Прикметно, що формування української національної самосвідомості для письменниці було явищем, спорідненим з творенням власної індивідуальності, себто процесом культурним, а не природним, вродженим. І особливу роль у цьому процесі вибудовування модерного індивіда Кобилянська відводила зустрічі і діалогу з «іншим» – з іншою культурою, іншою національністю, іншою статтю.
Як водилося у родинах тодішніх не вельми заможних державних службовців, якою і була родина Кобилянських, освіта надавалася передусім синам. Донькам же лишалося займатися самоосвітою і шукати вигідного одруження. Як зізнавалася пізніше письменниця, чотири класи початкової школи вона закінчила «в горах в Кімполунгу», а «систематичної науки не було в мене; я не кінчила жадні науки, і хіба те було моє, що прочитала, а що я і могла читати в малім містечку, як Кімполунг, або в селі, куди ми відтак пішли?». 1891 року Кобилянська переселяється з батьками до Чернівців, а здобуваючи популярність як письменниця, поступово налагоджує зв'язки з багатьма культурними діячами – українськими, німецькими, чеськими. Однак туга за «великим світом», куди вона не може вирватися то внаслідок прив'язаності до батьків, то внаслідок хвороби, – лишається в неї назавжди.
І ще одна обставина впливала на характер Кобилянської. Кінець XIX століття позначений могутнім впливом і поширенням феміністичного руху. Ідеї жіночої емансипації, зокрема матеріальне і духовне визволення інтелігентної жінки середнього класу, право на самореалізацію і подолання усталених стереотипів, які зводилися до думки, що сформулював один із персонажів у її повісті «Царівна»: «мужчина – то «все», а жінка – то "ніщо"», ставали могутнім фактором модернізації життя, побуту, соціальних і приватних відносин наприкінці XIX століття.
Ольга Кобилянська не лише знайомиться з ідеями фемінізму, стає одним із організаторів «Товариства руських жінок на Буковині», але й у власних творах відбиває феміністичні ідеї. Так, починаючи з ранніх творів, власний досвід, жіноча тематика і феміністичні ідеї тісно переплітаються у її творчості. Складається навіть особливий рід жіночого автобіографізму – неприховано суб'єктивного, символічного, меланхолійного.
«Царівна»: «вища» жінка
Характер жінки як особистості, що прагне до самореалізації і культурної творчості, а в житті відіграє роль виховника і товариша, у творах Кобилянської витісняє популярне на той час переконання про єдине, природне призначення жінки бути передусім матір'ю, дружиною, господинею, а в соціальному і культурному плані – бути «нічим». Навпаки, Кобилянська була глибоко перейнята ідеалом «вищого» культурного типу і чоловіка, і жінки, і цей тип індивідуальності вона естетизувала і фемінізувала. Водночас життєві колізії, які цікавили її, характеризувалися рисами міщанського психологічного роману, де любовна історія розгорталася на тлі буденних подій і обставин маломістечкового життя. Так, «Царівна» – перша, за Франком, психологічна повість в українській літературі, що поєднувала культурософську проблематику свободи волі, зокрема жіночої, з типовим сюжетом любовного романсу, де довге очікування нареченого повинно було відновити втрачену рівновагу і гармонію цілого світу.
Вибудовується ця психологічна повість на основі різкого протиставлення буденності і мрій, оточення і виняткової особистості, будучності і теперішності. Василь Орядин, один з персонажів повісті, говорить, що доменою жіночою є «минувшість», натомість «в мужчин переважно будучність на оці». Власне, вся історія головної героїні Наталки Верковичівни, яка занадто перейнята ідеалом саморозвитку і «будучини», протилежна такому уявленню і не є типово «жіночою». Більшість же перших рецензентів (О. Маковей, А. Кримський, М. Грушевський) намагалися підкреслити у повісті передусім непослідовність традиційного жіночого романсу, який вони вичитали у повісті, і при цьому іронізували над рефлексіями героїні, її ідеалом «вищого» чоловіка та ідеєю товариськості-любові, якої шукала Наталка.