Я пішла.
– Забирай із собою і свої лахи, щоб не споганювали мені хати! – чула я ще за собою, а далі: – Гувернантка!..
Природу описувати трудно, особливо нічний краєвид.
Я хотіла би нинішній вид буковинських гір задержати навіки в пам'яті, а передовсім одну частину краєвиду. Високу, стрімку, густо порослу лісом гору, відділену від сусідньої гори глибоким узьким яром. У тім яру все темно, однак я його знаю, він не страшний. По спадистих стінах його повиростали густо смереки, і то вони здалека такі темні. Серединою між великим і дрібним камінням котиться потік. У мерехтячім світлі місяця блистить місцями, мов дзеркало. Тло, від котрого відбиваються гори, – то синяво-сріблясте небо, засіяне зорями, ніжними миготячими зорями.
Понад стрімкою горою, що піднімається під те спокійне пишне склепіння, мов великанська піраміда, стоїть місяць. Його фосфоричне сяйво немов уділяється вершкам столітніх смерек, і ті наче тонуть у нім – у нім і в прозоро-синявій мряці, що сповиває цілий ряд гір.
Далеко-широко розляглася глибока тишина, і все те: краєвид, місяць, мряки і місячне матове сяйво – пригадують собою дивні казки, переповнені смутком, щастям, сльозами, усміхом, пристрасною любов'ю, не відповідною до нинішніх часів.
В ту далечину, що наводить на душу тугу, полинув мій погляд.
Я мов олицетворений сум. Моєму сирітству нема пари. Болем прорита душа проливає сльози, а очі, сухі, широко отворені, їли би той вид, що бачать. Я понесла би її, куди б і не зайшла, оцю батьківщину мою, гори мої, смерекові великани мої, їх красу і силу та могутню поезію їх. Вони одні не цуралися сироти, кормили її спрагнену душу своєю тихою німою красою, виплекали своєю вдачею характер у мені, нап'ятнували його своїм сумовито-тужливим п'ятном, тому я їх дитина…
А відтепер вже не буду їх бачити. Не почую ніколи поважного шемрання бору, сміху гірських потоків, що спішать буйно-свавільною ходою кудись далеко в незнані сторони, не підслухаю тихої розмови прастарих дерев, не буду любуватися ростом молодих, всього того вже не побачу ні в свято, ні в будні – ніколи, ніколи!
. . .….
Я сиділа вечором при отворенім вікні в кімнаті панни Марії, сперши голову в руки, і дивилася тупо в городу перед себе, втомлена, сплакана. Саме перед хвилею повернула я з кладовища, де прощалася з бабунею і посадила якісь цвіти. Вже ніхто не загляне до неї, не обполе могили, вузенька стежечка до неї заросте густою травицею, а на широкім могильнім камені будуть вигріватися в ясних жарких днях холодні ящірки…
Так думала я і не могла вже плакати.
З-поміж дерев і корчів просунулася якась постать і звернулася до мого вікна; то був вуйко.
– Ти покидаєш нас, Наталонько! – промовив дрижачим, здавленим голосом. – Я цього не перенесу! Ото діждалася в мене раю зозуленька одинокої моєї сестри! – І, отворивши широко рамена, пригорнув мене до грудей і розплакався.
– Останься, останься!
– Не можу, вуєчку!
– Сиротино ти моя бідна!
– Годі, вуйку!
– Коли б покійна бабуня те знала, обернулась би в гробі! – хлипав крізь сльози.
– Вона й так обернулась би, якби знала, яка я безталанна.
– Подумай, що ти йдеш між чужі люди!
– Я не йду просити милостині.
– Це на одно виходить.
– Я йду, щоб стати собі ціллю, вуйку!
– Мрії, моя рибко!
– Ні, правда, батеньку!
– Розбурхана уява, дитинко! – говорив, притискаючи мене раз по раз до себе.
– Свідома воля!
– О Боже, Боже! – зойкнув він.
– Слава Богу, батеньку, не побивайтеся!..
– Ти не знаєш, що це значить іти між чужі люди, – сказав по хвилі.
– Чи я тут дома не жила між чужими людьми? – відповіла я. – А до того, я не хочу вже до тих належати, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя.
Опісля просила я його, щоб задержав мене в пам'яті, любив і дальше, щоб від часу до часу писав і не забував тієї, що ще тільки його одного мала…
– Стережися, моя… моя дитинко! – перебив мені нараз несміливо. – Ти знаєш, перед ним… він також в Чернівцях. Не сходься з ним надто часто!
– Не бійтеся, вуйку! – відповіла я, усміхаючись гірко. – Ми, може, й не заговоримо до себе ніколи в житті, а не то, щоб він відвідував мене! – І я оповіла йому всю правду і як ми розсталися.
Він зчудувався дуже, а коли я попросила його, щоби об тім мовчав перед тіткою і іншими людьми, подав мені щиро руку. Заразом зробив мене уважною, що в Ч. має тітка багато добрих знайомих і що ті дістануть, певно, наказ пильнувати мене.
– Тому бережись, моя рибчино, щоб тебе не втопили лихі язики, бо Ч. невелике місто…