Друге місце, де я мав справу і жабами – було містечко, де батько дуже часто кидав мене на все літо. Неподалік будинку моєї бабці була річка. Під час перебудови її разів тридцять перекопували бухі мужики на екскаваторах, намагаючись змінити течію то в один, то в інший бік, але в одну прекрасну мить річка взагалі обламалася кудись текти й зупинилась, заросла очеретом і почала смердіти... Через неї було перекинуто іржавий металевий місток, під яким на камінні вигрівалися жаби... Такі, як на поп-ці в Міли...
Хочу сказати, що в шафі моєї бабці була сама військова література. Тому одного разу, обпитавшись, я почав уявляти себе бомбардувальником, знайшов у дворі цеглину й, імітуючи рев двигуна, поліз на місток, вибрав найбільшу жабу й скинув на неї бомбу. Цеглина зі свистом полетіла вниз. Я майже впевнений, що жаба померла, навіть нічого не встигнувши подумати. Так, мабуть, легше помирати, коли нічого не встигаєш подумати... Хоча... що вона могла подумати? Що її накрило уламком метеорита? Пригадую, її кишки чвиркнули в різні боки, а я перехилився через перила й хвилин п'ять блював у воду смаженою картоплею й молоком, якими мене годували на сніданок. Після цього я заповажав льотчиків-бомбар-дувальників. «Цікаво, – думав я, – піднімаючись у небеса й скидаючи бомби на сонні міста, вони теж ригають?»
Я лежав, поринувши в спогади й думки, а Мі-ла весь цей час не могла знайти собі місця.
— З'їж зефіру, попустить, нарешті сказав я їй.
— Не говори зі мною так, я тебе ненавиджу... До того ж мені не можна солодкого. Хіба я не казала, що маю йти до стоматолога?
— Але ж я виразно чув: з кілограмом зефіру в шоколаді...
Міла наморщує носика й, певно, намагається пригадати бодай щось із тієї маячні, яку мені довелося вислухати вчора по телефону. Потім вона знизує плечима, нарешті всідається за свій стіл і починає рвати на дрібні шматочки якийсь папірець.
Коли папірець було пошматовано так дрібно, що ще дрібніше – вже просто нікуди, Міла обвела схвильованим і трохи дивним поглядом усю кімнату й раптом зупинилася на мені. Складалось таке враження, що як би добре я не прикидався, мовляв, мене не існує, вона мене все-таки помітила, вирахувала, спалила... Тоді Міла звелася з-за стола, навіщось зняла свій топік і залишилася в самих тільки трусиках із пришелепуватою жабкою. її потрясні груденята ходили вгору-вниз від дихання й, наче маятники, почали мене гіпнотизувати... Мілин погляд знову пробіг кімнатою і вкотре зупинився на мені. «Ну ось, – подумав я, – вершина жіночого маразму... Зараз вона почне шматувати свій топік... А коли розбереться з топіком – трусики з жабкою, а потім, певно, добереться й до мене». Проте до мене Міла добралася значно швидше. Круто вихиляючи стегнами, вона підійшла до ліжка, на якому я валявся, й важким повільним шепотом спитала:
Слухай, хочеш мене?
За півгодини я сидів на бетонній клумбі, курив і водив язиком по своїй прокушеній губі, відчуваючи, як слина поволі стає солоно-металевою.
Ікарус повернувся із заклопотаним блідим фейсом – я навіть не став нічого питати. Було й так зрозуміло, що ми, як справжні лузери, вляпалися в іще одну конкретну халепу, до того ж – добровільно. Схоже було на те, що ма-жори вигадали таке... Ну просто таке... Таке...
– Маєш якісь гроші? – спитав Ікарус, не відходячи від каси.
Я покопирсався в кишені й витяг останні зім'яті банкноти – щось близько п'ятнадцяти гривень.
—На, – сказав я з докором, – але щоб віддати мажорам, тут все одно не вистачить...
—А ми ще нічого не віддаєм, – поплескав він мене по плечу, – нам треба в секонд...
—Куди-куди? – охрінів я.
—У секонд, треба трохи прибарахлитися...
—Чувак, схаменись, це останні бабки, на який біс нам секонд?
—Спокійно, – показав він долоні обох рук, – і не став мені ідіотських питань! Я ж не питав, для чого тобі цілий кілограм зефіру в шоколаді?..
Ми повертаємо за гуртожиток і знову рулимо в напрямку харчового ринку, побіч якого притулився майданчик із секондом. Ікарус нервово мне купюри в кулані, я спльовую кров і думаю про те, що ми в капітальній дулі... Відчуття капітальності підкріплює ще й те, що вчора вночі я пообіцяв витягти з лікарні Анжелік, хоч і досі не уявляв, яким чином це зроблю.
Так ми доходимо до першої розкладачки, заваленої мотлохом, від якого тхне нафталіном і дохлими щурами. За нею стоїть вусатий бевзь років під п'ятдесят. Схоже на те, що він сам носить ці шмотки.
—Юначе, – заводиться він, побачивши в руках Ікаруса бабло, – можу запропонувати вам обалдєнні гавайські шорти, майже нові, прямо з Гаваїв, гіт сезону... – Він починає порпатися в лахмітті й за мить дістає звідти шорти незрозумілого кольору з віндсерфером на очку. Приблизно такі самі шорти висять сумним мішком і на ньому.
—Ні, мені потрібен плащ, дуже довгий плащ... – уриває його Ікарус, оскільки бевзь, здається, хотів був прочитати цілу лекцію про всі переваги його гавайських шортів.
—Та для чого вам плащ? – ніяк не може зрозуміти продавець секонду. – Адже це справжні гавайські шорти, до того ж літо...
—Тобто плаща у вас нема? – перепитує Ікарус і вже збирається йти.
—Гаразд, – враз втухає вусань, – я бачу, ви нормальні хлопці, тому спробую щось вигадати.
Скорше за все, про нашу «нормальність» йому говорять тільки бабки в руці Ікаруса. Вусань дістає з кишені своїх гавайських гітових шортів величезну допотопну трубу, розміром з праску, й набирає номер...
– Маня, – каже він, – підійди сюди...
За мару хііилим до розкладачки підбігає, тітка н таких самих гаванських шортах...
—Маня, хлопцям треба плащ...
—Та на який їм плащ, у нас же обалдєнні гаванські шорти, прямо з Гаваїв, гіт сезону... – починає вона, але бевзь її урвав:
—Маня, вони хочуть плащ...
—Гаразд, – зиркає Маня на бабки в руці Іка-руса, – я бачу, ви нормальні хлопці, тому спробую допомогти.
Вона випаровується й з'являється хвилин за десять, несучи під рукою бежевий плащ, місцями заляпаний блакитною фарбою.
– Кажуть, з Румунії, – пояснює Маня, так,наче це виправдовує те, що плащ заляпано фарбою, – узагалі він коштує двадцять п'ять, але через фарбу віддам за п'ятнадцять.
Ікарус мовчки віддає наші останні бабки. Плащ, наче речдок в американському бойовику, запаковують у прозорий поліетиленовий кульок, і він стає нашою власністю. Ми відходимо метрів на двісті від ринку, повертаємо в один із двориків, Ікарус обирає стежку, на якій найбільше пилюки, потім несподівано витрушує плащ із кулька й починає втоптувати його в землю. Я навіть не знаю, що про це думати. Єдине, що приходить у голову, так це те, що в Ікаруса істерика, справжня чоловіча істерика. Але для чого було витрачати останні гроші? Хіба важко було натягнути когось в общазі або в крайньому разі дати комусь по балді? Я волію нічого не питати... Кожен рятується від себе по-своєму...
Уперше менти замели мене через те, що я зайшов до книгарні... Згоден, звучить якось по-дурному і, зрештою, зовсім не означає, що читати в моїй країні небезпечно... Сталося це так: я був на першому курсі й тинявся з майже порожніми кишенями по місту, принаймні на книжки я витрачатися й гадки не мав. Тоді саме почали відкривати книгарні, в яких можна було подовгу стояти біля поличок і робити вигляд, що ти вибираєш якусь книгу, а насправді читати їх. Так от, у одній такій книгарні біля «дитячого світу» я почав читати томик Канта. Зайшовши перегодом до такої ж книгарні, але вже на Сумській, я надибав у ній такий самий томик і продовжив читати Канта. Власне, так я й читав Канта вже кілька тижнів, кочуючи з однієї книгарні до іншої. До слова, Канта я читав маленькими дозами й не через те, що мені було цікаво, а через певне почуття провини... А почуття провини перед Кантом я мав іще зі школи. Усе почалося з такої банальної й дуже далекої від класичної німецької філософії речі, як прибирання шкільної території. Моя третя школа була розташована прямісінько посеред студмістечка, а моя тодішня класуха була зовсім зеленою, тому нашому класу завжди діставалась алея під вікнами політехівської общаги. Тож коли інші класи підмітали асфальт, збирали в садку листя (це було восени) або чистили сніг узимку, то ми цілий рік знімали зі шкільного паркану гандони, вигрібали купи пивних бляшанок і ще більші купи пляшок з-під водяри. Часом нам траплялися порнографічні карти, а одного чудового весняного дня ми вигребли з-під недоталої купи снігу цілий томик Канта. Але оскільки тоді ми ще не знали, хто такий Кант, то вирішили розпалити із нього багаття. Я 6 узагалі не торканої цієї книги, ще здалеку мені вдалося, що на обкладинці написано КАНАТ, тому підліткова цікавість перемогла. Не знаю чому, але в мою пам'ять врізалося те, що Кант був мокрий і хєрово горів. Ми були дурними підлітками й, пригадую, так заходилися його палити, що для нас це стало питанням честі. Вірите, коли ми витратили на нього дві коробки сірників, кожен із нас так зненавидів Канта, неначе він особисто перейшов кожному з нас дорогу, наче він сказав усім нам: чуваки, ви речі в собі!!! – а ми подумали, що він послав нас на... Зрештою, прийшла наша класуха, підозрюю, вона теж не знала, хто такий Кант, але все одно прописала нам по повній програмі. Одним словом, Канта я читав здебільшого через своє шкільне дежавю... Так от, того вечора мені знову приспічило почитати Канта. На черзі була книгарня на Сумській, бо в книгарні біля «дитячого світу» я був на початку тижня. Я потинявся між полицями, погортав кілька книжок, узяв Канта, знайшов потрібну сторінку й втикав над ним десь із півгодини. Коли ж я збирався піти, то несподівано помітив біля самісінького входу два величезні акваріуми. Під час моїх попередніх візитів їх тут не було. А я вже, здається, казав, що в мене з дитинства була слабкість до акваріумів і риб. Я не втримався й присів перед його товстим склом, а потім почав дивитися в очі великій коричневій рибині. Вона якийсь час теж дивилася мені в очі, їй було незручно, самі розумієте, через розташування власних очей, тому вона повернулася до мене боком і трохи мружилася. Та найцікавіше почалося