Але думки все-таки поверталися. Ми йшли до неандертальських окраїн міста, і я розумів, що тепер у мене є не просто операторка телефонної служби довіри, тепер у мене є жінка, яку приємно тримати за руку, не зважаючи навіть на те, що вона в халатику, шльопках і махрових шкарпетках. Від такої думки ставало тепло... Але відразу ж потому чомусь починало здаватися, що ми зайві на цілій планеті, на величезній ЗЕМЛІ, по якій снує купа ублюдків, а нам тут просто нема місця, жодного, блядь, квадратного метра, жодного кубометра повітря... І від думки про це ставало невимовно галімо. Тоді я справді почав усвідомлювати, що весь сенс життя, відповідь на питання «на хєра ти живеш?» є, зрештою, доволі проста й очевидна – для того, щоб відвойовувати свої метри й кубометри повітря, відвойовувати їх у якогось невидимого
супротивника, порога, якою ти дійсно не бачиш і не відчуваєш, але який, проте, існує й повільно-повільно бере тебе в оточення... І жодного перемир'я з ним не підпишеш. І посрати йому на твій білий прапор, зроблений з останньої футболки, і на твої пацифістські заморочки... Ось для чого в школі все-таки вчать кидати фанату...
Так ми дісталися аж до мого будинку й піднялись на шістнадцятий поверх. Я без жодної задньої думки довго копирсався у дверях ключем, потім прочинив їх і ввійшов до нашої з Ікарусом холостяцької квартири. Усе ніби було на місці, жодного погрому, жодних головорізів на наших метрах і кубометрах, за які невдовзі треба було платити бабки старому алкашеві Рулерту. Ми спокійно прийняли душ, я хотів був знайти щось пожерти, та швидко зрозумів, що це марна справа. Тоді ми з Анжелік просто допили коньяк, і всі наші невидимі вороги на деякий час припинили свій грьобаний наступ...
– А ось іще один, – Анжелік показала мені синець під груденятами, там, зліва, де мало бути серце.
Я схилився й ніжно поцілував її в те місце. Ми валялися посеред нашої єдиної кімнати на моєму надувному матраці. Тоді я спустився трохи нижче й почав цілувати її пупочок... Анжелік якось нервово погладжувала мою розкуйовджену голову своїми довгими пальцями, й ця нервовість почала передаватись мені... Вона заважала не думати, її пальці просто передавали в мій мозок якісь стрьомні й напряжно-депресивні імпульси, через що народжувалися нові й нові думки, так багато думок, що я просто не встигав їх думати. Тоді я почав спускатися поцілунками ще нижче й став зубами стягувати резинку трусиків... І раптом мене пробило... Раптом я зрозумів те, чого мені, може, зовсім не слід було розуміти... «Ну яка на хєр машина? – крутилося в моїй голові. – Для чого вона сказала мені, що її зачепило машиною? Чого я такий лузер, що взяв і повірив? Чуєш, чувак? Як же ти раніше цього не допетрав?»
– Чому він це робить? – спитав я несподівано й всівся поряд із Анжелік на підлозі, спробувавши скласти ноги в позу лотоса.
Анжелік якось зацьковано зиркнула на мене й прикрила груденята моєю футболкою.
—Хто і що робить?
—Ну, твій кінчений папік, чому він тебе б'є?
Тоді вона рвучко схопилась і вліпила мені такого ляпаса, що мене аж розвернуло, а вже наступної миті впала на матрац, затулила долонями обличчя й заплакала.
Я попензлював на кухню варити каву.
Надувати матрац чималенького розміру, сподіваючись тільки на легені, особливо на власні легені, справа дуже невдячна. Буквально на другій хвилині тобі починає здаватися, що матрац насправді ніякий не матрац, я якась загадкова жива істота, що намагається висмоктати з тебе геть увесь кисень, а куди ж ти без нього, без кисню? Усвідомивши це, ти на мить зупиняєшся, і тоді загадкова істота навпаки починає тебе надимати, роздуваючи тобі щоки – і так повторюється добрі кількадесят разів.
Я вирішив, що ми спатимем на даху, я бодай у такий спосіб хотів заспокоїти Анжелік, тому випер матрац нагору й таки його надув. Потому я ще кілька хвилин продовжував сидіти на теплій смолі даху, намагаючись збагнути, які зірки довкруж мене справжні, а які не зовсім, тобто такі, що існують тільки в моїх очах від браку кисню. Хоча мені, якщо чесно, було до дули – я не збирався чекати, доки одна з них упаде, щоб загадати бажання, бо їх у мене просто не було, я не збирався орієнтуватися за цими зірками, бо знав, що позаду мене є металеві сходи на шістнадцятий поверх, що там є квартира, яку ми винаймаємо з Ікарусом у старого алко-навта Рулерта, а в тій квартирі є білява Анжелік із телефонної служби довіри, і на душі в неї повне лайно. Тож про які нафіг зірки може йтися?
– Ну й на біса ти мені вламала? – буркнув я. Ми сиділи на матраці на даху й дивилися на нічне місто, що нагадувало велетенську летючу тарілку, яка напоролася на телевежу й тепер лежала біля її підніжжя.
—Я? – підсунулась до мене ближче Анжелік. – Сказати чесно?
—Спробуй принаймні...
—А я не пам'ятаю, на біса...
– Охуїти можна. .. – я в шоці похитав головою. На нас лягало жовте місячне світло, й мені якоїсь миті почало здаватися, що ми перші люди, зліплені всевишнім із глини, і що Всевишній закинув нас на дах цієї висотки зі словами «ну, любі мої, ви собі розважайтеся», а сам пішов до найближчого пабу. І ось щойно він залишив нас
без нагляду, ми вляпалися в усі можливі й неможливі халепи...
—І взагалі, не кажи так, – додала за якусь мить вона.
—Як це так?
—Ну... «охуїти можна...»
—А чого я не маю казати «охуїти можна», коли охуїти справді можна?
—Невже так важко охуїти й не казати цього?
—Ну, – знизав я плечима, – взагалі-то, важко, у мене це спадкове... От я лаюся, й матінка моя лаялася, і бабуся, мабуть, теж...
—І мій кінчений...
—Ні, ти не розумієш, я змалку лаюся, з шести років... У мене тоді дико болів зуб, матінка привела мене в поліклініку, а на дверях у стоматолога висів папірець «прінімаєт практікант». Я тоді досить кепсько уявляв, хто такі практиканти... І от мама сказала: любчику, може потерпиш до завтра? Це ж ПРАКТИКАНТ, туди його наліво! Але я лиш заперечно похитав головою й справді сів у крісло до практиканта. Мама, оперуючи фразами «туди його наліво», «сраний зуб», «обережно, твою мать, затямив? бо вирву тельбухи!», пояснила йому, що й до чого, а потім навіщось додала, що я дуже нервова дитина, дуже-дуже нервова дитина й часом навіть небезпечна... Практикант якось загадково посміхнувся й вийняв свої садистські щипці, що вже за мить опинилися в мене в роті. І тут я відчув, розумієш, відчув, що цей недоумок тримає не той зуб, який треба, а сусідній, я хотів йому про це сказати, я намагався, але в мене вийшло тільки «веуаввуе!!!» «Так-так, – похитав головою
практикант, – мене попередили, що ти дуже нервова дитина, дуже-дуже нернона й чаеом паніть небезпечна... Тільки не здумай кусатися...» Після цього він різким рухом нидрав мені здорового зуба... Кілька хвилин я був в ауті, потім сяк-так зліз із крісла, практикант саме підвалив до мене й, показавши мені видертого зуба, спитав: ну як, дурнику ти нервовий-небезпечний, боляче було? «Йоба-не ти чмо», – відповів я й щосили ввалив йому з ноги по яйцях... Мені тоді було шість, і в принципі я ні про що не шкодую...
Розповівши цю зворушливу історію до кінця, я зиркнув на Анжелік, але вона вже спала або принаймні вдавала, що спить, притулившись у мене під боком. Я вклав її на матрац і вкрив пледом, що його обачно захопив із квартири. А потім ще довго лежав поруч із нею, втикаючи на глибоке-глибоке небо, що почало здаватися мені прозорою водою з безліччю перлин, моїх перлин. І я знав, що в жодного божевільного пірнальника не стане кисню, аби їх дістати. Я думав про це і чогось ловив такий кайф, немов у мене були тонни золота в усіх найпотужніших банках світу.