Як з'ясувалося, моя потоптана футболка взагалі не привертала жодної уваги. Усі, певно, гадали, що так і треба, що це, блін, новий концептуальний крок у сучасній моді, якась нова ультралінія... Чого не скажеш про мій вітчизняний комуністичний
кульок, побачивши який, свідомі старіісри починали схвально кивати. Як на зло, в них ще й був мітинг під пам'ятником солдату. Туди саме поспішав якийсь дідок у галіфе й спортивному куртяку фірми Іасіісіок. «Хай живьот Ленін, синок!» – гукнув він, побачивши мій кульок. «Амінь, діду!» – відказав я й пірнув у підземку.
На станції було прохолодно й смерділо чимось горілим, а на металевих лавках під монітором, що звисав зі стелі, влаштувалася ціла циганська сім'я, чоловік так п'ятнадцять, не менше. З монітора фі-гачили Кренберіси, й циганів це перло. Я циганів ненавидів, проте якщо вони перлися від Кренбе-ріс, значить вони щось розуміли в цьому приду-растому житті... І тут на мою футболку все-таки звернули увагу... Це була не якась дівчина, не якийсь гей і навіть не хтось із циганів. Гірше. Це був фараон. Він підійшов до мене й козирнув. Якийсь узбек, хоча ні, мабуть, казах або ж татарин, хоч і таджиком він теж міг бути. Щось у мене хріново з ними останнім часом, так і расистом недовго стати. Очі в нього були вузькі й хитрі, а щоки так кумедно надималися... Я ніяк не міг зрозуміти, чи він такий завжди, чи просто бухав і запух, а чи висловлює таким чином захват із приводу моєї ультрамодної потоптаної футболки.
– Младший сержант Галімізянов, – відрекомендувався він.
Кренберіси тим часом жахнули басами, через що мені почулося: младший сержант Галіма Обізяна.
– Дуже приємно, – на якийсь біс бовкнув я,проте відразу ж офігів і став почуватися зовсімнекомфортно.
Галіма Обізяна, схоже, теж офігів під такої зухвалості, тому випалив:
—Ваши дакумєнтікі...
—Прошу пана, – парирував я й вручив йому посвідчення журналіста газети, де вже не працював.
Молодший сержант Галіма Обізяна почитав, плямкаючи губами, потім віддав мені посвідчення й глянув на мій комуняцький кульок.
—Штіо везьотє? – поцікавився він. – Агітацію?
—Вам чесно сказати? – спитав я.
—Канєшно, чесно, с міліцієй нечесно ніль-зя, – повчально повідомив він.
—Гаразд, – знизав я плечима, – я везу кота, дохлого кота, порода сибіряк, чорно-білий такий кіт, він загинув... героїчно загинув... ви, молодший сержанте, як міліціонер, маєте знати, що таке героїчна смерть... і от тепер я їду на похорон, я хочу поховати його з усіма почестями, розумієте?..
У Галімої Обізяни спочатку відпала щелепа, потім його баньки звузились настільки, що взагалі зникли, він кілька разів спазматично втягнув у себе повітря й... став реготати. Регіт його був такий гучний, що перекрив навіть Кренберісів... Кренбе-ріси, певно, образились, тому зникли з екранів, і почалась реклама. На нас зиркнули невдоволе-ні цигани. Коли під'їхала електричка, молодший сержант Галіма Обізяна так і продовжував пертися. Здавалось, я міг зробити зараз усе – міг витягнути в нього макара, забрати кийок, зірвати його придурасті сержантські погони – він би нічого не відчув. Проте я просто зайшов до вагона й поїхав собі геть.
Зовсім несподівано з'ясувалося, що я їду в одному вагоні ь циганами, що вони скрізь, що я в облозі... Це була повна жона... Я відчував, як вони обмацують поглядами всього мене, шукають мої кишені й зазирають до мого комуняцького кулька. Обабіч мене сиділи замурзані діти, чий вік, як, зрештою, і стать, визначити було досить важко. Навпроти примостилася, скорше за все, мать сємєйства – товста й нахабна циганка, праворуч від неї сидів її синок років тринадцяти, він на якогось біса мав на носі щось тіпа пенсне, ліворуч сиділа її донька років п'ятнадцяти, у неї були цицьки розміру так четвертого. І я на них завти-кав. Ну, не втикати ж мені було на пенсне. І тут почалося.
—Дядь, – сказало ліве замурзане, – дай десять копочек.
—Не дам, – буркнув я.
Я знов почав ненавидіти циганів, хоч вони мить тому й слухали Кренберісів.
—А мені, дядь? – смикнуло мене за рукав праве.
—І тобі теж.
—Ма, він такий жадний, бо камуніст, – сказав синуля в пенсне циганці.
«Значить, не вимахується, – подумав я, – значить, начитаний ботан...» – і показав йому фак.
—Ма, він показав мені палець! – бекнув той.
—Палець? – перепитала мать.
—Да-да, палець, – ябедничав ботан у пенсне.
—Сиш, младой-красівий, – глянула вона на мене, – как проїхать на Журавльовку?
Я не иірии, щотой начитаний ботик, який вживає слово «камуніст», не знає, як проїхати на Жу-рашіівку.
—Не знаю... – відказав я.
—А скока врємя? – продовжила допит вона.
—Не знаю...
—А сігарєтка в тебе є?
«Чи ж не для ботана в пенсне стріляє?» – по-думалосьмені. Слава богу, що інша частина їхньої династії їхала в сусідньому вагоні, тому я героїчно тримав облогу.
—Не знаю...
—Ти шо, не знаєш, чи є в тебе сігарєтка?
—Не знаю...
—Ти чи бальний? – допитувалась циганка.
—Не знаю...
—Мам, він не бальний, він камуніст, – під-гавкнув ботан.
Я ще раз показав йому фак і зрозумів, що пора переходити в наступ. Володарка цицьок четвертого розміру не зводила з мене очей з тієї самої миті, як ми виїхали зі станції, певно, хотіла мене загіпнотизувати. Я хтиво облизав губи і підморгнув їй, вона враз обламалася, поправила свої кавуни й нервово зайорзала по сидінню.
—Слухай, мать, – сказав я циганці, – а погадай-номені...
—А дєньги є? – враз стрепенулась вона.
—Ні, – відповів я, – бабок нема, зате є кроси, левіси, 100 баксів, новенькі, ще не ношені, твій, бо... – я ледь не сказав «ботан», – твій син підросте, якраз на нього будуть, – мовив я й показав з комуняцького кулька коробок із-під левісів.
– Харашо, –трохи здивувалась циганка.«Сорі, Мяудзедуне, сорі, братику...» – сказав я подумки.
– Давай руку, – попросила вона.
Я простягнув правицю. Довелось нахилитися трохи вперед, і я знову підморгнув володарці цицьок четвертого, тепер вони були ще ближче до мене. Решта пасажирів спостерігали за нами, як за вар'ятами... Упевнений, що більшість із них проїжджали свої зупинки, аби тільки дізнатися, чим усе це скінчиться.
Вона довго-довго роздивлялася мою долоню, здавалось, це триватиме цілу вічність, але врешті-решт глянула на мене, і я помітив, що її коричнево-чорні очі якось винувато бігають.
—Дуже скоро, – сказала вона, – тебе чекає щось дуже-дуже велике, красівий-дарагой...
—А потім? – спитав я, усміхнувшись.
—А потім, потім... – зам'ялась вона, – а шоб я так знала, шо потім...
Я забрав руку. Ми саме приїхали на станцію «Кінний ринок». Малим я завжди гадав, що на ньому мають продавати коней, і мене дуже дратувало, що там продають те саме лай-но, що й скрізь. Двері відчинились, я посунув ногою свій комуняцький кульок до циганки й вийшов. За мною вийшла добра половина вагона, що спостерігала за дійством... І я дуже сподівався на те, що вони не стануть мене переслідувати аж до того моменту, коли я зустріну щось велике, дуже-дуже велике, як мені обіцяла циганка...