Тут менше видно, що ти думаєш і чого не думаєш, мружачись од стрічного вітру, сказав собі Діофант, коли дирема попливла попід східними мурами до літніх причалів у глибині затоки. Хоча ся перевага була й недоліком, бо Діофант не міг з усією пильністю стежити за іншими. Йому дуже багато залежалося на тому, що подумає про нього сенатор сьогодні, а ще дужче — що скаже згодом, повернувшись до Рима.
Савмак не вельми непокоїв його: з ним, а до того й з Перісадом Діофант в основному домовився. Скіфського царя належало лякнути й схилити до згідливости. Головною турботою лишався сенатор, і Діофант од самого ранку чекав з його вуст виразного слова й точних оцінок.
Публій Муцій Сцевола, певно, відчував, чого той прагне, й умисне вернув розмову на сторонні речі. Діофант вирішив знову вдатися до випробуваного вранці ходу, й коли Савмак, погарнішавши на різкому провесняному нотові, дійшов у своєму диспуті з сенатором до Македонської війни, він закинув:
— Ми, східняки, ніколи не певні, якому слову римлян вірити, а якому — не дуже.
— Се ти кажеш про Велику Фріґію?
— Ні, сенаторе, кажу про «визволення» Еллади.
Оте «визволення» Діофант вимовив з таким притиском, що не могло бути й сумнівів, як він до нього ставиться. Діафіантові допоміг Савмак:
— Якби римляни тоді сказали, що збираються загарбати Елладу, греки б теж не торгували пиріжками на аґорі.
— Вони вже звикли торгувати пиріжками, — підлив у вогонь оливи Діофант, чекаючи, що з того буде.
— Хто звик, а хто й згадав би Фермопіли й Саламін. А так римляни сказали: «Воюємо з Філіппом Македонським за волю Еллади!» Гарно ж? І греки собі спокійно торгували своїми пиріжками…
Сей юний Перісадів деспот дедалі більше подобався Діофантові, й він знову кинув оком на Евґенія, що з байдужим виглядом горнувсь у тепле хутро скіфського милота. Кумири подавали Діофантові виразні знаки прихильности, й він тепер був майже певен, що сей високосний рік, який приносить людям негаразди, йому принесе велике щастя.
Усе роз'язалося дуже просто, хоча й не зовсім сподівано, подивившись на свого чорнявого високобрового махерофора, що горнувсь од вітру в кожушину, Діофант сказав:
— Евґенію, ти пішов би в короб, на тепле, може… Ніс посинів.
Евґеній уперто відмовчувався, Савмак здивовано глянув на Діофанта, який так по-батьківському піклувався про свого мечоносця, сенатор же мовив, розчулено всміхаючись м'ясистими змерзлими губами:
— Греків можна шанувати вже хоча б за їхню людяність. Ми, римляни, поводимося з робами, мов з худобою, й се ознака нашого варварства.
— Евґеній не роб, сенаторе, — ніяково заперечив Діофант.
— Однаково, однаково! Наш, римський, леґат ніколи б не відіслав свого мечоносця погрітися: мерзне сам — то хай мерзнуть і всі побіля нього. — Він раптом схаменувсь: — А чого се ми й справді мерзнемо коло сих насадів?! Прошу до низу, прошу!
Вони крутими сходами зійшли в короб і поховалися в теплій комірчині диремарха на носі судна. Й уже там, роздягшись і вигрівшись, римський сенатор довірчо поклав руку на коліно Діофанта:
— Сенат завжди певен у доброму ставленні Мітрідата Евпатора до римського народу, таксіарше. Коли хтось казатиме, ніби понтійський цар умисне підбурює херсонітів проти скіфського царя, я спробую довести, що се неправда.
— А якщо Мітрідатові доведеться втрутитись у сварку між херсонітами та скіфським царем Палаком? — обережно закинув гачка Діофант, подумки гукнувши в помічниці мудру доньку Зевса, що недаремно народилася з голови батька.
Сенатор не довго вагався, певно, за сей день він уже встиг виважити всі можливі повороти розмови, й говорив, розтягуючи слова, тільки для ваговитости.
— Якби Мітрідатові довелося мирити херсонітів зі скіфами, я думаю, правлячий сенат був би однаково переконаний, що до римського народу понтійський цар лишиться щирим другом і свято берегтиме підписану його вітцем, Мітрідатом П'ятим Еверґетом, угоду про мир і братерство між нашими двома народами.
Діофант ледве стримував усмішку задоволення. Його гаряча каппадокійська кров ударила в скроні раз і двічі, він простяг руку й улив з амфори, що лежала бока долі, міцного вина й зробив два добрих, лунких ковтки, хоча в глибоких очах деспота Савмака заграли хижі зелені вогники.
На великому симпосії, влаштованому заради можновладних чужинців, поговорити більше не було змоги, та й потреби — теж. Римлянина взяли в шори херсонеські архонти, їхні ложа були далеченько, й Діофант лише чув, як діди бідкаються, що сенатор уже відіслав свого сина Квінта назад до Рима, адже Херсонес оддавен славився красунями — тут найвродливіші дівчата всього узбережжя від Істрії до Пантікапея.
Чи тямилися старці на дівочій красі, було важко сказати, зате Діофант на ній добре знався й сьогодні міг собі дозволити все. Евґеній на сусідньому ложу, досі тихий і непомітний, теж попустивсь і взяв собі слугувати гарненьку біляву германочку. Савмак, лежачи ген за сенатором, розмовляв через прохід із архонтом Ксеноклом, але се вже нічого не важило, й Діофант почав стежити за молоденькими служницями з дому архонта-епоніма Александра, господаря симпосію.
Сам кощавий, мов зав'ялена кефаль, він полюбляв м'яких і згідливих дівчаток. У вічі йому впала тілиста чорнявка в синьому хітоні, масть ніскільки не важила для Діофанта, й він лише стеріг слушного часу, коли молода роба наблизиться чи бодай гляне в його бік. Але вона з царською неприступністю слугувала наймолодшим і незначним гостям у дальньому кутку, й Діофант почав придивлятися до іншої, не менш пишної, але русявої роби.
До кінця симпосію Діофантові так і не пощастило підманити ні чорнявої, ні русої, він збуджено перекидався з ліктя на лікоть, поки Евґеній і сходив кудись зі своєю німфою й повернувся, та заким Діофант дійшов до будинку архонта-басилея Ангела, в якого завжди гостював, приїздячи до Херсонеса, настрій йому знову піднявсь.
Вони з Евґенієм спали в одному таламусі — саме навпроти таламусів ґінекею, жіночої половини, що через поважні літа господаря дому вже давно гуляла. Коли загасили світло й полягали, Евґеній сказав Діофантові:
— Ти старий віслюк.
Наперед знаючи, що буде далі, Діофант лише зітхнув. Юнак повернув йому спину й поцікавився:
— Знаєш, чому я тебе так назвав?
— Знаю, — вдруге зітхнув Діофант, бо се була їхня давня незгода. — Він міг поїхати, а ми лишилися б отут.
Якийсь час у таламусі панувала тиша, тоді з-від стіни знову почувся стриманий голос:
— А про сього що знаєш? Він — хто?
— Перісад оголосив його своїм деспотом і лоґофетом.
— Не про се питаю. Він — хто?
— Та всяке балакають… Одні звуть його скіфом, інші — робом…
— А де правда?
Діофант відповів аж по хвилі. Настрій після такого гарного дня раптом став падати, й він буркнув:
— Правду знають лише кумири та сам Перісад. — Він згадав Перісадового літописця й повагався, чи казати про нього, та згодом докинув: — Іще може знати євнух Полікрат, але то вельми хитра гладка лисиця.
— Се той, що з роду Археанактідів?
— Той.
Знову запала тиша, й коли Діофант був певен, шо Евґеній уже спить, той обізвався знову:
— Розповідай все про нього.
Мовчки лайнувшись, Діофант почав розповідати все, що знав про нового й несподівано юного лоґофета Савмака, згадавши й про його минуле, оповите таємницею, й про любов до нього з боку Перісада та їхню не більш зрозумілу взаємну зненависть, і про те, що боспорський цар умисне оголосив Савмака своїм деспотом, аби потім оддати за нього рідну доньку. Евґеній нетерпляче підганяв Діофанта, бо все те було йому відоме, й допитувався нових і нових подробиць.
— Хіба то дурниця, — почав сердитися Діофант, — коли цар хоче віддати йому свою доньку?
— Хоче, щоб трон не посіли Археанактіди, — заперечив Евґеній. — У тому ніякої дивини. Що ще знаєш?
Діофант почав удруге про євнуха-лоґоґрафа, найосвіченішого серед усіх пантікапейців, але Евґеній завважив, що коли цар уже давно вирішив посадити на троні отого Савмака, то мусив дати йому й найкращу освіту, пристойну для царя.