Я викидаю недопалок, що падає вниз, наче мініатюрний метеорит, і вже збираюся повернутися до Ікаруса, коли несподівано помічаю, як у наш дворик на шаленій швидкості влітає великий чорний джип чероккі. Він підкочується до сусіднього під'їзду, а їх у нашому будинку аж цілих два, різко дає по гальмах, з переднього сидіння визирає чийсь череп, заперечно хитає й знову зникає в кабіні. Потому чероккі газує, пролітає останні десять метрів і гальмує так різко, що йога заносить і викидає задніми колесами на клумбу тьоті Гамі.
«Пиздєць пацанам, – думаю я. – Зараз тьотя Таня порубає їх лопатою й розхуячить їм джип...» Жартувати з нею – собі на шкоду. Тьотя Таня була адвентисткою сьомого дня, що якби само собою зобов'язувало бути її ще й пацифісткою. Але тоді, коли хтось чіпав її квіти, про жоден пацифік не могло бути мови. Одного разу вона бомбардувала з вікна картоплею якогось гопника, що хотів був нарвати своїй дєвушці ромашок, а якось облила окропом одного алкаша, що став на її клумбу відлити... Словом, якби тьотя Таня зараз не спала й не бачила свої адвентистські сни, сталося б щось непоправне.
Немов на підтвердження цього, з чероккі вилізло четверо чуваків у спортивних костюмах. Вони закурили, а останній, п'ятий, вистрибнув з ведійського місця, відкрив багажне відділення, дістав звідти бейсбольні битки й глянув кудись угору, немовби ці пацани приїхали на розборки з ангелами, що стомлено поверталися додому їхньою територією й клали на їхній авторитет. І ось пацани стояли, курили й дивилися кудись угору, певно, чекаючи, доки ангели самі спустяться й розпочнуть свій гнилий базар... Але про що саме з ними можна ба-зарити, я якось не зовсім розумів, адже з ними хоч базарь, хоч не базарь, у них же он який дах... І тут щось почало мені виразно не подобатись... Більше того, я навіть зрозумів що саме – мені не подобалися бейсбольні битки, дуже сильно не подобалися, хоч я й не був пацифістом, а адвентистом сьомого дня й поготів. Щодо самого бейсболу, то я навіть правил не знав... І тоді я взяв і навіщось дуже обережно спитав:
—Слухай, Ікарусе, а скажи мені, будь ласка, що за машина в батька Сабріни?
—Чорний чероккі, – якось зовсім безтурботно відказав він, – великий чорний чероккі...
—І їздить на ньому він не сам...
—Авжеж, – погодився зі мною Ікарус, – зазвичай з ним два менеджери й два секретарі, усі вони в спортивних костюмах, а в багажнику в цих уєбанів бейсбольні битки...
Коли я спрямував свій погляд униз, біля клумби вже нікого не було...
За які десять секунд ми щодуху дерлися розхитаними металевими сходами на горище. Може, збоку ми нагадували двох придуркуватих хом'ячків, що гасали іграшковим будиночком, принаймні очі в нас були такі самі скляні, скляні від жаху, але нам було зовсім не до грашок. Попереду мчав Ікарус. В останню мить він схопив за шкірку найдорожче, що в нас було, тобто Мяу-дзедуна, і тепер тягнув його сходами. З горища ми вибралися на дах, де, пригинаючись і маневруючи між антенами, дісталися до буди, яка вела до сусіднього під'їзду. Мерщій спустившись на останній поверх, ми розлякали якихось малоліток, що курили драп, слухаючи на переносному магнітофоні емінема, й викликали ліфт. Той підіймався нестерпно довго... Малолітки мовчки переводили погляд з нашого Мяудзедуна на Іка-руса, далі на мене, а потім одне на одного, ще далі – на свою дурь, і, певно, думали: гарна дурь, туди його.
А коли засцяна кабіна ліфта нарешті звалила приїхати на наш поверх, Ікарус несподівано сказав:
– На, – і вручив мені Мяудзедуна, – двері потримай.
Я взяв Мяудзедуна під пахву й заблокував двері. Ікарус тим часом підійшов до малоліток.
– Чуваки... – мовив він.
Чуваки якось враз відсахнулися, а певно, найбільш продвинутий із них сказав:
– Спокійно! Ви бачите те саме, що й я? Усі ствердно закивали.
—Тоді нам нічого боятися, – продовжив найбільш продвинутий, – бо це наш колективний глюк, нас просто глючить усіх разом і ми бачимо один і той самий глюк, адже це...
—Чуваки, – урвав його Ікарус, – чуваки, гоніть дурь...
—Ви теж це чули? – спитав найбільш досвідчений.
Чуваки мовчки закивали головами.
—Пацани, та він же смішний, – спробував був зареготати досвідчений, але якось відразу втух, помітивши, що нікому не смішно.
—Чого ви? – не зрозумів він. – Це ж глюк!
—Да-да, – ствердно закивав Ікарус, – я глюк, а тепер гоніть дурь!
Немовби для більшої переконливості, що він глюк, Ікарус підійшов до найбільш досвідченого й узяв його за барки. Той якусь мить повагався, а далі все-таки дістав із кишені короб.
Потім ми спускалися вниз, а малолітки, певно, думали: та ну її к бісу, цю дурь, якщо після неї так глючить, що глюк, наш колективний глюк, приходить і забирає нашу колективну дурь, на яку ми всі скидалися. І лише найдосвідченіший, мабуть, намагався переконати їх, що все не так уже й погано, що глюк був не такий уже й агресивний, адже забрав саму тільки дурь, а магнітофон із емінемом принаймні залишив. І що можна спробувати покурити ще, тоді глюк напевне повернеться й дурь можна буде випросити назад, а якщо він не погодиться, то виміняти, виміняти, скажімо, на магнітофон із емінемом.
На першому поверсі Ікарус раптом спинився, поклав у задню кишеню джинсів короб і вийняв звідти ніж для заточування олівців.
—А це що за фігня? – спитав я.
—Ніж, – пояснив він, – китайський ніж.
—Та бачу, що китайський, але що ти збираєшся ним робити?
—Як що? – здивувався він. – Оборонятися, а якщо знадобиться, то й нападати.
Я спробував уявити, як Ікарус обороняється китайським ножем для заточування олівців від п'ятьох чуваків із бейсбольними битками – вийшло доволі погано. Потім я спробував уявити, як мій кумпль із цим-таки китайським ножем нападає на тих-таки п'ятьох чуваків, – але в мене взагалі нічого не вийшло.
—Знаєш, – сказав я, – по-моєму, єдине, що можна зробити цим ножем, то харакірі, як китайці.
—Китайці не роблять харакірі, – заперечив Ікарус.
—Яка різниця, роблять вони харакірі чи ні... Я просто хочу сказати, що з цим ножем нам нічого не світить.
—Ти що, – спитав раптом Ікарус, і недобрі вогники зблиснули в його очах, – сумніваєшся в моїх силах?
Я дуже добре знав, що означають ці вогники й чого саме можна після них чекати. Точніше, я знав, що після них не варто чекати нічого доброго.
– У твоїх силах, чувак, я не сумніваюсь, натомість дуже упереджено ставлюся до китайців,а особливо до їхньої легкої промисловості... –парирував я.
По цих словах Ікарус штовхнув двері ногою й вийшов назовні, а мені не залишалось нічого іншого, як піти за ним. Слава всім святим, там було порожньо, тож ані оборонятися, ані нападати ні на кого не довелося. Я полегшено зітхнув і вже збирався чкурнути за будинок, подалі звідси, кудись у покинуті гаражі, проте в останню мить помітив, що Ікарус іде вбік чероккі, який самотньо загруз одним із задніх коліс у адвентистській клумбі. Навіть Мяудзедун у мене під пахвою і той нервово зайорзав. Чим ближче Ікарус був до чероккі, тим швидші ставали його кроки, й урешті-решт мій навіжений кумпль просто побіг, а перед самим джипом упав на коліна й широко замахнувся китайським ножем для олівців. Наступної миті він вдарив ним у колесо, щось лунко дзвякнуло й відлетіло в клумбу.
– Ненавиджу китайці», – прошипів Ікарус,а чероккі, немовби погоджуючись із ним, розітнув
темряву й нічну тишу настирним свинським кувіканням сигналізації.
Ситуація ускладнювалася ще й тим, що через це кувікання могла прокинутись адвентистка тьотя Таня, яка миттю б зорганізувала проти нас, потенційних кривдників своєї адвентист-ської клумби, страшний і кривавий хрестовий похід. Ікарус винувато зиркнув у мій бік, так, немовби виправдовувався, але потім його очі знову зблиснули злим вогником, і я зрозумів, що чероккі приречений.