Справді, Ікарус вирвав із землі одну з цеглин, якими було обкладено адвентистську клумбу, й, замахнувшися нею над головою, зі свистом опустив її на лобове скло. Тієї ж миті у вікні тьоті Тані спалахнуло світло, а на сходах між сьомим і восьмим поверхом замерехтіли тіні, що швидко спускалися вниз...
«Отче наш, що є на небесах, зроби так, щоб тьотя Таня адвентистка подумала, що пацани з чероккі навмисне наїхали на її адвентистську клумбу, а ті, в свою чергу, що тьотя Таня розбила їм за це скло», – тікаючи в напрямку закинутих гаражів, молилися ми з Ікарусом і Мяудзе-дуном, якщо останній, звісно, знав, як це – молитися.
– Чуєш, – сказав я, – от що б було, якби Тарас Григорович Шевченко народився не тоді, коли він народився, а в 1983-му... – дурьспрапді була гарна, а після гарної дурі я завше починав молоти різну хєрню. Ікаруса ж навпаки пробивало на умняк, і він ставав мовчазним і депресивно-похмурим...
Словом, мені дурь розв'язувала язик, а йому навпаки – зав'язувала.
Видершись на третій поверх недобудованого під час совка паркінга, оминувши всі діри в бетонній підлозі, провалившись у які, можна було пролетіти метрів п'ятнадцять і сказати життю «астала-віста», ми знайшли невеличку кімнатку з кількома старими шинами й мовчки повсідалися на них. І тут Ікарус дістав трофейну дурь. Але проблема полягала в тому, що в жодного з нас не було цигарок, які можна було б використати як гільзи... Паперу в нас теж не було. Тоді після деяких роздумів Ікарус дістав із кишені гривню й зосереджено почав ладнати косячину з купюри.
—Ти що, – здивувався я, – ти знаєш, скільки на цій гривні бацил?
—Чого? – витріщився Ікарус.
—Бацил, так навіть сифак чепонути можна!
—І ти відмовишся від дурі через якийсь там сифак? – здивувався він.
Робити було нічого.
– Так от, – продовжив я думку, – якби Тарас Григорович Шевченко народився, скажімов 1983-му, ну, не кріпаком, а наприклад, якимосьбезпритульним у радянському дитячому будинку, то з нього мав би вийти непоганий репер,що читав би жорсткий соціальний реп на всюкраїну, що не дав би різним ублюдкам зажратисяй викривав би їхні оборудки, їхнє блядство й розпусту... А замість того гівна, яке пін малював,навчаючись у Брюллова, він би бомбив графітя-ми «разсаднікі зла», що найбільш дістають і пригнічують і так пригнічені верстви – наприклад,
податкову й міліцію. І я не беру це з повітря, шановні скептики й обожнювачі батька Тараса, я беру це з «Кобзаря», поезії якого, бачить Всевишній, по-своєму геніальні... І що би, скажімо, завадило нашому генію, народившись у 1983-му, переробити славнозвісне «у всякого своя доля і свій шлях широкий» на більш патетичне й поетичне «у всякого своя карма і свій джип черок-кі»...
—На хуй чероккі... – попросив Ікарус.
—Гаразд, – погодився я, – тоді він вийшов би на сцену в широких джинсах із матнею по коліна і хокейному балахоні й прочитав би «у всякого своя карма і на хуй чероккі»... – а під сценою в цей час був би я і я би сказав: йо, Ьі§ аасИу ТАКА8, ти в натурі рулиш!!!
—Облиш Тараса Григоровича, – сказав мені Ікарус, – не чіпай старенького.
—Я так не можу, – пояснив я, – мені зараз треба думати, думати вголос.
—Думай, але Тараса Григоровича облиш.
—Але про що мені тоді думати?
—Ну, наприклад, про свободу...
—Чого? – не відразу в'їхав я.
—Про свободу як таку.
—Про свободу в глобальному сенсі чи в якомусь більш вузькому?
—А ти й так і так думай... От ми зараз вільні, абсолютно вільні...
—Я, здається, зрозумів, до чого ти ведеш, старенький...
– Це дуже гарно, бо наразі я ще сам не зовсімрозумію, до чого веду...
—Ти ведеш до того, що ми з тобою повні лу-зери, що в нас є абсолютна свобода без усяких там глобальних чи більш вузьких сенсів, а ми просто не знаємо, що з нею робити...
—Не знаємо, – прошепотів Ікарус і позіхнув.
—Але я знаю, хто знає...
—Що знає? – напівсонно пробелькотів мій кумпль.
—Я знаю, хто знає, що робити з нашою свободою.
—Тільки не кажи, що Біл Даун...
—Авжеж ні...
—Тоді хто?
—Телефонна служба довіри... – пояснив я й дістав із задньої кишені джинсів візитівку.
—Це що? – витріщився Ікарус.
—Візитна картка. Тут написано, що Анжелік Ковач... Словом, вона зна, що робити...
—Але ж ми, – пильно глянув на мене мій об-довбаний кумпль, – ми курили дурь із гривні й могли підхопити сифак, а в тебе була візитна картка, в тебе був цей папірець...
—Так, – згодився я, – але без цього папірця ми б не дізналися, що робити з нею.
—З ким? – випав з контексту Ікарус.
—Зі свободою з нашою.
—Добре, твоя взяла, – сказав він, – але пропоную компромісний варіант: ти зараз запам'ятовуєш номер, потім ми скурюємо рештки дурі в цій твоїй візитівці, а тоді дзвонимо...
І тут з'ясувалося, що я не можу запам'ятати більше п'яти цифр, тому візитівку я віддавати відмовився. Ікарус занервував, та доколі швидко
знайшов вихід із ситуації. Зійшлися на тому, що він запам'ятовує п'ять перших, а я – п'ять других... На тому й порішили, але я дечого не врахував.
Покуривши вдруге, Ікарус тупо заснув, обнявши шокованого й сонного Мяудзедуна, наче подушку. Я теж спробував був заснути, але питання, що робити зі свободою, так і не давало мені спокою. Тоді я розбуркав Ікаруса й сказав:
—Чувак, мені потрібні ці довбані п'ять цифр...
—Що? – не зрозумів він.
—П'ять цифр, код від нашої з тобою свободи...
—Давай завтра, – буркнув він.
—Я не хочу прокидатися й розуміти, що я не знаю, як чинити зі своєю свободою.
Ікарус назвав мені якісь п'ять цифр, і я тремтячими руками забив їх у мобілу. Залишалося тільки сподіватися, що названі вони не від ліхтаря. Потому я почав згадувати свою п'ятірку – виходило зі скрипом, аж якоїсь миті мені почало здаватися, що я їх просто вигадую. За склеєними докупи цифрами я й зателефонував. Це нагадувало спортлото, спортлото з джекпотом, який дорівнював твоїй персональній свободі...
—Ало, – почув я сонний шепіт у слухавці.
—Анжелік, так тебе, здається, звати?
—Так, мене, здається, так і звати.
—То тобі здається чи ти справді Анжелік?
—Я справді Анжелік, а ти знаєш, котра година?
—Знаю, – відповів я, – зараз ніч.
—Ну от, – пояснила вона, – а нормальні люди вночі сплять.
У тому-то й річ, я не зовсім нормальний, ти маєш мене пам'ятати, ми вчора познайомилися, в «Лондоні», пригадуєш?
—Ще б пак, – відповіла вона, – у тебе дуже важкий і нахабний кіт...
—Що?
—Твій кіт усю ніч заважав мені спати й намагався лягти мені на груди...
—Авжеж, так...
—Що так?
—Ну, він такий, він любить жіночі груди...
—Гаразд, сподіваюсь, ти не для цього мені дзвониш?
—Не для чого?
—Ну, щоб сказати, що сьогодні твій кіт не може заснути без жіночих грудей?
Я глянув на Мяудзедуна, що мирно спав у Ікаруса на животі.
—Звісно, не для цього. Слухай, у мене проблема, велика проблема, тому я, власне, і дзвоню...
—Дай вгадаю. Ти знов потрапив у якийсь інший світ?
—Ні, – заперечив я, – гірше...
—І ти хочеш про це поговорити?
—Звісно хочу, але давай без цих американських задрочок...
—Яких?
—Ну, без «хочеш поговорити»...
—Гаразд, то що за проблема?
—Я не знаю, що робити зі своєю свободою...
—Свободою в якому сенсі?
—У прямому...
—Розумієш, – пояснила вона, – свобода, як на мене, може бути різна... Тобі просто можуть сказати «свабодєн» – і це теж якоюсь мірою свобода. А ще... якось у дитинстві я загубилася в зоопарку. Чим не свобода? Але що робити, я теж не знала...
—Так, мені сьогодні казали «свабодєн», тричі, здається, – погодився я, – але в зоопарку я не губився, я загубився в... словом, у світі я загубився...
—А світ – це великий-превеликий зоопарк, – буркнув Ікарус, що на якийсь біс прокинувся...