– Ну, як же? – спитав зміненим від зворушення голосом і, склонившись до мене, взяв мої руки, що розривали нервово якісь листки, між свої долоні.
Мені здавалося, що мене доторкнулося розпалене залізо, а не його руки, котрі я так любила, котрим приглядалася з подивом, як мелькали по струнах ніжно-зручно під час гри на скрипці, і я відтягнула, мов зелектризована, руки від нього. Цього одного руху було йому, мабуть, доволі, щоб його роздразнити ще більше, бо, не ожидаючи довше моєї відповіді, обізвався наново:
– Не правда ж те все, що я кажу? Не вгадав я, може, ваших думок? Ви хотіли би мене мати інакше «спрепарованого», а то більше на ваш лад, за вашою жадобою краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєї ненаситної уяви; я вам задрібнодухий, замало гордий, забуденний, заслабосильний до «боротьби проти буденщини», з котрою ви не годитеся, – не правда ж?.. Тому ви тепер не хочете мене!
– Тепер ні, тепер ні! – шептала я за ним у несказаннім зворушенні, не підводячи ще завсіди до нього очей.
Він відгорнув бистрим рухом волосся з чола і розсміявся добре мені знаним лиховісним сміхом.
– Знаєте, що? – сказав. – Зробіть мені ту ласку і скажіть, кого ви тепер любите, коли вже не любите мене!
Я підняла голову і глянула на нього довгим щирим поглядом.
– Я нікого не любила, Орядин, крім вас, нікого іншого в світі. Коли те, що живе тепер у моїм серці, можна назвати любов'ю до мужчини, то на ту любов маєте ви одні право, однак мої чувства належать ще й до якогось іншого світу, світу, котрого я ще не знаю, лише існування його відчуваю, про нього мрію. Описати вам його докладно я не в силі, але бажаю його пізнати і в нім жити. Коли б це навіть мав бути світ терпіння, то я й на нього згоджуся!
– Це цікаво! – сказав він. – Я переконуюся, що у вас нема розуміння дійсності. Когось любити і не послухати голосу серця, не ущасливити самої себе і інших, цього я не розумію. Куди горнуться ваші думки, до чого клонитесь ви, чого виглядаєте ще в житті? Оце ненаситне щось у вас – оце ненавиджу я у вас, задавив би те одним рухом, щоб не виступало більше проти вашого власного щастя, щоб не росло, щоби замовкло навіки і піддалося звичайним життєвим законам! Всі прочі ваші закиди проти цього – то дитинство!
Я дивилася на нього широко отвореними очима.
– Як ви казали, Орядин, що в мене нема «розуміння дійсності»?
– Нема, ані одної іскорки нема!
– То я була б вам у житті лише тягарем, і ми не годились би ані в наших бажаннях, ані в наших змаганнях! Коли так, то лучче нам розійтися!
– Тіштеся!
– Я не тішуся. Мені жаль, що ви мене не розумієте; я хочу ще жити іншим життям, як досі. Ні, ви не розумієте того, хто хоче бути цілковито чоловіком. Коли раз освободжуся від усього того, що пригнітало і путало мене тут, тоді стане для мене кожний день днем празничним. Я вже тепер відчуваю розкіш такого життя!
– Ага! життя товаришки старої дами! – закинув злобно і викривив згірдливо уста. Ледве споглядав на мене, лише колись-не-колись кидав на мене поглядом лютим і насмішливим, мовби хотів мене бити.
– Вам це, може, смішно, – відповіла я, зранена глибоко гостротою його глуму, – однак у моїй душі намулилося стільки, наболіло так, що чую, що виздоровію і подужаю зовсім, коли вирвуся раз із цієї невольничої загороди на свободу. Чи я буду щаслива, чи ні, не знаю, але нехай поживу хоч короткий час за своєю вдачею! Нехай не корчуся, не таюся із своїми думками, не чую день у день, що я тягар, – а вже те само вигладить мій ум, спростує мою похилену гордість, осмілить мою силу і збудить довір'я до себе самої!
– Коли так, то я буденного щастя не зазнаю! – закинув знов.
– Не кажіть так, я лиш не хочу взагалі так скоро якого-небудь «закінчення» в своїм молодім житті. В мене ще так далеко до «полудня»; нехай натішуся красою життя!
Він розсміявся.
– Вищий чоловік ще не найшовся, – сказав і глянув на мене згірдливо.
– Я не ожидаю його і не йду його шукати, хоч я переконана, що він з'явиться і між нами. Не всі перестали вірити в будучність, і не в усіх завмерла віра в великість людської вдачі, – він надійде!
– Тоді й виб'є година вашого щастя!
– Тоді виб'є година полудня для нашого народу.
– А я з'явлюся тоді і побажаю вам щастя! – говорив з лютістю. – Ні, я побажаю вам вже його тепер! – Він ухопив із роздразненням мою руку і стиснув її так сильно, що я з болю аж зойкнула; опісля верг її від себе.
– Я міг би вас задавити! – говорив далі. – Ви, мабуть, і не свідомі того, якого болю завдали ви мені тепер!