в якому козероги ніколи не відзначалися сексуальною активністю, хоч уже за сторінку йшло щось на манір ілюстрованої «камасутри». Словом, «ізда-ніє» руліло, принаймні на кожній плановій та позаплановій планьорці Сан Санич казав, що ми повертаємо з продажу всі сто процентів вкладеного бабла. «50 відсотків із продажу, – підозрював я, – а ще 50 через місяць, коли застарілі номери здаємо на макулатуру...» Словом, з гонорарами було сутужно...
Коли я завалив на офіс, вагітна секретарка-растаманка Свєточка відразу ж сказала, що ше-фуля з нетерпінням на мене чекає. «Як Біл Да-ун на новий мопед», – подумав я.
– Ну, – сказав Сан Санич, клацаючи по клавіатурі...
Я поклав на стіл сто баксів, він узяв їх, задоволено покрутив у руках і поклав до кишені, після чого знову заклацав по клавіатурі.
—Ти ще тут? – спитав він за мить.
—Ну так, – кивнув я, – ви ж хотіли мене бачити.
—До роботи, – махнув він на мене, – у нас ще нема гороскопа на наступний тиждень... Шнелєр...
—Але жодної сексуальної активності? – кивнув я.
—Ти що, знущаєшся? – з підозрою зиркнув шефуля.
—Та ні.
—Чого ж ти тоді весь час питаєш мене про сексуальну активність? Ти в чомусь мене підозрюєш?
—Та ні ж бо, – продовжував спостерігати я, як шефуля дедалі більше розпалюється.
—Може, ти хочеш сказати, що я імпотент? А, Баз? У чому проблема?
—Проблем нема...
—Так будуть, якщо ти зараз не підеш і не сядеш за роботу...
Як підказувала мені моя жвава уява, дружина Сан Санича, певно, вже замахалася чекати на розклади гороскопів і спробувала добитися сексуальної активності просто так... Чим усе те скінчилось, можна було здогадатися з шефуліного настрою.
Я вийшов з його кабінету й гучно грюкнув дверима. Секретарка-растаманка, вагітна Свєточка, аж підскочила на стільці й відразу ж на мене визвірилась:
– Ти що, придурок, хочеш, щоб я народилана три місяці раніше?
Нічого їй не відповівши, я піднявся поверхом вище, де була кріейтерська рекламна агенція. Там можна було покурити на аварійному балконі. І от я стояв і раптом подумав, ну, ці крі-ейтери, адже вони нещодавно оголосили набір. Може, спробувати... Може, вони мене візьмуть і я навіть отримаю замовлення розробити проект реклами нового засобу проти імпотенції...
Щойно я про це подумав, як на аварійний балкон вийшла дівчинка-страшилка в яскраво-рожевих окулярах і почала еротично розкурювати свій слімз, заковтуючи ледь не весь фільтр. Такі окуляри могла носити або божевільна, або жінка, в якої дуже-дуже давно не було сексу. Хоч, зрештою, між першим і другим різниці майже нема...
—Гарні окуляри, – сказав я.
—Дякую, – мовила вона, зацікавлено зиркнувши на мене, – долчендгабана, чотириста баксів...
—Що чотириста баксів? – не відразу в'їхав я.
—Мої окуляри, – пояснила вона.
—Вони в тебе що, з платини?
—Ні, це долчендгабана, всесвітньо відомий бренд...
—То вони не з платини? – перепитав я.
—Ну да, – гордо відповіла вона й вийшла, певно, подумавши, що я якийсь імбецил.
Тоді я вийшов услід за нею й пильніше придивився до їхнього кріейтерського холу. Туди-сюди бігали шалено напонтовані чуваки й чувіхи, з-кабі-нету- в-кабінет- з-кабінету- в -кабінет-з- кабінету-в-кабінет... Це був якийсь броунівський рух... Потім вони створювали чималі черги біля автомата, що видавав каву, а потім випиралися на аварійний балкон курити. Потім знову йшли по каву, а потім знову на балкон... Коли ж кава закінчувалася, вони хєрачили в дартс, що висів тут-таки, словом креа-тивили... А коли дартс набридав, автомат із кавою вже встигали заправити... Утворювався такий собі колообіг кріейтерів у природі.
Я враз розгубився й навіть не помітив, куди поділася та божевільна в рожевих окулярах за чотириста баксів. А потім враз вирішив, а чом би й ні, адже бігати туди-сюди, пити каву, курити й хєра-чити в дартс, чим не робота? І зупинився очима на дверях із наличкою «приймальня».
Прочинивши їх, я знову побачив окуляри за чотириста баксів...
– Знаєш, – сказав я, – пильно зазираючив очі, що ховалися під ними, – мені тут подобається, я хочу спробувати стати вашим кріейтером.
Вона зиркнула на мене, як на повного недоумка, але все ж таки підняла слухавку і, як справжня сраколизка, музично процвіріньчала:
– Семене Альтмановичу, до вас на співбесіду...
Семен Альтманович виявився доволі хитрим. Він не став розповідати мені про свої окуляри, але якось підозріло глянув на мій подраний Мяу-дзедуном писок.
– Ось, – сказав він, – тримайте, – і дав меніаркуш паперу з олівцем... – Якщо ви хочете в наспрацювати, за півгодини на цьому аркуші маютьбути дві концепції... Концепція перша – білбордсоціальної реклами, спрямованої проти хабарництва... Ну й... Друга концепція... Скажімо, відео-ролика про... про мобільний факінфон джей сімсот, хай буде факінфон, жодних відомих брендів...
І я взявся за роботу, поринувши в неї з головою... На рекламу я мав свої види, бо не був кріейтером, які на неї, судячи з їхнього броунівсько-го руху, взагалі жодних видів не мали... Реклама, здавалося мені, то найперше – асоціативний ряд, ні більше ні менше... Від цього треба відштовхуватися, це завжди спрацьовує...
Гаразд, що там у нас? Білборд-соціалка про хабарі... Реклама факінфона... Почнімо з соціалки...
Якщо ти береш хабарі, то ти фактично продаєшся... Тепер найпростіша асоціація... Хто ще продасться? Ну, повії, наприклад... Будь ласка, беріть, знімайте...
Нічна зупинка, на якій стоїть повія, доволі приваблива, але з фінделем під оком. Біля неї таксо, на капоті якого сидить кілька гопуватих таксистів. Вони манять повію двадцятибаксо-вим папірцем... І жовтий напис на чорному небі: БЕРУЧИ ХАБАРІ, ЧИМ ТИ КРАЩИЙ ЗА НЕЇ? Ну що, кріейтери, схавали?
Тепер факінфон.
Мобілка... Що особливого скажеш про мо-білку?.. месежджі, дзвінки... але слоган: ФАКІНФОН – по ньому можна подзвонити, – імбецильний слоган, як не крути... Треба мислити нестандартно... Скажімо, так. Усі телефони вібрують... Ось... Так... Вібрують, наче вібратори... Є, курвамать, є, чуєте, кріейтери, йоб ваш автомат з кавою й аварійний балкон разом із ним! Ну й долчендгабану й дартс за компанію! Витріть нюні, тримайте...
1-й план: ніч, у ліжку самотня дівчина.
2-й план: під ліжком починає пілікати й вібрувати факінфон.
3-й план: дівчина прокидається й, не розплющуючи очей, починає його шукати, але з іншого боку... Витягує з-під ліжка вібратор, прикладає його до вуха й натискає ро\уег. А коли той оживає, вона спантеличено розплющує очі, розгублено дивиться в камеру й каже: альо!
4-й план: чорним по білому: ФАКІНФОН – ВІН ЛЮБИТЬ ВАС ДУЖЧЕ!
Аркуш із концепціями я віддав рівно за десять хвилин.
Альтманович якось здивовано на мене зиркнув і сказав:
– Добре, зачекайте в приймальні.
Чекати довелося недовго. Долчендгабана сиділа за своїм столиком і з розумним виглядом читала Муракамі. Телефон кілька разів писнув, після чого вона зникла в кабінеті, а коли повернулася, сказала:
—Ти нам не підходиш...
—Він сказав саме так?
—Ти впевнений, що хочеш почути правду?
—Авжеж. Будь зі мною відверта.
—Ок, він сказав, що це галіма німецька порнуха.
– А що ж тоді не порнуха? – здивувався я.Тут вона замислилась.
—Ну те, що знімаємо ми, це, скажімо, не порнуха.
—І що ж ви знімаєте?.. Так, для прикладу...
—Гаразд, – сказала вона, – ти, напевно, бачив рекламу про кукурудзяні пластівці?
—Це та, де по місту бігає величезний качан кукурудзи й питається в перехожих: «Ви ще не знаєте, хто я такий?!». По-твоєму, це не порнографія?
—Ні, не порнографія.
—А доведи, ну, доведи мені, чим це відрізняється від галімої німецької порнографії?
Тут вона ще раз замислилась.
—Ну, хоча б тим, що цю рекламу дуже люблять діти.