Выбрать главу

Я став грати у футбол, коли мені виповнилося шість років, і дуже скоро це переросло в серйоз­не захоплення. Мене виховував батько, я виріс у дев'ятиповерхівці на дев'ять під'їздів, у велико­му районі, де мешкало майже 200 тисяч люду. Там ледь не в кожному будинку була своя футбольна команда, й, коли я перейшов у дев'ятий клас, змі­нивши до цього кілька шкіл, у нас зорганізували перший чемпіонат району серед школярів. Наша команда нагинала всіх поспіль. Ми всі були дру­зями й зналися з пелюшок, тож на футбольному

молі розуміли одне одного беї слів. Просто як­що ми щось робили, то справді робили це: як­що ми грали у футбол, то ми справді в нього грали.

До речі, наша команда була чи не єдиною ко­мандою, яка в ті доволі цікаві часи грала у формі. Тоді на харківські барахолки саме почали заво­зити перші партії футбольних форм. Ми бігали у смугастих футболках юве – байдуже, що в чо­тирьох гравців на спинах був дев'ятий номер, а в решти – десятий. Ми мили в сусідніх гаражах машини, економили на сніданках, але купили собі форму й бутси. Власне, наших суперників попускало вже тоді, коли ми виходили на поле. Того року чемпіонат набрав непоганих обертів – часто довкола шкільних стадіонів, на яких ми грали, збиралися місцеві мужики, що недільни­ми вечорами, а ми грали саме по неділях, забива­ли в козла на водяру. Часом їх збиралося чоловік по п'ятдесят, потім підвалювала місцева шпана, потім група підтримки гостей, тож довкола ста­діону інколи ошивалося з півтори сотні чоловік. Наша група підтримки була чоловік на двадцять, а ще за нами постійно волочився Пітя – місце­вий даун, що мешкав у підвалі. Не факт, що він тямив щось на футболі, але його просто перло сурмити в дудку, так, що в кожного в радіусі де­сяти метрів закладало вуха.

Як і слід було чекати, того року ми без напрягів вийшли до фіналу, але оскільки ми грали за куб­ковою системою, він мав складатися з двох мат­чів – домашнього й виїзного. Перший матч ми фали вдома й, не напружуючись, вкотили чува-кам з четвертого мікрорайону шість банок, тому

іш матч-відповідь їхали на роїслабопі, бо фанін, тільки і Пітсю, під якою перся унссь тролейбус.

Коли ми дісталися на поле, місцепі иже роз­миналися, за їхніми воротами сиділо чоловік шістдесят придурків, старих і шпани. Нас зуст­ріли свистом. Ми перевдягнися, пробігли два тренувальні кола, попасувалися й те-се.

Матч почався, я тримав позицію правого гли­бокого форварда, й за мною весь час ганявся чу-вак у лижних черевиках – з такими пластикови-ми хріновинами на носку. Власне, через нього все й почалося. Хвилині на четвертій він вламав по ногах Спіді, нашого центрфорварда, пробив йому щиток, але ногу не пошкодив. Суддя, підар, дав штрафний, але не більше. Проте Спіді, що піді­йшов до м'яча, було досить навіть цього. Він, не задумуючись, вистрілив у праву дев'ятку, і ми по­вели. У середині тайму рахунок був уже 2:0, ко­ли той тип у лижних черевиках вмандячив Спіді по іншому щитку, й цього разу наш форвард та­ки залишився на землі. До лижника відразу ж під­біг лівий хав – Вован Косий, людина досить пря­молінійна (здається, я вже розповідав про те, як ми з ним на пару набули свого першого расист­ського досвіду), я б навіть сказав – занадто прямо­лінійна, і дав чувакові в лижних черевиках у табло. Лижні черевики промайнули в повітрі, немовби даючи старт... Спочатку ми пішли стінка на стін­ку, а потім на нас кинулись дауни, що сиділи за воротами, й добряче відпиздячили, хоч і ми не ли­шилися в боргу – все-таки ми всі були в бутсах. І Штю, що сурмив у свою вболівальницьку дудку, сурмив на весь мікрорайон про це футбольне

побоїще, його теж відпиздячили. Правда, навряд чи це вплинуло на його даунську психіку так, як вплинуло на нашу. Я взагалі сумніваюся, що на нього це взагалі бодай якось вплинуло. Сидячи в павільйоні дитячого садка, вже на своїй терито­рії, ми думали – якого хріна, бля? Ми просто любимо футбол, ми не бухаємо, як інші, тричі на тиждень тренуємось, ми просто кращі, ми про­сто кльово граємо – і за це нас пиздять? Після цього половина наших покинула спорт... Так по­чиналася наша школа виживання...

Я ловлю себе на тому, що останні кілька днів дуже багато згадую. Спогади немовби самохіть спливають із глибин моєї свідомості, неначе бульбашки повітря з річковго дна, й намагають­ся заполонити всі мої думки, залишивши для реалій якомога менше місця. Я навіть почи­наю перейматися цим, бо тоді, коли в мене був ящик, я бачив не один фільм, де перед очима ге­роя миттю пролітало все його нехитре життя... Відбувалось це, як правило, перед смертю, а я, якщо чесно, поки що не мав таких планів... На­віть навпаки. Проте спогади лізли й лізли в мою голову, і я нічого не міг з цим удіяти. Здавалося, вони просочувалися в мою кров разом із кис­нем, який я вдихав... Телик ми зі старим прода­ли... Бачите, знову спогади...

Десь у середині другого тайму матчу па П'ятихатках стало нарешті цікавіше. Убік лівих воріт було призначено штрафний. Підбі­гаючи до м'яча, форвард шкопиртнув, вирвав

бутсою великий шмат газону, а потім усе ж та­ки запузирив шкіряну кулю метрі» за 8 над во­ротами. М'яч вилетів за межі стадіону повільно й ліниво, немов жирна качка, – якби це була летюча зірка, я встиг би загадати добру дюжину бажань, – і спокійно зник собі в нетрях кладо­вища. Далі події розгорталися взагалі неперед-бачувано: на стадіоні виявилось тільки два м'я­чі. Отой другий м'яч голкіперу викинули з лави запасних. Він стис м'яча руками, наче переві­ряв кавун на стиглість, і раптом незадоволено похитав головою, мовляв, що за фуфло ви мені підсунули, та самі, бля, грайте таким м'ячем... До нього підбіг арбітр, забрав м'яч і собі стис його руками, після чого теж лишився з незадо-воленою міною. Наступну хвилину між арбіт­ром і голкіпером розгорілася суперечка, пев­но, чуваки ніяк не могли вирішити, кому з них доведеться бігти на кладовище. Урешті-решт, бігти довелося голкіперу. Він перестрибнув че­рез низенький парканчик і заметушився в лабі­ринті надгробків.

– Лівіше-лівіше, – крикнув чолов'яга з балко­на п'ятиповерхівки, – за Софочкою Залєською, яку блискавкою шибонуло.

Голкіперу це, судячи з усього, мало про що го­ворило – він ходив у траві, то дивлячись собі під ноги, немовби боявся розчавити своїми шипова-ними бутсами чийсь череп, то читаючи написи на надгробках. У всякому разі, до футболу він втра­тив будь-який інтерес. За хвилину з лави запасних зірвався якийсь чувак у кепці, певно, тренер, і, розмахуючи руками, закричав: «Та йоб же ж вашу мать, та памагіте ж капітану...» Команда в чер­воно-синій формі неохоче, так, наче їм належало пройтися по мінному полю, потягнулася за ліві во­рота й, немов десант воскреслих небіжчиків, роз­чинилася між надгробками, зринаючи між дерева­ми й високою літньою травою жовтими номерами на своїх спинах...

Чим закінчився цей крейзонутий матч, я так і не дізнався. За секунду на стадіон повернулися гаркаві фанати «чегкас» – як і слід було чекати, з купою бухла, – але відразу ж примовкли, певно, побачивши, як їхня команда нишпорить по кла­довищу. Хтозна, що вони подумали, але кричати своє «чегкаси» відразу ж перестали. А ще за мить на дорозі з'явився зелений фургон із логотипом якоїсь німецької хімчистки на борту. Він кілька разів захрипло посигналив, а потім із нього випа­ли Ікарус і Яцик, який тримав на руках свого ме­дитативного французького бульдога Сигнала.

Яцик був у сірих полотняних штанях, такій са­мій вільній безрукавці й шльопках, що трималися на нозі завдяки кільком шнурівкам. Він погладшав кілограмів на десять. «І це без м'яса!» – подумалось мені. На Сигналові замість нашийника висіли якісь буси. Схоже, Яцик повісив їх на цуцика зов­сім недавно, бо той весь час незадоволено кру­тив головою й намагався встромити передню лапу в проміжок між бусами й своєю зморшкуватою шиєю. Якщо ж говорити про те, чи погладшав Сигнал без м'яса, то тут я нічого не міг сказати, оскільки бачив це маленьке чудовисько вперше.