землю свій рюкзак, присідає над Ікарусом і починає ляпасами приводити його до тями. Той прокидається й вдруге каже:
—Превед, ведмед!!!
—З днем народження, – відповідає білявка й вливає йому до писку кави.
Ікарус якось злякано зиркає на мене й пита:
—Що це, чувак? – маючи, певно, на увазі, геть усе: небесного ведмеда, білявку й те, що вона примушує його ковтати.
—Потрійна кава без цукру... – знизую плечима я.
Білявка вливає йому ще пару ковтків.
—Ну як? – цікавлюсь я.
—Гірка, – відказує він, – наче туди коти насрали...
Немов на підтвердження цього, Ікаруса ви-верта.
Наближається північ. Перші чотири таксисти, щойно я їм кажу, що в мене непідйомне тіло, відразу ж звалюють. П'ятий виявляється більш говірким.
– Шеф, – засовую я голову до нього в кабіну, – за п'ятнадцять до «низьких» доїдемо? Алев мене ще тіло.
Таксист перехиляється через кермо, виглядає на вулицю й дивиться на Ікаруса.
—Гаразд, – каже він, – поїдемо, але якщо він нарига, хімчистка за ваш рахунок.
—Ага, – відповідаю я, – може, тобі ще колеса помитий спеціальне пальне для літаків заправити?
—Пішов ти, – гаркає він.
—Сам пішов, – відповідаю я й хріначу дверима з такою силою, що його колимага ледь не розсипається.
Шостим виявляється якийсь старпер на допотопній волзі. Він повільно й упевнено їде посеред вулиці, наче танк на параді.
—Добрий вечір, – спиняю його я, – шеф, до «низьких»...
—Стоп, ти што, бандеровєц? – уриває мене він із нажаханими очима.
—Ні, – кажу я якомога спокійніше, – а ви що, бандерівців боїтесь?
—Боюсь, бандіти ані. Помню, как в Дрого-бічє камсамолку ізнасіловалі, а дєвочка ж токо в камсамол вступіла.
—Мда... Жаль ... – співчутливо киваю я, – ну то що, поїдемо?
—Аєщьо ані полавой член атрєзалі... – не вгаває він.
—Кому, комсомолці? – навіщось питаю я.
—Нєт, єйо другу...
—Ну, а друга ж за що?
—Дек нє знаю, даже разбіраться нє сталі, а он і камсамольцем па-моєму нє бил... проста витащілі іх с сєновала і ізнасілавалі...
—Стривайте, ви ж казали, що другові член відрізали...
—Атрєзалі-атрєзалі... А патом ізнасіловалі...
– Ну-ну, – киваю я, – щасливої вам дороги...Волга так само повільно звалює з-перед моїх
очей.
– Куди їдем? – спитав мене ще один таксист.Я на той час уже збився з ліку, перестав сто-
пунати й просто втикав на узбіччі, поглядаючи, як білявка щось втирала Ікарусу.
—У мене п'яне тіло, – відповів я йому, – бабок на хімчистку нема і взагалі, якщо ви не любите бандерівців, валіть звідси, бо я, хоч і не бандерівець, але мене все затрахало...
—Та чо, ну чо ти паришся? – не зрозумів дядько. – У мене вдома в самого два таких разпіз-дяя. Тащи сюда свого бандерівця, ітіть... А блан-дінка з вами?
Тут я теж спитав себе: чи з нами блондинка? Було вже за північ. Спочатку я дотяг Ікаруса до жи-гуля й кинув його на заднє сидіння.
—Поїхали? – спитав я в білявки, що тупцяла біля машини й саме вдягала на спину свій рюкзак.
—Це ще куди? – озвалась вона.
—У Лондон, – розвів я руками.
—Ок, – погодилась білявка, трохи подумавши, – поїхали, але нічого такого, тільки психологія.
Я відчиняю дверцята, пропускаю її до Ікаруса, а сам хочу сісти на переднє, проте водій каже:
– Тут Угольок, мій дружбан, так що вибачай.Придивляюсь уважніше й бачу на сидінні об-
лізлого дворнягу. «Певно, штурман, без нього ми розіб'ємося або заблукаєм», – думаю я і лізу назад.
—Ікарус, – кажу я, коли ми рушаємо, – якщо надумаєш ригати, в салон не треба, бо поряд з тобою дівчина.
—Стривай, а куди ж? – дивується він так щиро, наче ригати на дівчину є загальновизнаною нормою.