Коридор нагадував гігантську морську раковину, бо весь час закручувався досередини, хоч, на відміну від раковини, у ньому було зловісно й тихо. І от цим коридором ми з моїм котярою й перлися. Тепер у мене залишився лише котяра, горілка скінчилась. Присвічуючи запальничкою, я знайшов потрібну палату й нерішуче затупцяв перед дверима – у кінці коридора, на вікні, сьогодні нікого не було, і в нього зазирало погоже весняно-літнє небо, всіяне міріадами зірок, про існування яких я раніше навіть не здогадувався, хоча, зрештою, вони про моє, мабуть, теж.
Я глибоко втягнув у себе повітря, немовби збирався пірнути в глибоку воду, й прочинив двері. Кільканадцять секунд очі пристосовувались до цілковитої темряви. Здавалося, вона
витікає крізь дверний отвір, як вода зі старої чавунної ванни. За мить я вже міг розгледіти цілу казарму, вісім ліжок – по чотири під кожною стіною, чотири з них були порожні. Я підійшов до першого й відразу ж відсахнувся – на ньому спала якась товстуха в розтягнутій майці, з-під бретельок якої вивалювались великі безформні груди, що нагадували тісто. Не знаю чому, але такі груди мене завжди лякали. Мяудзедуну вони, схоже, теж не дуже сподобались, бо він нервово зайорзав у мене під рукою. На наступному ліжкові, судячи з міцних вилиць і розкосих щілин очей, була якась казашка, а може, татарка, а може... Ще на одному хтось спав, уткнувшись обличчям у подушку, але волосся, волосся було не таке, як в Анжелік, точніше його, волосся, майже не було. Скорше за все, переді мною спала якась припанкована неформалка й бачила свої неформальні панківські сни. І лише на останній койці, що стояла під самісіньким вікном, була вона, Анжелік із телефонної служби довіри.
Я хотів розбудити її якось красиво, скажімо, поцілунком, але вчасно схаменувся, зрозумівши, що від мене зараз має дико штиняти перегаром. Тоді я посадив Мяудзедуна на підвіконня, всівся поруч із ним і почав чекати, доки Анжелік прокинеться сама. Коли мені стало нудно, я глянув за вікно. Там були зовсім інші небеса, принаймні зовсім не такі, які я бачив за вікном коридора. Ці небеса вкривали важкі потужні хмари, тож здавалося, що над цією факаною лікарнею є аж кілька небесних плес, і я не міг до пуття збагнути, добре
це чи погано, адже якщо їх кілька, то як звідси, із землі, можна визначити – яке з них справжнє, а яке фальшиве? І якщо тобі в очі потраплятиме світло фальшивих зірок, то чи не заподіє це тобі якої шкоди?
—Слухай, – несподівано спитала мене Анжелік пошепки, – тільки не кажи, що твій кіт не міг заснути без моїх грудей і ти приволік його сюди.
—Ні, – заперечив я, – мій кіт так рано не лягає, мій кіт сова, – додав навіщось потому, хоч не зовсім уявляв, як кіт може бути совою...
—Добре, – кивнула в темряві вона, – а перегаром, перегаром від кого так штиняє, від тебе чи від нього?
Я взагалі не розумів, навіщо вона про це питає, мені було не під силу збагнути сенс питань, на які є очевидна відповідь, я не хотів задумуватись над тим, навіщо вона питає в мене про те, що й так знає... Чомусь дико захотілося самотності...
—Це від неї, від татарки, – знизав плечима я й показав на татарку, – а ми з Мяудзедуном не п'ємо, нам не можна, ми закодовані... циганкою однією... по фотографії...
—Вона не татарка... – прошепотіла Анжелік.
—А хто ж вона?
—Казашка...
—Дивно, я чогось одразу так і подумав...
—Іди сюди, – мовила Анжелік і показала на краєчок ліжка.
Я сів, пружини під моїм задом зарипіли так голосно, що казашка почала перевертатися з боку на бік.
—От блін... – почав був я, проте Анжелік вліпила мені шаленою поцілунки. її губи пахли якимись дивними лісовими травами... Вони вибухали в моєму мозку, вибухали сотні, мільйони трав, вони проростали, пробиваючи своїми гнучкими стеблами мої закатані асфальтом мізки, вони розквітали й спліталися в химерні гербарії... Здавалось, цей поцілунок міг тривати вічно, якби татарка, тобто казашка, що лежала через ліжко, не почала говорити уві сні...
Анжелік відштовхнула мене від себе, а я все стояв і дивився на неї і не міг нічого збагнути...
—Чого ти витріщився? – прошепотіла вона.
—У тебе губи пахнуть травами, – насилу вичавив я.
—А в тебе все-таки перегаром...
—Добре, – погодився я, – визнаю, я бухав... але ці трави... вас тут що, травою годують? Якщо так, то я теж хочу тут жити...
—Та ніяка це не трава, це всього-на-всього зубна паста, – пояснила Анжелік, – така зубна паста, де бобер на пачці...
—Із колодою? – тільки й лишалося спитати мені.
—Так. А що?
—Чуєш, ти, головне, не ковтай її, маленька, – попрохав я.
—Кого, пачку? – захихотіла вона.
—Ні, – заперечив я, – пасту, пасту не ковтай.
—А це ще чому?
—Бо, якщо з тобою щось станеться, мені доведеться розбомбити їхній офіс і вбити агента...
—Якого агента? – майже злякано глянула на мене Анжелік.
—У них там є спеціальний агент, агент-дегустатор, який ковтає пасту...
—Служба патрєбітєлєй, – завчено сказала казашка російською, – 050009, Алмати, ул. Ілліча, 41, абанєнтскій ящік 66.
Несподівано з'ясувалося, що, крім халатика, в Анжелік більше нічого нема. її папік, як вона сказала, кінчений... тут ми довго шукали термін, яким можна назвати людину, що дико боїться чимось захворіти й жере щодня купу таблеток... Але так і не знайшли, тож порішили на тому, що папік просто кінчений... Так от, кожного дня він жер таблетки, до того ж жер значно більше, ніж НОРМАЛЬНОЇ їжі, далі заварював собі лісову ромашку й тибетські чаї, потім полоскав ясна шалфеєм і ставив на ніч антигемороїдальні свічки (здається, я нічого не плутаю), а на ці свічки в нього була алергія, і йому щось там сипало, тому доводилося глитати антиалергенти, від яких підвищувався внутрішньочерепний тиск і те де... так от, її прибацаний папік дуже боявся, що Анжелік урветься терпець і вона втече з лікарні, не долікувавши свої кілька, ви тільки послухайте, КІЛЬКА СИНЦІВ І САДЕН! Анжелік і справді б утекла...
Тоді він просто забрав з лікарні її одяг, залишивши її в одному халатику. Принаймні так мені пояснила сама Анжелік.
—Ну, – сказав тоді я, – давай стибримо одяг у казашки... її все одно не скоро випишуть, вона он меле казна-що, був би я лікарем, нізащо б таку не виписав...
—Ти расист, – похитала головою Анжелік, – до того ж одяг у неї майже дитячий...
—А капці, капці з ведмедиками часом не її? – для чогось спитав я.
—Звісно, ні, – відказала Анжелік.
—Міг би й здогадатися...
—Що здогадатися?
—Ну, ведмедики й Казахстан... Дивна якась комбінація...
А я от уявляю собі справжнє кохання десь так: ніч, темрява, одна з центральних вулиць міста, вільна від машин, самотні таксомотори із заспаними водіями, про чиє існування ти здогадуєшся тільки по вогнику сигарети... І ось, по узбіччю йдуть вони... Він у потягнутій футболці, під однією рукою в нього мирно висить старий облізлий кіт. Вільною рукою він тримає за руку її, а вона йде по бордюру, йде в халатику фіалкового кольору, в шльопках і махрових теплих шкарпетках. Що в неї під халатиком – лишається загадкою. Потім вони зупиняються й довго-довго цілуються, котові при цьому трохи ніяково, бо, як не крути, він третій, тобто зайвий, проте дітися йому особливо нікуди... Вони можуть дозволити собі цілуватися посеред нічної вулиці,
прямо посеред широкої шестисмугової траси, прямо на розподільній лінії, яка, правду кажучи, їм до дупи, бо хоч вона й розподільна, але спробуй, роз'єднай їх зараз, забери в них одне одного. Вони цілуються з півгодини, аж доки не починають боліти губи, і їм глибоко начхати, хто й що про них думає... Хоча, якщо тверезо розібратись, хто тут зараз може думати? Хіба що Кришна або, на крайняк, невдаха Біл Даун, або таксисти, якщо останні, звісна річ, уміють думати... І їм, цим шалено закоханим істотам, глибоко до дупи навіть те, що вони наразі думають самі про себе... Бо зараз, у принципі, не треба думати. Бо втрачати їм, у принципі, нічого... Та й що то буде за любов, коли ти думаєш? Сука-любов буде...