– Чувак, скільки років... – широко посміхнувся Яцик і простягнув мені цільну руку. Тим часом Сигнал, продовжуючи висіти на іншій Яциковій руці, трохи заспокоївся й відригнув, пустивши на землю цівку слини.
Яцик незадоволено похитав головою, вийняв із задньої кишені серветку й витер Сигналові його слиняве французьке хавало. Сигнал з огидою скривився.
– Заходь, почувайся, як удома. Коротше, сідай, де захочеш... А я поки віднесу Сигнала злити, і відразу ж поїдемо...
Куди ми відразу ж маємо їхати, я не встиг поцікавитись, бо Яцик із Сигналом попрямував до лісосмуги. Ікарус залишився курити назовні, а я одним кроком подолав дві сходинки й опинився всередині Яцикового вонмобіля. Тут було на диво просторо. Спочатку мені навіть здалося, що всередині значно більше місця, аніж у себе може вмістити такий вонмобіль. Праворуч від мене було водійське місце, в один ряд із яким, лишаючи невеличкий прохід, містилося два пасажирських сидіння. Ліворуч, під протилежною глухою стіною, у самому кінці вонмобіля було двох'ярусне ліжко – такі, якщо вірити фільмам, бувають на підводних човнах. Під ближньою стіною стояла стара обшарпана канапа, над якою було зашторе-не вікно, навпроти канапи – шафка й столик, а на ньому радіоприймач на зразок того, що його Ікарус намагався послухати в помаранчевих безрукавок. Посередині лишався прохід, завширшки з метр, а в стелі зяяв доволі великий люк із зеленого скла. Усе було по-кришнаїтському аскетично.
Коли я впав па одне і передніх сидінь, Яцик саме відчинив водійські дверцята й закинув на водійське крісло Сигнала. Потім він заліз до машини сам, Сигнала переклав ближче до мене, а той продовжував сумирно лежати, швидко й уривчасто втягуючи повітря своїм плескатим писком. Собайло було ліниве. Я посмикав його за вухо, він якось презирливо на мене глянув, проте не більше. Я посмикав його вдруге, тоді Сигнал, кумедно, наче мініатюрна порода тюленів, перебираючи передніми лаписьками, відповз трохи вбік і перетягнув за собою все своє тіло.
—Він у тебе що, забув, як ходити? – жартома спитав я в Яцика.
—Ні, – відказав той невесело, – в нього задні лапи паралізовані, – і повернув ключ.
Я чогось дуже знітився, а Яцик тим часом завів вонмобіль, зробив велике коло й виїхав на роздовбану дорогу. Краєм ока я помітив, як фани «чегкас» сумно й мовчки розсідалися по засраних птахами бетонних трибунах.
Умостившись на передньому сидінні Яцикового фургона, що нагадував окрему планету, чию траєкторію ти міг задавати сам, натискаючи педалі газу, гальма й повертаючи баранку, я чомусь уперше за останні кілька років відчув реальний екзистенційний страх. Його реальність підкріплювалась ще й фізичними відчуттями... Були якийсь холод у шлунку й слабкість у ногах, певно, через те, що я мало не спав, до того ж іще й Міла зі своїм «хочеш»...
Наша зелена планета, на борту якої був логотип спонсора, тобто хімчистки, мчала вперед, гордо й упевнено несучи до призахідного сонця все своє крейзонуте населення: кришнаїта Яци-ка, Ікаруса, паралізованого французького бульдога Сигнала й мене, скутого непритаманним мені страхом... І якщо тверезо мислити, все населення нашої планети було приречене на вимирання... Бодай уже тому, що серед нас не було жодної жінки... Тоді я попрохав у Ікаруса один снаряд горілки, з тих, що ми дістали в мажорів, і великими ковтками почав пити. Яцик кілька разів глянув на мене з презирством, а я лише розвів руками, мовляв, чувак, старенький, мені зараз інакше не можна, тут одне з двох: або п'єш, або в тебе починається капітальний зсув по фазі... Якогось третього варіанта просто не існувало, принаймні кришнаїтом я себе точно не уявляв...
Ми їхали невідомо куди, питатися про мету нашої подорожі чомусь не було жодного бажання. І чим більше я пив, тим сильнішим ставало відчуття, що, куди б ми не приїхали, на нас чекатиме сама лиш порожнеча, така порожня, що в ній не буде ані повітря, ані неба, ані тим паче повітря, змішаного з небом. Та найгіршим здавалося те, що з цієї ситуації я не бачив жодного інакшого виходу, як їхати, просто їхати й не зупинятись... Бо кожна зупинка могла мати дуже хєрові, може, навіть катастрофічні для нас усіх (принаймні для мене особисто) наслідки... Спинитися в цій лісосмузі, пройтися травою й зрозуміти, що дерева – то насправді не дерева, а довбані фанерні декорації,
які здаються деревами, коли ти пролітаєш повз них на швидкості за сотню... А якщо підійти до них й ударити ногою, вони впадуть назад, у порожнечу, і за ними вже нічого не буде... І коли ти це збагнеш, роздуплишся, вкуриш, якщо тебе все-таки втаємничать у всі ці фішки і ти нарешті знатимеш, що десь є дерева, за якими вже нічого нема, ти просто волітимеш біля них не спинятися, ти топтатимеш педаль газу й дивитимешся тільки вперед, ти все своє життя тікатимеш від цього...
– Це добрий ліс, – сказав навіщось Яцик ,немовби читав мої стрьомні думки.
Якщо існують «добрі» ліси, то, за логікою, на противагу їм, мають існувати ще й «злі», – розмірковував я. Проте мені страх як хотілося вірити Яцикові: якщо він так говорить, значить ліс справді добрий, значить він це знає, значить він переконався в цьому...
– А ти впевнений, – спитав я, – що в ньому нема порожнечі?
Яцик якось із недовірою зиркнув на мене, схоже, він не чекав почути чогось подібного від чува-ка, який п'є горілку прямо з пляшки.
—Ніякої порожнечі, – заперечив Яцик, – там піонерські табори, багато піонерських таборів...
—Значить, порожнеча за ними...
—Ні, не сказав би...
—Ну, тоді в головах...
—Що в головах?
—Порожнеча.
—У чиїх?
—Тих, хто там живе... Як же ти не розумієш? Мас ж кома десь бути...
—Ні, – сказав пін, посміхаючись, – у тих головах – одне лайно, у кого менше, у кого більше... А лайно й порожнеча – речі абсолютно різні. Гадаю, ти ж не станеш заперечувати...
Кришнаїтська логіка потроху починала мені подобатись.
—До речі, а що таке, по-твоєму, порожнеча? – спитав він.
—Ну, – знизав я плечима й іще раз сьорбнув горілки, – порожнеча, це коли порожньо...
—Напрочуд точне визначення, – здивовано відзначив він, – не чекав від тебе таке почути, думав, що ти почнеш розсусолювати...
—Що розсусолювати?
—Порожнечу...
«От мудак крейзонутий, – подумав я про себе, – не чекав такого від мене почути... За кого він себе вважає? Теж мені, Біл Даун знайшовся...»
– Загалом, – сказав він, – поняття порожнечі для мене відносне, бо... як би це тобі пояснити... бо Кришна всеосяжний і, варто тільки захотіти, він заповнить увесь твій вакуум...
Я ніяк не відреагував на цей маразм, тому Яцик, немов на підтвердження всеосяжності Кришни, дістав із бардачка касету й сунув її в магнітолу. Полинула медитативна кришнаїтська музика. Вона виходила з динаміків якимись несподіваними ривками, так, наче її хтось прокручував на м'ясорубці.
І тут мене вкотре накрило: я чогось уявив одну зі своїх шкільних музичок, що крутила своїми дистрофічними руками м'ясорубку, наче шарманку, а звідти долинали ці кришнаїтські мотиви. Вона, наша музичка, була стара діва й підірвана істеричка. Коли ми кепсько поводилися або не могли взяти якоїсь ноти, вона зривалася на свої дистрофічні ніжки, хапала стілець і щосили хєрачила ним об піаніно... Піаніно жалібно стогнало, наче велика коричнева корова, а вчителька кричала: «Хами, якщо я зараз зламаю піаніно, то в цьому будете винні ви, а нове купуватимуть ваші батьки... хами, хами, хами!» Тутя переставав розуміти – чи це ми хами в кубі, чи наші батьки... Але питати я не наважувався, бо тоді б вона знову била піаніно й справді могла його покалічити... Схоже, вона любила музику якоюсь своєю, особливою, мазохістською любов'ю. Так чи так, а школярі й, судячи з усього, чоловіки теж її, тобто нашу стару депресивно-істерично-клімаксичну музичку, не любили. А одного разу, сталося це, правда, не на нашому уроці, вона таки справді зламала піаніно, пробила металевою ніжкою стільця в ньому офігенну дірку... Перед цим я десь вичитав, що в багатих арабських країнах є така живодерська розвага – кожен охочий може за кілька штук баксів вистрілити в корову з гранатомета. Так от, коли покалічене піаніно тягли коридором бухі вантажники, воно справді нагадувало мені корову, по якій стріляли з гранатомета. Щоправда, події лягли в зовсім інше річище, аніж сподівалася наша музичка. її вигнали з роботи, й ремонт піаніно оплачувала саме вона, а не наші батьки, хами, хами, хами...