Я зовсім був зневірився, але нумерація палат раптом налагодилася. «Можливо, за мене почав молитися сам Біл Даун», – подумав я й почав підсвічувати собі запальничкою, бо забрів у зовсім темний закуток. Як не дивно, відсутність світла діяла на мене заспокійливо, принаймні в темряві буде не так легко помітити, що я в довбаних кап-і іях із ведмедиками. Не знаю чому, але вони мене просто вбивали. Присвітивши на двері останньої и цьому коридорі палати, я зрозумів, що та, яку н шукаю, має бути відразу ж за поворотом. Зробивши кілька кроків, я опинився в новому коридорі, який закінчувався великим, майже на всю стіну, вікном. У його сірій квадратурі хтось сидів, і'ож я не придумав нічого кращого, як дмухнути на свою запальничку й піти до цієї самотньої постаті.
– Привіт, – прошепотіла вона голосом біляв-ки з телефонної служби довіри, коли я нерішуче спинився за кілька метрів, бо хтозна, а раптом це ще одна вгашена санітарка, – знаєш, а в тебе ібіса кумедні капці...
—Ти що, як кішка, вміст бачити в темряві? – здивувався я.
—Ні, вони тут одні на всіх відвідувачів... – пояснила Анжелік.
Це трохи вибило мене з колії, але я все ж таки згадав, чого прийшов, і спитав: -Ну?
—Що ну?
—Ти ж обіцяла розказати, що робити зі свободою...
—Підійди ближче, – попрохала вона.
Я підійшов до неї майже впритул і, зазирнувши їй в очі, спитав, згораючи від нетерплячки:
—То що мені в біса з нею робити?
—Ось що, – сказала вона, притягла мене до себе за дуркуватий білий халат і жадібно, але водночас запаморочливо-ніжно, припала своїми вустами до моїх пошерхлих і пропахлих канабісом губ.
Гадаю, не варто розповідати, як довго й нудно я шукав вихід із цього химерного лабіринту. Я, наче привид, тинявся коридорами й нарешті геть випадково дістався рятівної прикордонної тумбочки. Там я обережно взув свої левіси, зняв халат, а капці поставив біля санітарки. Та звела на мене свої каламутні очі й укотре спитала:
—Ти хто?
—З днем народження! – відповів я, дістав з-за пояса банан і добродушно простягнув їй.
—Будь людиною, у вас там що, самі гестапівці? – каже Ікарус геть ошелешеному оператору
мобільної компанії, послугами якої ми користувалися, аж доки в нас не скінчилось бабло й нам не сказали СВАБОДЄН, – у мене тачка заглухла в полі, в тачці вагітна дружина, до пологового ЗО кілометрів, на рахунку нулі, січеш?! Ти хочеш взяти на себе такий гріх? Чуєш, я тебе з-під землі дістану, якщо моя дружина народить посеред поля...
—Гаразд-гаразд, – белькоче оператор у шо-ці, – давайте я викличу вам швидку...
—Не треба нам швидкої, просто подзвоніть моєму другові й скажіть, аби набрав мене, я ж нічого більше не прошу!
—Як я його? – питає Ікарус, скинувши оператора з лінії...
—Якби твоя дружина справді народжувала посеред поля, – відповів я, – ти б до цього не додумався...
По цих словах наш дружбан справді передзвонив.
—Харе рама, – сказав я.
—І кому це там приспічило народжувати в таку рань посеред поля? – невдоволено поцікавився він.
—Нікому, – поспішив пояснити я, – у нас нулі на мобілі, довелось розвести оператора...
—Тобто ніхто не народжує? – перепитав він.
—Так, – згодився я, – жодних переймів...
—Гаразд, – відповів він, – я зараз дуже зайнятий, передзвоню за півгодини.
—Зайнятий, у таку рань?
– Так, зайнятий, чуваки, я сонце зустрічаю... От зустріну й передзвоню...
Це був наш старий кумпль Яцик, що рік тому став кришнаїтом і тепер, судячи з усього, як і кожен порядний кришнаїт, який переймався чистотою власної карми, кожного світанку зустрічав сонце, наче кохану на вокзалі.
І от ми теж дивимось у пробоїну вікна й спостерігаємо, як з-за байконура, новозбудованої церкви, повільно й обережно сходить сонце, так, немовби воно справді прибуло до незнайомого міста й тепер не знає, куди податись. Я дивлюся на нього й розумію, що якщо воно, тобто сонце, є, то все ще не так і кепсько. І що, зрештою, не так уже й погано прокидатися кожного ранку, дивитися на нього й це розуміти. Усе-таки кришнаїти мудрі.
У Яцика було довбане життя, і кришнаїтом він став не випадково. Скажімо так, після всього, що він пережив, обернення в кришнаїтську віру – то найлегше, що могло з ним статися. Яцик був нормальним пацаном, якщо не брати до уваги того, як він заробляв бабки. А бабки, на відміну від нас, йому справді були потрібні – він жив сам і утримував свою божевільну матінку, що цілими днями сиділа в наглухо зачиненій квартирі, інакше б давно втекла світ за очі. Здається, в неї була параної-дальна шизофренія. А Яцик був у неї пізньою дитиною, він народився від якогось польського пройдисвіта, що приїхав на завод його матінки стажуватися на кілька місяців, а потім звалив назад
у свою Польщу, залишивши по собі подарунок, тобто Яцика, і кількасог злотих, які при сонку ніде було обміняти на нацвалюту... А потім Яцик, власне, народився, він жив собі спокійно до десяти років, аж доки його мама не втратила на виробництві руку й у неї поступово не почала падати планка. Коли Яцикові було 16, він уже повністю її утримував, інша річ, як...
Знаєш, у кожному газетному кіоску є товсті журнали з рекламними оголошеннями. Зрештою, у них нема нічого цікавого, окрім розділу знайомств, який я час від часу гортаю й ніяк не надивуюся, що хтось може шукати дружбу, кохання, секс, якісь там почуття в таких от каталогах, де все розташовано за абеткою й зазіповано до кількох рядків. Словом, в одному з таких журналів серед оголошень а ля «молода пара шукає хлопця-бі для поїздки на море» я якось знайшов оголошення нашого Яцика, мовляв, молодий, вродливий, доглянутий хлопець, м'язи й то-сьо, диплом масажиста, виконає будь-які еротичні фантазії біз-нес-леді, а знизу стояв номер Яцикової мобіли. Так-так, чувак був звичайнісінькою бляддю, чи то пак блядем, але я його за це не засуджував – його божевільній мамі справді були потрібні якісь дорогі ліки. «Дешевше було б купувати кокаїн», – казав я йому час від часу, коли він, набухавшись, тицяв мені під носа аптечні чеки й матюкався.
Коротко кажучи, він спав із підтоптаними стервами (я чомусь свято переконаний, що всі бізнес-леді – стерви еіс.) й отримував за це чесно зароблені бакси, адже кожен працює, як може. Але якось Яцик сильно забухав, на ньому
не було лиця, й пін раї по раз позичав у мене бабки, яких у мене «самого майже не було. Я, звісна річ, давав, бо Яцик просив на ліки для матінки, а насправді все просаджував на бухло.
—Чувак, – питав я, – я все розумію, але ти що, лікуєш тепер свою маму горілкою?
—Я віддам, – казав Яцик, не відповідаючи на моє питання.
—Чувак, та що з тобою таке? – знову питав я.
—Нічо, – скрушно хитав головою він.
—Не ладиться з бізнес-леді? – я був один із небагатьох, хто знав, як він заробляє.
—Я зав'язав із цією хєрнею, – сказав Яцик.
—Але як же ти тепер?
Проте Яцик навідріз відмовився відповідати. Тим не менше, десь за півроку ми набралися з ним у якомусь барі, і я нарешті про все дізнався. Пізно вночі ми повертались додому, й він побачив на дорозі якусь дворнягу. Яцик ганявся за бідолахою кілька кварталів, жбурляючи в неї все, що трапляло під руку. Я ледь його наздогнав і силоміць завалив на лавку. Яцик зіщулився, наче мала дитина, обняв голову руками й заплакав. «От халепа, – подумав я, – у чувака теж падає планка, певно, спадкове...»
—Слухай, Яцику, це факт, життя хрінове, ти випив... але собака, цей довбаний собака, за яким ти ганявся, він тут до чого?
—Та їбав я, їбав я всіх собак, – пробелькотів Яцик, давлячись сльозами...
І тут його раптом прорвало. Півроку тому він приїхав на виклик до якоїсь лярви, їй було за п'ятдесят. Я вже почав був думати про