Сан Санич по-ковбойськи сидів переді мною, поклавши ноги на редакторський стіл. На його лівій кросівці була свіжа рожева пляма жуйки. Складалося враження, що він боїться ступити на землю й прилипнути до підлоги.
Шефуля тим часом пойорзав ногами, звалив на підлогу кілька олівців, пару накладних і якимось дивом ледь не перекинув на землю кактус. Я в останню мить устиг підхопити горщик. Словом, ковбой із нього був хріновий.
– Гаразд, – несподівано погодився він. – Ти отримаєш половину платні... Що вже там... – Сан Санич, цей хріновий ковбой, говорив таким тоном, ніби господь, який вирішує, давати мені шанс чи не давати.
Потому він неспішним рухом зняв із шиї ключ і тицьнув його в замкову щілину велетенського вогнестійкого сейфа, що стояв тут-таки, поряд зі столом. Господь, певно, тримав «шанси» в такому самому сейфі. У його металевому нутрі щось загрозливо скреготнуло й хоркнуло, немовби всередині сейфа хтось сидів і уважно стежив за нами в замкову щілину, аж доки Сан Санич не тицьнув туди ключем і не влучив тому комусь в око. Я ще жодного разу не бачив, як шефуля відкриває сейф, тож навіть не знав, що думати. Можливо, для більшої надійності, він тримав усередині злого собаку. Від хрінових ковбоїв можна чекати чого завгодно... Коротко кажучи, я відразу ж зрозумів, що тут щось не так... Сан Санич за інерцією повернув ключ, у дверцятах щось зарипіло, клацнуло і в руках шефулі лишилась сама головка...
Він приречено глянув на мене, потім на шмат ключа, потім знову на мене й ще раз на ключ... Здавалось, він і сам не міг повірити в те, що сталося.
– Пиздеццць, – прошипів він, наче удав, що вдавився жирним кроликом, – це ж був
ключ під мою домашнього сейфа... Ти розумієш, що це означає?
—Ні... – розгублено похитан я головою.
—Це означає, що я тепер не відкрию ні цей сейф, ані той, що в мене вдома!!! – ледь не луснув він від крику. – І це все, бля, через тебе! Щоб мої очі тебе тут не бачили! Суки... не редакція, а не знаю що... Таки доведуть до інфаркту... Що тепер робити? Куди? Йо... Мене ж це... Туди... Твою мать...
Ноги Сан Санича знов зайорзали по столу, і кактус нарешті злетів додолу.
—А ти піди її пошукай спочатку, – спокійно сказав я.
—Кого? – прогорлав шефуля.
—Мою маму, мудак. Років п'ятнадцять тому я її бачив. А тепер вона десь у Португалії... кажуть.
Сан Санич почав знімати зі стола ноги, та не втримав рівноваги й завалився разом зі стільцем кудись під батарею.
—Що-що-що сталося? – спитала мене скоромовкою вагітна растаманка Свєточка.
—Хріновий з нього ковбой, – нарешті вголос сказав я.
Геть спантеличена Свєточка так нічого й не збагнула, а я на кілька хвилин сів за свій робочий комп'ютер і трохи підкорегував останній астропрогноз для козерогів...
Ікарус чекав на мене в умовленому місці. Схоже, він просидів тут добрих півгодини, бо під його ногами валялося п'ять фільтрів від жіночих
сигарет, що їх він поцупив або виміняв на Мяу-дзедуна в Кет. Нашого кошака ніде не було, хіба що той заховався за скрученого радіацією чувака, який кудись летів над головою в Ікаруса, хоч я сумніваюсь, що наш серливий Мяудзедун на таке б наважився.
Коли я підійшов до свого кумпля, той зиркнув на мене, дістав звідкись із-за спини чергову жіночу сигарету, відкрутив їй фільтр, наче голову неслухняній ящірці, й закурив... Я сів поряд на чорний теплий граніт. У задницю неприємно припікало, немовби ми сиділи на мініатюрному ядерному реакторі.
—Ну що? – спитав я.
—Що що? – відповів питанням на питання Ікарус.
Зрештою, я й сам не знав, що хотів від нього почути. Ми трохи посиділи мовчки, коли звідкись з-за пам'ятника виповз гопник у саламандрах, шортах і білій кепці. Футболку він тримав у руках. Гопник був худющий, як скелет, і міг спокійно стати одним із експонатів музею природи, де під ним би прибили наличку порпісш швігорпісиз. Не виключено, що саме звідти він і втік.
– Сишиш, єсть куріть? – спитав він так, наче я, Ікарус і гранітний чувак, скручений радіацією, були одним-єдиним цілим.
У гранітного чувака курити явно не було, у мене, зрештою, теж, тому Ікарус дістав з-за спини тонку жіночу сигарету, відірвав їй фільтр і простягнув гопникові. Той з недовірою оглянув невідому хріновину, що опинилася у нього в руках,
сказав «сишиш, благадарю» і знову зник десь за пам'ятником...
– Ну що? – знову спитав я, в принципі, й тепер не знаючи, що маю на думці...
Ідея Ікаруса мені дуже не подобалась. Ми їхали до мажорів, але якби ми їхали до них просто так – це було б іще півбіди, але ж їхати до них просто так нам, «лохам», було ні для чого... Натомість ми збиралися грати з ними в «понт», і це не віщувало нічого доброго. Таким невдахам, як ми, ніколи не щастить в азартних іграх, якщо, звісно, «понт» можна назвати азартною грою...
Одним словом, ми з Ікарусом їхали в напівпорожньому фольксвагені вбік студмістечка. Я сидів, втикав на берці, що визирали з-під ряси священика, який примостився навпроти мене, і думав про мажорів. Мажорами в нашій колишній общазі називали кількох відморозків з юридичного факультету. У них там було щось на зразок клану. Чуваки зайняли собі півповерху, завезли туди більярд, поставили кілька тренажерів і зовсім непогано почувалися. Навчання вони про-платили на кілька років уперед, коменданту від-стібнули нормальний прес бабок, тож їх ніхто не діставав. Але схоже на те, що дуже скоро життя здалось їм нецікавим – пиздити арабів з медичного ставало дедалі небезпечніше, їхня арабська діаспора з кожним роком зростала, до того ж вони, як справжні медики, дуже часто носили в кишенях скальпелі, маскуючи їх під автоматичні ручки. Повії з окружної мажорам остогидли – їх було п'ять і практично кожна
могла бути їхньою мамою. Тренажери, в принципі, теж остогидни, а більярд вони по п'яні об-ригали текілою й мартіні, сліди від яких уперто не хотіли зникати з покриття – коротше, ніякої тобі, бля, естетики...
І ось ці відморозки вигадали гру в «понт». Спочатку про неї ходили тільки чутки, але дуже скоро стало видно й наслідки. Я, зрештою, ще й зараз сумнівався, що мажори спромоглися вигадати цю гру самотужки. Скорше за все, вони підгледіли ідею десь у кіно, але для нас з Ікарусом це не грало жодної ролі. Так от. Суть гри полягала в тому, що мажори скидалися на бабки й робили касу, а потім вигадували яке-небудь шибонуте завдання. Тут уже їхня збоченецька фантазія працювала на всі сто. Той, хто погоджувався на гру, мав або ж виконати завдання в призначений час, або ж попадав на поставлену суму. Якщо гравець обламувався й не міг повернути потрібної суми, а так бувало найчастіше, на нього чекала та сама доля, що й арабів з медичного. Зазвичай «понтувати» наважувалися жовтороті першокурсники, яким завжди було потрібне бабло. Зрозуміло, ніякого бабла вони не отримували, а частіше за все просто ставали боксерською грушею. Щоправда, кілька разів якісь відчайдухи все-таки робили мажорів, тоді юрфаківські перці зі скрипом платили їм бабки, виставляли купу бухла й привозили з окружної повій. Тепер головним у мажорів був Калідор. Його папік, здається, тримав під собою автобусне депо. З Калідором нам і належало говорити, оскільки він був найбільш говірким... В принципі, домовитися з ним було неважко, головне, слід
було пам'ятати, що йога в жодному разі не можна називати Калідором.
І ось ми їдемо до них – пролітаємо повз дитячу залізницю, справжню дитячу залізницю, на якій я, як був малий, так жодного разу й не катався – у дитинстві мене так затрахали справжні потяги, що на ці, дитячі, я навіть дивитись не міг. Я просто не розумів, як нормальні люди можуть гратися в залізницю... Далі проїздимо пожежну частину, кінотеатр, велетенський пам'ятник солдату, що гордо, наче фак, спрямовує в небо дисковий ППШ, погрожуючи втомленим перелітним птахам, літакам, ангелам і, мабуть, самому господу богу. А ще він презирливо поглядає з-під своєї гранітної каски на торгівельний центр, за вітринами якого видно манекени спортсменів і футбольні м'ячі, які через червонувату підсвітку нагадують видерті серця якихось невідомих тварин...