Ся думка непокоїла й муляла Мітрідата й пізніше, коли вони в уречений час завітали до царського хорому. Велелюдного пиру, як сподівався понтійський володар, не було. За довгим столом, обтяженим вином та стравами в дорогому посуді, сидів лише Борис-Палак, і коли б Мітрідат не згадав, що він тут лише мечоносець, міг би навіть образитися такою зневагою.
Він ще не все знає, подумав Мітрідат, і се його заспокоїло. Але після першої ж здоровиці на честь понтійського таксіарха та його супутників Мітрідат прикусив язик. Скіфський влодар багато знав і, як на свої тридцять п'ять літ, непогано тримався.
Тоді Мітрідат згадав, що Борис-Палак став царем ще за життя свого батька Будимира-Скілура, коли не мав і двадцяти років, і вирішив поводитись якнайобережніше. Вони з Діофантом докладно обговорили наперед сю бесіду, й Мітрідат сидів тепер і слухав свої слова й свої думки з вуст воєводи Діофанта.
Коли зайшлося про Херсонес та підвладні йому землі, Борис-Палак сказав:
— Передай своєму цареві, Діофанте, що я вельми шаную його. Між нашими стольницями здавен був мир, ще за його вітця та мого вітця. Я не втручаюсь у Мітрідатові землі, хай він не втручається в мої.
— Мій цар Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс, царю, свято стереже закон, укладений його вітцем і дідом. Але ж і херсоніти нам не чужі, царю. З ними в нас теж укладені давні статті, а херсонітів ти почав утискати, навіть вельми дуже.
Борис-Палак із тією самою посмішкою на повних вустах завважив:
— У статтях між нашими царствами сказано: не трутися в один одного землі. Херсонес і всі городи, що йому колись належали, тепер уходять під мою волость, і не з моїх часів, а ще від мого батька Будимира. Херсонес, і Керкенітіда, й Красна Пристань, яку ви називаєте Калос-Лімен, платять нам дань.
— Але ти почав утискувати їх дужче, ніж було за твого великого батька Скілура, світлий царю. — Досі все йшло в межах передбаченого, однак тепер та невидима межа кінчалася, й Діофант, як і домовлялись перед сим ще за дня, звернувся спершу до Архелая, який кивнув, тоді до Дорілая, що вчинив те саме, тоді до Мітрідата-Евґенія: — Хай підтвердять мої радники, чи так я кажу.
Мітрідат теж кивнув на знак згоди, скромно зберігаючи устав і чин, та коли Діофант утретє, вже з тривогою покликався на своїх «помічників», Мітрідат, почекавши, поки висловиться мовчкуватий Дорілай, мовив:
— Мітрідат Шостий Великий Евпатор Діоніс має до скіфів чуття щирої дружби. Його зір спрямований не на полуніч, у твої землі, а на захід.
— До Риму? — спитав Борис-Палак, і було видно, що ся думка не нова для нього та разом з тим і вельми бажана. Мітрідат нічого не сказав понад сказане, скіфський цар поглянув на Діофанта й зрозумів, що той цілком згоден зі словами свого мечоносця. — Слова — полова, — сказав Діофантові, й се мало знакувати лиш одне: подібні розмови здобувають вагу тільки між царями.
Понтійський володар одкинувся на спинку м'якого стільця й заговорив швидко й пристрасно, й усі, й насамперед скіфський цар, аж роти пороззявляли, бо Мітрідат казав скіфською мовою, майже бездоганною полянською говіркою:
— Княже Борисе! Твій народ многий, і земля теж вельми многа, й коли ти би-с повідав мені, що всі царі, котрі пробували воювати вас, були биті, — я би-м повірив, бо відаю й про Дарія Персіянина, й про воєводу його Багабухшу, й про інчого воєводу, теж Дарієвого, Зопіра, бо все те я-м читав із писань грецьких лоґоґрафів. Усіх тих царів і воєвод ви-сте били на своїй землі, й коли… — Мітрідат повагався, тоді таки повів далі: — Й коли ваш кумир Юр Побідник не дав вам змоги над Філіппом, царем македонян, і над його сином Олександром, то се тому, що ви сте змагалися з ними на чужій землі. Так зумів передужити сильнішого за себе Антея Геракл, бо Антей одірвавсь од рідної землі, яка давала йому силу. — Понтійський цар передихнув і нарешті сказав те, задля чого витратив стільки слів і теплого духу з рота: — Понт не піде на ваші землі. Понтійському цареві треба інше, й вічі його звернені до Риму. Понтійському цареві потрібен друг, а не ворог у твоїй землі, бо немає в світі більшого ворога Римові за Мітрідата Шостого Великого Евпатора Діоніса.
Останні слова Мітрідат вимовив так тихо й з таким притиском, що князь Борис, якого греки звали по-своєму Палаком, аж нахилився до нього через обставлений питвом і наїдками стіл.
— Ти хто єси? — спитав він захриплим од хвилювання голосом.
Понтійський цар не відвів очей од князя Бориса, але жодне слово не зронилося з його вуст, міцно стулених, аж зблідлих. Ся промова важила для нього не менше, ніж для скіфського володаря, та він і сам не швидко стямився після своїх слів. Але я-м мусив їх колись вимовити, сказав подумки Мітрідат. А вперше вимовляти завжди важко.
Він упіймав себе на тому, що, взявши розгін, і далі мислить «по-скіфському», й се раптом зняло всю напругу, й він полегшено відітхнув і посміхнувся князеві Борисові ще блідими від хвилювання вустами, які почали аж тепер ледь-ледь червоніти. Не дочекавшись відповіди на своє запитання, князь Борис відкинувся назад і теж зітхнув, мабуть, пересвідчившись, що коли його співрозмовник скаже хто він є, то се буде лжею, зайвою й непотрібною лжею. Проте він сказав:
— Мовиш, яко правдивий полянський русин. Але я-м не полянського роду, я-м древлянин.
— Древляни й руси однієї кревности: сколоти, — завважив Мітрідат, і се не викликало сумнівів.
— Правдиво речеш: і древляни, й руси, й сіверяни, й кривичі та словіни, — всі ми — сколоти, всі, кого греки прозвали «скіфами», тільки навіщо ми про се говоримо? — Він глянув на Мітрідата довгим проникливим поглядом і додав: — Я йму віру Мітрідатові!
А потім лукаво посміхнувся.
Мітрідат відповів йому тим самим посміхом, згадавши руське прислів'я про слово мовлене й слово не мовлене. Його діло — питати, подумав він, а моє — мовчати. Бо се, певно, розумів і князь, і се мала значити його лукава посмішка.
— То що хоче Мітрідат од мене? — спитав Борис, і понтійський цар удруге пересвідчився в його вмінні читати думки в людських очах.
Мітрідат відповів, не дивлячись на своїх супутників, з яких тільки Архелай міг трохи знати «скіфську» мову:
— Бери собі Ольвію, й Херсонес, і всі городи та землі, що належать херсонітам: Керкенітіду й Красну Заводь, речену по-грецькому Калос-Лімен, а понтіфському цареві… — Мітрідат, аби й далі не сягати за натяки, говорив про свою особу невизначено, бо нинішньої розмови він не передбачив і не обдумав наперед. — …А понтійському цареві лиши Боспор з усіма городами й землями.
Почалися торги, й князь Борис похолоднів очима.
— Понтійський цар… — Він також уникав виразности. — Понтійський цар дає мені те, що я-м здобув од свого батька. Чи не є то дивина?.. — Князь Борис мало не назвав Мітрідата на ймення.
— Не є дивина, княже, — спокійно заперечив Мітрідат, усміхнувшись до князевого вагання. — Не є дивина, бо те, що належало… — він і сам мало не сказав «мені», — … що належало Мітрідатові од його вітця, тепер загребли римляни. Я речу про Велику Фріґію, княже, коли пам'ятаєш. Се сталося на твоїх очах.
Борис-Палак не міг сього не пам'ятати, бо замислився над сказаним, крутячи короткий, по-грецькому стрижений вус. На князеві була скіфська свита в срібних бляшечках і скіфські ногавиці, снуровані спереду від гомілки до стегон, але плаща в золоту проткань він мав грецького, й голову не брив, як його предки, пустивши довге волосся поза вуха. Скориставшись із того, що Борис на нього не дивиться, Мітрідат знову почав пригадувати, на кого він схожий, але Борис підвів очі, й у них була твердість.
— І все Боспорське царство належить мені від отця, — сказав він, а Мітрідат подумав, що в торгах настає рішуча хвиля й виграє той, хто виявиться гнучкіший. Думка була не нова, він виношував її вже п'ятий рік, задовго до тієї зими, коли переміг рідну матір та її хижих братиків. Перевага Мітрідата полягала в тому, що Борис-Палак тільки нині по-справжньому замислився над отак хитро сплутаним клубком. — То що ж я мати-йму від такого торгу? — спитав він упрост. — А чи мислиш, ніби я не здолав би-м отих нікчемних корсунян?