—Я що, намагався трахнути Мяудзедуна? – не йму віри.
—Та ні, – відказує Ікарус, – ти просто схопив його й ледь не вивернув тельбухами назовні. У бідолахи так щось усередині тріснуло, що, мабуть, на першому поверсі було чутно. Ти що, охуїв? Ти хоч знаєш, скільки коштує операція кота?
—Ні, – трохи знічуюсь я, – а ти знаєш?
—Ні, – і собі знічується Ікарус, –та впевнений, що знайти жінку буде куди дешевше.
Тиждень тому ми з Ікарусом знайшли трубу.
—Чужого нам не треба, – сказав Ікарус, – закон западла – страшна штука... Коли щось знаходиш, то неодмінно щось і втрачаєш... Про те, що втрачати нам було майже нічого, він якось не подумав і почав був з автомата дзвонити на гоумно-мер, забитий у пам'яті...
—Ми знайшли ваш мобільник, можете його забрати, – сказав він таким тоном, наче це був не мобільник, а такса, яку вночі прив'язали до наших дверей... – він нам на фіг не потрібен...
—Пацан, – відповів йому вмазаний голос, – іди на хєр... і мобілу можеш прихопити...
Ми, звісна річ, нікуди не пішли, але образились, тому забили на страшний закон западла й вирішили залишити трубу собі... Нашкребли на зарядку й новий номер і домовилися так, що один день із трубою ходить Ікарус, а один я... Для чого ми з нею ходили, сказати важко, оскільки нам ніхто не телефонував, навіть ті люди, яким ми встигли дати свій номер, пояснивши, що по парних числах за цим номером можна буде поговорити з Ікарусом, а по непарних – зі мною, з Базом. Дзвонити ж самим нам було не по кишені.
І ось тепер вона нарешті завібрувала десь під моїм матрацом. Я насилу її знайшов і прохрипів:
– Галооо...
—Баз, це ти? – спитав Сан Санич. -Я...
—А з голосом що?
—Я здох... – знов прохрипів я.
—Справді?
—Так-так, можете не сумніватися, здох, учора в ліфті від клаустрофобії...
—Здох-здох, – замислено пробелькотів собі під носа Сан Санич, певно, вирішуючи, чи потрібен йому здохлий робітник, – здох, значить здох, подумаєш, з ким не буває... – вирішив він нарешті, – щоб за годину був на офісі, і сто баксів моїх це... обов'язково захопи...
Добре бодай те, що він не згадав про сексуальну активність..;
Саме так, майже без втрат у боротьбі з уявним супротивником, якщо не зважати на такі дрібниці, як дикий головний біль, зникла білявка, порізана нога й подряпаний писок, і починається новий день.
За секунду зі своєї розкладачки, наче ошпарений, зривається Ікарус, що, здавалося, заснув удруге.
– А який сьогодні день? – пита він у розпачі.
Невже знову скаже, що в нього день народження, ну... тобто справжній? – починаю побоюватись я, тому число вирішую не казати.
—Понеділок.
—А година котра? Я зиркаю на мобл.
—Пів на десяту....
—8сНеІ88ЄЄЄеее'! – кричить мій кумпль, зривається на рівні й біжить на кухню.
—Чувак, там на підлозі... – поспішаю попередити я.
—Ааааваааа... – назад до кімнати Ікарус за-стрибує вже на одній нозі... – Там на підлозі скло... – сичить він, – це та білявка, я знаю, це вона... нашкодила й утекла...
—Стривай, то вона мені все-таки не наснилася...
—Стоп, – не в'їжджає він, – тобі що, теж снилася білявка? Бо розумієш, якісь дива... Я прокидаюся уві сні, буває таке часом, а тут, на матраці, не ти, а білявка... Я починаю її будити й питаю: «Ти хто?» А вона мені: «Оператор телефонної служби довіри...» «Довбонутися», – не вірю я. А вона: «Хочеш про це поговорити?» Тоді я знову впав на розкладачку й вирішив, що це галімий сон, в якому ліпше відключитися й спати далі... Бо якщо спочатку хочеш про це поговорити, то потім...
—Ок, – відказую я, – шкарпетка у ванній на батареї...
—До чого тут шкарпетка? – нервує він. – До чого тут шкарпетка?
Я задираю свою перешкарпеткану ліву ногу й кручу нею в Ікаруса перед носом.
– Геніально, – киває той і шкутильга дованни.
Власне, усю цю метушню Ікарус зчинив недарма. Річ у тому, що кожного понеділка о десятій ранку... Одним словом, він має бути виголеним, вбраним у чисті джинси, свіжу сорочку й свіжі шкарпетки. Адже по понеділках і по п'ятницях він працює репетитором – учить німецької мови одну малолітку. «Хоч, бачить бог, –
каже він, – устриця навчилась би говорити німецькою значно швидше за мою ученицю».
їй, здається, чотирнадцять, вона розбещена й має чудернацьке ім'я Сабріна. У неї настільки крутий папік, що до школи вона не ходить, учителі ходять до неї самі. І, зрозуміло, як і всі малолітки, вона пісяється від бойзбендів з підарською зовнішністю...
—Ти слухаєш смеш? – спитала вона в Ікаруса на першому ж занятті.
—Ні, – відповів той, – не слухаю.
—А чого? – здивувалась вона так, наче той сказав, що останні вісім років не приймав душ.
—Та як можна таке слухати? До того ж, вони виглядають як голубі... – Ікарус раптом вирішує змінити тему. – Добре, забули, – каже він, – то ти скажеш, що таке артикль?
—Почекай ти зі своїм артиклем. А сам ти що слухаєш?
—Ну, – знизує він плечима, – ред елвісів. Може, це старомодно, але в них принаймні вигляд нормальний...
—Значить так, – каже Сабріна, – смеш не голубі.
—Гаразд, іменники чоловічого роду мають артикль... – не звертає уваги Ікарус.
—Слухай, – уриває вона його, – ти не зрозумів? Я хочу, щоб ти повторив: смеш не голубі!
—Сабріно, репетитор ніби я... Січеш? Тут я вирішую, хто що має повторювати, золотко.
– Ну, – каже вона, – це ти не січеш. Повтори: смеш не голубі, – інакше мій папа тебепохсрить.
«От сука, от соска, от засранка мала, – лютує про себе він, – 15 баксів на годину, бляха муха, це ж моя стипендія...»
—Ок, ок, смеш не голубі! Задоволена? – доводиться процідити крізь зуби.
—Да, – киває Сабріна, – як ти там казав? Ред елвіси?
—Ну, так, ред елвіси. А вони тут до чого?
—А тепер скажи: ред елвіси го-лу-бі!
В Ікаруса починає потроху зривати дах. «Усе, піду охороняти автостоянку, – думає він, – вантажити вагони, носити цеглу, грабувати перехожих – але ця малолітка мені казатиме, що ред елвіси голубі?! Вона хоч чула їх коли-небудь?»
—Слухай, соска, затям... По-перше, смеш голубі, а ред елвіси – червоні, хоч ти все одно цього не втямиш. По-друге, я зараз сам піду до твого папіка й скажу, щоб він мене звільнив, бо устрицю, чуєш, устрицю легше вивчити німецькій, ніж тебе! По-третє, не дратуй мене, бо педагог з мене хріновий, а авторитетом для мене є МАКАРЕНКО...
—Знаєш що, – каже вона, – пішов ти в жопу зі своїм Макарєнкой. Будеш вимахуватись, мій папік завалить і тебе, і твого Макарєнка разом з тобою.
—Ти що, з головою не дружиш? Та Макаренко був найкрутішим у всьому Союзі, під ним 12 колоній ходило. Можеш собі уявити?
—12 колоній? – перепитує вона.
—12, – киває він.
—Гаразд, – якось ураз втухас Сабріна. – Що ти там втирав про артиклі?
Як казав пізніше Ікарус: це була моя перша й, сподіваюсь, остання педагогічна перемога, хоч на тому історія з Макаренком не закінчилась. Перед наступним заняттям папік Сабріни добрі півгодини випитував у мого кумпля, що за братуха такий Макаренко і чого це він нічого про нього не чув. Ікарус, звісно, відморожувався як міг, але її папік заспокоївся тільки тоді, коли він сказав, що Макарєнка вже нема.
—Завалили? – спитав папік Сабріни напівпошепки.
—Завалили, – кивнув Ікарус, – з третьої спроби.
—З третьої? – не повірив папік Сабріни.
—Да, – кивнув Ікарус, – двох кілерів він сам удєлав...
Почувши це, крутелик ще довго чухав потилицю, але врешті-решт відчепився.
Саме до Сабріни Ікарус і збирався, безладно стрибаючи по квартирі на одній нозі й намагаючись знайти свій парадний одяг. Хвилин за десять його наче вітром здуло.
Якщо ж говорити про мене, то моя робота була не меншою дупою, хоч про Макарєнка там узагалі не йшлося. Там могло йтися, скажімо, про те, як Елтон Джон зґвалтував у громадській вбиральні екскурсію школярів. Хоч, коли добре подумати, що ціла екскурсія школярів могла робити в громадській вбиральні? Невже прийшли подивитись, як відливає Елтон Джон? Мігбуги розлогий матеріал проте, скільки разів Майклу Джексону відрізали й пришивали ніс. Там міг буїи гороскоп,