Священик у берцях теж дивиться на ці м'ячі, але що він про них думає, збагнути дуже важко. Можливо, він думає, що непогано було б купити один такий і кожного вечора, коли всі розійдуться, фігачити його своїми берцями об стінку власної церкви й водночас молитися...
Так чи так, він просить зупинити біля байко-нура – новозбудованого храму, який нагадує мені космічний шатл. Водій притишує шансон, зиркає на іконки, що висять у нього над головою, перехиляється в прохід і навіть сам відчиняє дверцята. Священик зводиться, бере із сусіднього сидіння свій прозорий пакет, в якому видно батон і пляшку кагору, й прямує до виходу, проте на його шляху
раптом виростає товстелезна жінка, що залазить до фольксвагена... Мікроавтобус розпачливо рипить ресорами, загрозливо перехиляється на один бік... Я в цей час думаю, що, якби наш фольксваген був човном, ми б уже давно зачерпнули тонну води й пішли б на дно так швидко, що священик не встиг би навіть прочитати над нами останню молитву. Товстуха недбало, немов чайові, кидає в бардачок водієві металеву гривню, робить кілька кроків усередину й стає, мов статуя. Сідати вона навіть не намагається, бо, схоже, вже давно їздить по цьому маршруту й чудово розуміє, що її дупа не влізе на жодне з сидінь. У проході лишається сантиметрів п'ятнадцять вільного місця. Священик якось з острахом дивиться на цей фарватер, потім на дулу товстухи і, певно, починає молитися. Іще за мить він робить крок уперед... Спочатку бережно просуває у фарватер пакет із вином і хлібом, потім намагається протиснутись сам, але марно. Він робить крок уперед, потім крок назад, але й це не дає жодного результату... Урешті-решт, він так і зависає між товстухою й кріслом, мені навіть здається, що його берці відриваються від землі...
– Господі, совдєпія нєістрібіма... – сумно зітхає він, так, наче вони з господом ведуть тисячолітню війну проти совдепії, і ось тут вона нарешті їх дістала, дістала так конкретно, що не допоможуть ані вино, ані молитви, ані військові берці, ані тим паче хрестові походи, якими він марив усе життя...
Схоже, товстуха тільки зараз починає відчувати своєю гігантською дупою, що об неї хтось треться. Вона, немов морж, робить кілька потужних
повороти) корпусом, священик хрускає кістками й нарешті випадає в прохід – ближче до дверей. Потому він швидко вистрибує з нашого фолькс-вагена й, не озираючись, крокує до байконура, певно, розробляти якісь нові, більш дієві стратегії боротьби проти совдепії.
Ми їдемо далі. Водій весь час зиркає на товстуху в дзеркальце, мабуть, побоюючись, аби вона нічого не розтрощила. Мені теж дуже не хочеться, аби вона щось зламала – на відміну від потягів, автобуси я обожнював ще з дитинства. Пригадую, мені дуже подобалося бігати по салону й сідати на нове місце, щойно воно звільнялося, відчуваючи, яке воно тепле й м'яке. Одного разу я підсів до якогось дядька, що дав мені цукерку. Я сховав її до нагрудної кишені, а потім у мене її конфіскувала мама. Ні, їй зовсім не хотілося солодкого, вона півгодини намагалась мені пояснити, що так мене можуть отруїти, а я дивився на неї своїми сірими очима й зовсім не розумів, навіщо комусь треба мене труїти.
– Слава яйцям! – полегшено зітхає Ікарус,коли ходячий целюліт, ледь не перекинувшимікроавтобус, сходить на одну зупинку ранішевід студмістечка...
Ідучи до гуртожитка через засраний ринок, Ікарус весь час, наче гіпнотизер, повторює, що з ма-жорами говоритиме він. Мовляв, він знає, що та як треба казати, а я тільки можу все зіпсувати.
– Я, я, я, я говоритиму з цими відморозкамиі зрубаю з них бабло, що б вони там не вигадали!
Ми саме проходимо повз ряди, де торгують рибою. На вулиці градусів 27, скоро перша година дня, і всі ці запахи, голоси, кольори, навіть повітря, все це починає заповзати в мене й товктися там, наче кочівники на новому місці. Мене кумарить...
– Ти взагалі можеш туди не ходити, – ніякне вгаває Ікарус, бо, по-перше, хоче показати,який він крутий, а по-друге, не має жодних сумнівів, що я можу відмовитись.
Проте мене так кумарить, що я несподівано кажу:
—Гаразд, я нікуди не піду, тільки давай купимо кілограм зефіру в шоколаді...
—Навіщо? – здивовано попускається він. – Не думаю, що мажори його їдять...
—Ти хоч розумієш, що тебе відраховують? – майже по-гестапівськи кричать у мене над вухом.
—Сонце, мені все одно, мені все це набридло, одним «СВАБОДЄН» більше, одним менше – тепер це не грає жодної ролі...
—Які ще «свабодєн»? Ти що, хочеш сказати, що тобі все до дули?
—Саме так! – утомлено киваю я. – Мав я все в дулі.
Я сиджу посеред Мілиної кімнати на рипучому й хиткому табуреті. Це наче на допиті. Міла така накручена, що кожної миті може розвернутися й, наче справжня гестапівка, заїхати мені в писок кирзовим чоботом. Радує тільки те, що на її ніжках зараз рожеві пухнасті шльопки, без жодних ведмедиків, до речі...
Гірше Міла не збирається мене бити, нона робить нигляд, що мене та гал і не існує. Я теж роблю нигляд, що мене не існує, роблю настільки правдоподібно, наскільки це можна робити, коли ти все-таки існуєш... Вона ходить, перекладає з одного столика на інший якісь книжки, сідає на ліжко, намагаючись читати конспект, затягує перед дзеркалом волосся у два хвостики, пише комусь із мобільного есемески. Можливо, так і пише: у мене в кімнаті нікого немає, я сама... А я сиджу, роблю вигляд, що мене нема, й мовчки за нею спостерігаю.
Сьогодні вона в салатовому топіку й таких самих салатових трусиках із пришелепуватою жабкою на попці – вигляд у жабки такий, наче її переїхало самоскидом, але вона все одно продовжує посміхатися. Бракує тільки напису пєуєг §іує ир. Мене продовжує кумарити, й мені чомусь здається, що весь цей світ пропах дохлою рибою й розчавленими жабами... Я відставляю стільця і падаю на ліжко Мілиної сусідки, що кілька хвилин тому звалила складати залік. Міла гнівно на мене зиркає, але й далі метушиться кімнатою... А жабка весь час стриба в мене перед очима.
У житті мені не щастило з жабами, власне, як і з жінками. Але якщо останні постійно мене оточували, то жаб я бачив дуже рідко, адже виріс у спальному районі Харкова. Так от. У дитинстві я зустрічав жаб у двох місцях. За нашою багатоповерхівкою, де я жив із батьками, а потім просто з батьком, коли матінка звалила за кордон. Словом, там був велетенський міст, а під ним –
болото, н яке з сусідніх гаражів викидали скелети роздовбаних автомобілів, зношені акумулятори й виливали масло, від чого вода, якщо її можна було так назвати, вкривалася райдужною плівкою. Ми ходили на це болото дуже рідко, та й то на таку небезпечну мандрівку зі мною наважувався тільки один мій приятель на прізвисько 1л, дуже химерний тип. Не знаю, як склалося його життя зараз, але тоді, в дитинстві, я вважав, що з нього має вийти непоганий живодер. На відміну від мене, він не боявся брати жаб у руки, він міг тримати їх у себе перед носом і довго їм щось втирати. Що саме він їм втирав, я пригадую лише частково, пам'ятаю тільки, що це було щось на зразок гри в спійманого шпигуна. Сам Іл набував поважного вигляду й питав у жаби приблизно таке: скільки у вас танків? Колися, сука фашистська... «Які на хєр танки в мирний час?» – думав я. Жаба, мабуть, думала те саме, але не могла озвучити своїх думок, тому Іл питав у неї ще щось у тому ж дусі. Урешті-решт, десь після десятого питання починалося найцікавіше – Іл переходив до катувань, встромляв їй у дулу соломинку й надував так, що та ледь не розходилась по швах, а потім кидав у воду й казав: пливи до своїх і скажи, що так буде з кожною. Жаба пливла геть, але не могла пірнути. Тоді мені чомусь здавалося, що вони дуже схожі на планети, які зійшли з орбіти й не знають, куди їм подітися. Нам з Ілом було страх як цікаво, що з ними насамкінець відбувається. Але з ними так нічого й не відбувалося, а потім починало сутеніти й ми хутко звалювали додому, бо про це болото люди розповідали різні страшні речі.