Выбрать главу

Але думки все-таки поверталися. Ми йшли до неандертальських окраїн міста, і я розумів, що тепер у мене є не просто операторка телефонної служби довіри, тепер у мене є жінка, яку приємно тримати за руку, не зважаючи навіть на те, що вона в халатику, шльопках і махрових шкарпетках. Від такої думки ставало тепло... Але відразу ж потому чомусь починало здаватися, що ми зайві на цілій планеті, на величезній ЗЕМЛІ, по якій снує купа ублюдків, а нам тут просто нема місця, жодного, блядь, квадратного метра, жодного кубометра по­вітря... І від думки про це ставало невимовно галімо. Тоді я справді почав усвідомлювати, що весь сенс життя, відповідь на питання «на хєра ти жи­веш?» є, зрештою, доволі проста й очевидна – для того, щоб відвойовувати свої метри й кубомет­ри повітря, відвойовувати їх у якогось невидимого

супротивника, порога, якою ти дійсно не бачиш і не відчуваєш, але який, проте, існує й повільно-повільно бере тебе в оточення... І жодного пе­ремир'я з ним не підпишеш. І посрати йому на твій білий прапор, зроблений з останньої футболки, і на твої пацифістські заморочки... Ось для чого в школі все-таки вчать кидати фанату...

Так ми дісталися аж до мого будинку й підня­лись на шістнадцятий поверх. Я без жодної задньої думки довго копирсався у дверях ключем, потім прочинив їх і ввійшов до нашої з Ікарусом холо­стяцької квартири. Усе ніби було на місці, жодного погрому, жодних головорізів на наших метрах і ку­бометрах, за які невдовзі треба було платити бабки старому алкашеві Рулерту. Ми спокійно прийняли душ, я хотів був знайти щось пожерти, та швидко зрозумів, що це марна справа. Тоді ми з Анжелік просто допили коньяк, і всі наші невидимі вороги на деякий час припинили свій грьобаний наступ...

– А ось іще один, – Анжелік показала мені синець під груденятами, там, зліва, де мало бути серце.

Я схилився й ніжно поцілував її в те місце. Ми валялися посеред нашої єдиної кімнати на моєму надувному матраці. Тоді я спустився трохи ниж­че й почав цілувати її пупочок... Анжелік якось нервово погладжувала мою розкуйовджену голо­ву своїми довгими пальцями, й ця нервовість по­чала передаватись мені... Вона заважала не дума­ти, її пальці просто передавали в мій мозок якісь стрьомні й напряжно-депресивні імпульси, че­рез що народжувалися нові й нові думки, так багато думок, що я просто не встигав їх думати. Тоді я почав спускатися поцілунками ще нижче й став зубами стягувати резинку трусиків... І рап­том мене пробило... Раптом я зрозумів те, чого мені, може, зовсім не слід було розуміти... «Ну яка на хєр машина? – крутилося в моїй голові. – Для чого вона сказала мені, що її зачепило маши­ною? Чого я такий лузер, що взяв і повірив? Чу­єш, чувак? Як же ти раніше цього не допетрав?»

– Чому він це робить? – спитав я несподіва­но й всівся поряд із Анжелік на підлозі, спробу­вавши скласти ноги в позу лотоса.

Анжелік якось зацьковано зиркнула на мене й прикрила груденята моєю футболкою.

—Хто і що робить?

—Ну, твій кінчений папік, чому він тебе б'є?

Тоді вона рвучко схопилась і вліпила мені та­кого ляпаса, що мене аж розвернуло, а вже на­ступної миті впала на матрац, затулила долонями обличчя й заплакала.

Я попензлював на кухню варити каву.

Надувати матрац чималенького розміру, спо­діваючись тільки на легені, особливо на власні легені, справа дуже невдячна. Буквально на дру­гій хвилині тобі починає здаватися, що матрац насправді ніякий не матрац, я якась загадкова жива істота, що намагається висмоктати з тебе геть увесь кисень, а куди ж ти без нього, без кис­ню? Усвідомивши це, ти на мить зупиняєшся, і тоді загадкова істота навпаки починає тебе на­димати, роздуваючи тобі щоки – і так повторює­ться добрі кількадесят разів.

Я вирішив, що ми спатимем на даху, я бодай у такий спосіб хотів заспокоїти Анжелік, тому ви­пер матрац нагору й таки його надув. Потому я ще кілька хвилин продовжував сидіти на теплій смолі даху, намагаючись збагнути, які зірки довкруж ме­не справжні, а які не зовсім, тобто такі, що існують тільки в моїх очах від браку кисню. Хоча мені, як­що чесно, було до дули – я не збирався чекати, до­ки одна з них упаде, щоб загадати бажання, бо їх у мене просто не було, я не збирався орієнтуватися за цими зірками, бо знав, що позаду мене є метале­ві сходи на шістнадцятий поверх, що там є кварти­ра, яку ми винаймаємо з Ікарусом у старого алко-навта Рулерта, а в тій квартирі є білява Анжелік із телефонної служби довіри, і на душі в неї повне лайно. Тож про які нафіг зірки може йтися?

– Ну й на біса ти мені вламала? – буркнув я. Ми сиділи на матраці на даху й дивилися на нічне місто, що нагадувало велетенську ле­тючу тарілку, яка напоролася на телевежу й те­пер лежала біля її підніжжя.

—Я? – підсунулась до мене ближче Анже­лік. – Сказати чесно?

—Спробуй принаймні...

—А я не пам'ятаю, на біса...

– Охуїти можна. .. – я в шоці похитав головою. На нас лягало жовте місячне світло, й мені якоїсь миті почало здаватися, що ми перші люди, зліплені всевишнім із глини, і що Всевишній за­кинув нас на дах цієї висотки зі словами «ну, лю­бі мої, ви собі розважайтеся», а сам пішов до най­ближчого пабу. І ось щойно він залишив нас

без нагляду, ми вляпалися в усі можливі й не­можливі халепи...

—І взагалі, не кажи так, – додала за якусь мить вона.

—Як це так?

—Ну... «охуїти можна...»

—А чого я не маю казати «охуїти можна», ко­ли охуїти справді можна?

—Невже так важко охуїти й не казати цього?

—Ну, – знизав я плечима, – взагалі-то, важ­ко, у мене це спадкове... От я лаюся, й матінка моя лаялася, і бабуся, мабуть, теж...

—І мій кінчений...

—Ні, ти не розумієш, я змалку лаюся, з шести років... У мене тоді дико болів зуб, матінка привела мене в поліклініку, а на дверях у стоматолога ви­сів папірець «прінімаєт практікант». Я тоді досить кепсько уявляв, хто такі практиканти... І от мама сказала: любчику, може потерпиш до завтра? Це ж ПРАКТИКАНТ, туди його наліво! Але я лиш за­перечно похитав головою й справді сів у крісло до практиканта. Мама, оперуючи фразами «туди його наліво», «сраний зуб», «обережно, твою мать, затямив? бо вирву тельбухи!», пояснила йому, що й до чого, а потім навіщось додала, що я дуже нер­вова дитина, дуже-дуже нервова дитина й часом навіть небезпечна... Практикант якось загадково посміхнувся й вийняв свої садистські щипці, що вже за мить опинилися в мене в роті. І тут я відчув, розумієш, відчув, що цей недоумок тримає не той зуб, який треба, а сусідній, я хотів йому про це сказати, я намагався, але в мене вийшло тіль­ки «веуаввуе!!!» «Так-так, – похитав головою

практикант, – мене попередили, що ти дуже нер­вова дитина, дуже-дуже нернона й чаеом паніть небезпечна... Тільки не здумай кусатися...» Після цього він різким рухом нидрав мені здорового зу­ба... Кілька хвилин я був в ауті, потім сяк-так зліз із крісла, практикант саме підвалив до мене й, по­казавши мені видертого зуба, спитав: ну як, дурни­ку ти нервовий-небезпечний, боляче було? «Йоба-не ти чмо», – відповів я й щосили ввалив йому з ноги по яйцях... Мені тоді було шість, і в принци­пі я ні про що не шкодую...

Розповівши цю зворушливу історію до кін­ця, я зиркнув на Анжелік, але вона вже спа­ла або принаймні вдавала, що спить, притулив­шись у мене під боком. Я вклав її на матрац і вкрив пледом, що його обачно захопив із квар­тири. А потім ще довго лежав поруч із нею, вти­каючи на глибоке-глибоке небо, що почало зда­ватися мені прозорою водою з безліччю перлин, моїх перлин. І я знав, що в жодного божевільно­го пірнальника не стане кисню, аби їх дістати. Я думав про це і чогось ловив такий кайф, немов у мене були тонни золота в усіх найпотужніших банках світу.