Я став грати у футбол, коли мені виповнилося шість років, і дуже скоро це переросло в серйозне захоплення. Мене виховував батько, я виріс у дев'ятиповерхівці на дев'ять під'їздів, у великому районі, де мешкало майже 200 тисяч люду. Там ледь не в кожному будинку була своя футбольна команда, й, коли я перейшов у дев'ятий клас, змінивши до цього кілька шкіл, у нас зорганізували перший чемпіонат району серед школярів. Наша команда нагинала всіх поспіль. Ми всі були друзями й зналися з пелюшок, тож на футбольному
молі розуміли одне одного беї слів. Просто якщо ми щось робили, то справді робили це: якщо ми грали у футбол, то ми справді в нього грали.
До речі, наша команда була чи не єдиною командою, яка в ті доволі цікаві часи грала у формі. Тоді на харківські барахолки саме почали завозити перші партії футбольних форм. Ми бігали у смугастих футболках юве – байдуже, що в чотирьох гравців на спинах був дев'ятий номер, а в решти – десятий. Ми мили в сусідніх гаражах машини, економили на сніданках, але купили собі форму й бутси. Власне, наших суперників попускало вже тоді, коли ми виходили на поле. Того року чемпіонат набрав непоганих обертів – часто довкола шкільних стадіонів, на яких ми грали, збиралися місцеві мужики, що недільними вечорами, а ми грали саме по неділях, забивали в козла на водяру. Часом їх збиралося чоловік по п'ятдесят, потім підвалювала місцева шпана, потім група підтримки гостей, тож довкола стадіону інколи ошивалося з півтори сотні чоловік. Наша група підтримки була чоловік на двадцять, а ще за нами постійно волочився Пітя – місцевий даун, що мешкав у підвалі. Не факт, що він тямив щось на футболі, але його просто перло сурмити в дудку, так, що в кожного в радіусі десяти метрів закладало вуха.
Як і слід було чекати, того року ми без напрягів вийшли до фіналу, але оскільки ми грали за кубковою системою, він мав складатися з двох матчів – домашнього й виїзного. Перший матч ми фали вдома й, не напружуючись, вкотили чува-кам з четвертого мікрорайону шість банок, тому
іш матч-відповідь їхали на роїслабопі, бо фанін, тільки і Пітсю, під якою перся унссь тролейбус.
Коли ми дісталися на поле, місцепі иже розминалися, за їхніми воротами сиділо чоловік шістдесят придурків, старих і шпани. Нас зустріли свистом. Ми перевдягнися, пробігли два тренувальні кола, попасувалися й те-се.
Матч почався, я тримав позицію правого глибокого форварда, й за мною весь час ганявся чу-вак у лижних черевиках – з такими пластикови-ми хріновинами на носку. Власне, через нього все й почалося. Хвилині на четвертій він вламав по ногах Спіді, нашого центрфорварда, пробив йому щиток, але ногу не пошкодив. Суддя, підар, дав штрафний, але не більше. Проте Спіді, що підійшов до м'яча, було досить навіть цього. Він, не задумуючись, вистрілив у праву дев'ятку, і ми повели. У середині тайму рахунок був уже 2:0, коли той тип у лижних черевиках вмандячив Спіді по іншому щитку, й цього разу наш форвард таки залишився на землі. До лижника відразу ж підбіг лівий хав – Вован Косий, людина досить прямолінійна (здається, я вже розповідав про те, як ми з ним на пару набули свого першого расистського досвіду), я б навіть сказав – занадто прямолінійна, і дав чувакові в лижних черевиках у табло. Лижні черевики промайнули в повітрі, немовби даючи старт... Спочатку ми пішли стінка на стінку, а потім на нас кинулись дауни, що сиділи за воротами, й добряче відпиздячили, хоч і ми не лишилися в боргу – все-таки ми всі були в бутсах. І Штю, що сурмив у свою вболівальницьку дудку, сурмив на весь мікрорайон про це футбольне
побоїще, його теж відпиздячили. Правда, навряд чи це вплинуло на його даунську психіку так, як вплинуло на нашу. Я взагалі сумніваюся, що на нього це взагалі бодай якось вплинуло. Сидячи в павільйоні дитячого садка, вже на своїй території, ми думали – якого хріна, бля? Ми просто любимо футбол, ми не бухаємо, як інші, тричі на тиждень тренуємось, ми просто кращі, ми просто кльово граємо – і за це нас пиздять? Після цього половина наших покинула спорт... Так починалася наша школа виживання...
Я ловлю себе на тому, що останні кілька днів дуже багато згадую. Спогади немовби самохіть спливають із глибин моєї свідомості, неначе бульбашки повітря з річковго дна, й намагаються заполонити всі мої думки, залишивши для реалій якомога менше місця. Я навіть починаю перейматися цим, бо тоді, коли в мене був ящик, я бачив не один фільм, де перед очима героя миттю пролітало все його нехитре життя... Відбувалось це, як правило, перед смертю, а я, якщо чесно, поки що не мав таких планів... Навіть навпаки. Проте спогади лізли й лізли в мою голову, і я нічого не міг з цим удіяти. Здавалося, вони просочувалися в мою кров разом із киснем, який я вдихав... Телик ми зі старим продали... Бачите, знову спогади...
Десь у середині другого тайму матчу па П'ятихатках стало нарешті цікавіше. Убік лівих воріт було призначено штрафний. Підбігаючи до м'яча, форвард шкопиртнув, вирвав
бутсою великий шмат газону, а потім усе ж таки запузирив шкіряну кулю метрі» за 8 над воротами. М'яч вилетів за межі стадіону повільно й ліниво, немов жирна качка, – якби це була летюча зірка, я встиг би загадати добру дюжину бажань, – і спокійно зник собі в нетрях кладовища. Далі події розгорталися взагалі неперед-бачувано: на стадіоні виявилось тільки два м'ячі. Отой другий м'яч голкіперу викинули з лави запасних. Він стис м'яча руками, наче перевіряв кавун на стиглість, і раптом незадоволено похитав головою, мовляв, що за фуфло ви мені підсунули, та самі, бля, грайте таким м'ячем... До нього підбіг арбітр, забрав м'яч і собі стис його руками, після чого теж лишився з незадо-воленою міною. Наступну хвилину між арбітром і голкіпером розгорілася суперечка, певно, чуваки ніяк не могли вирішити, кому з них доведеться бігти на кладовище. Урешті-решт, бігти довелося голкіперу. Він перестрибнув через низенький парканчик і заметушився в лабіринті надгробків.
– Лівіше-лівіше, – крикнув чолов'яга з балкона п'ятиповерхівки, – за Софочкою Залєською, яку блискавкою шибонуло.
Голкіперу це, судячи з усього, мало про що говорило – він ходив у траві, то дивлячись собі під ноги, немовби боявся розчавити своїми шипова-ними бутсами чийсь череп, то читаючи написи на надгробках. У всякому разі, до футболу він втратив будь-який інтерес. За хвилину з лави запасних зірвався якийсь чувак у кепці, певно, тренер, і, розмахуючи руками, закричав: «Та йоб же ж вашу мать, та памагіте ж капітану...» Команда в червоно-синій формі неохоче, так, наче їм належало пройтися по мінному полю, потягнулася за ліві ворота й, немов десант воскреслих небіжчиків, розчинилася між надгробками, зринаючи між деревами й високою літньою травою жовтими номерами на своїх спинах...
Чим закінчився цей крейзонутий матч, я так і не дізнався. За секунду на стадіон повернулися гаркаві фанати «чегкас» – як і слід було чекати, з купою бухла, – але відразу ж примовкли, певно, побачивши, як їхня команда нишпорить по кладовищу. Хтозна, що вони подумали, але кричати своє «чегкаси» відразу ж перестали. А ще за мить на дорозі з'явився зелений фургон із логотипом якоїсь німецької хімчистки на борту. Він кілька разів захрипло посигналив, а потім із нього випали Ікарус і Яцик, який тримав на руках свого медитативного французького бульдога Сигнала.
Яцик був у сірих полотняних штанях, такій самій вільній безрукавці й шльопках, що трималися на нозі завдяки кільком шнурівкам. Він погладшав кілограмів на десять. «І це без м'яса!» – подумалось мені. На Сигналові замість нашийника висіли якісь буси. Схоже, Яцик повісив їх на цуцика зовсім недавно, бо той весь час незадоволено крутив головою й намагався встромити передню лапу в проміжок між бусами й своєю зморшкуватою шиєю. Якщо ж говорити про те, чи погладшав Сигнал без м'яса, то тут я нічого не міг сказати, оскільки бачив це маленьке чудовисько вперше.