Гарно-прегарно живеться, відколи він тут.
Від нього віє іншим духом, свобідним, повним охоти до життя, віри в кращу будучність; я сказала би: і б'є сонцем…
Не знаю, але коли прислухуюся йому, то мені здається, що те, що він говорить, я десь уже раз чула або знала сама з себе. Мені майже все знайоме, що він говорить, так мовби він був мною, лише досконалішим, з більшим довір'ям до власних сил і з більшою погордою до рабства і немочі.
Не боюся його більше. Противно, маю навіть до нього сліпе довір'я, хоч супроти нього я не така смілива, як супроти Орядина. Оповідаю йому не раз стільки, просто думаю вголос перед ним. А він слухає, слухає… майже задумається або задивиться кудись далеко вперед себе, і тоді люблю на нього дивитися, тоді його очі такі сяючі, я сказала би – щасливі! Чи він знає, що вони в нього так сяють? В його товаристві я спокійна і певна, зовсім так, мовби мала пересвідчення, що мені не станеться ані чого болючого, ані мене не обидить ніхто. Я і слухаю його, коли він мені що радить, і послух той не має для мене нічого понижаючого. Він належить до тих людей, що ані своїх гадок не накидують нікому, ані не обманюють ніколи. Я помилялася, коли думала спершу, що в нього нема національного почуття; противно, він чується хорватом «душею і тілом», але зате його вражає майже немило моя ненависть до поляків.
Ясними погідними днями ходимо на прогулку далеко поза місто: пані Марко, Оксана, я і він. На моє жадання оповідає він про море і його красу, а за те я мушу йому оповідати, коли йдемо вдвійці, про своє минуле життя. Одного ясного, дуже гарного дня перед вечором вертали ми знов удвійці, трохи віддалені від пані Марко і Оксани, і я оповідала йому на його жадання знов щось із моєї минувшини. Врешті сказала, усміхаючись:
– Вже не знаю, що оповідати!
– Так ви оповіли мені вже все? – спитав і вп'ялив свої великі очі повно на мене.
– Все.
– Все? – спитав ще раз з чудним притиском.
Перед моєю душею станув нараз Орядин, і я, бог знає чому, спаленіла. Не підводячи до нього очей, відповіла непевним голосом:
– Все, про що можна говорити.
А він не питав більше; затявся і мовчав. Трохи згодом прилучився до Оксани і пішов з нею скорим кроком вперед, полишаючи мене і пані Марко далеко за собою. В хаті і при світлі видався мені таким, як в перших днях свого приїзду. Повздержливий, недовірчивий, холодний і уникав мого погляду.
До сьогоднішньої днини не знаю, з якої причини змінився, але знаю, що моє серце дрижало, мов поранене, того вечора і що, відходячи до своєї кімнати на спочинок, не могла я йому, як звичайно, подати руки і уста мої вимовляли майже на силу і ледве чутно слово «добраніч!» Він стояв на веранді, прислухаючись приказам пані Марко старому огородникові, і при моїм голосі прокинувсь, мов сполоханий.
– Добраніч! – відповів скоро, і в тім його голосі причулося мені виразно душевне зворушення і якась ураза.
«Що йому? Що йому?» – питала я себе раз по раз, і жаль і гордість стискали моє серце і проганяли сон з очей.
А поранок сього ж дня який же був гарний, ясний! Який перетканий світлом і заповідаючий препишну красу! Так, рано був веселий, помагав мені стинати рожі, казав, хоч, розуміється, лише жартом, що я цвіт лотосу, а тепер… Ні, ні, для мене не світить сонце, я вже переконалася об тім сотню разів…
Другого і третього дня був знов такий самий, а я стала така, як він мене настроїв, – і між нас немов щось уступило.
Четвертого дня занедужала пані Марко і була дуже роздразнена. Сварила на кухарку, котрої не була би від себе віддалила за ніяку ціну в світі, що зле варить; на старого огородника, що стежки в саду занедбані; на сина, що попсував її робітників і що сидить вічно в чужині, а вона опущена на ласку і неласку наймитів; а на мене гнівалася найбільше. Відказувала, що в мене нема серця, а для її особи то ані крихти. Що я на її жадання байдужна і неуважна; що хоч як їй жаль, але буде мусити обглянутися за другою товаришкою. Що в мене нема для неї часу, а на умі все лиш «літератство» і свої цілі, «бог знає які високі цілі». Що пхаю її на силу в постіль, щоби мала для себе більше часу; що вона переконалася вже про щирість товаришок і була би щаслива, якби Бог забрав уже раз її зі світу і вона не заважала нікому, і т. п.
Двері від його кімнати стояли широко отворені, і він чув кожне її слово. Сидів на кріслі при бюрку, підперши голову руками, і мовби ловив кожний звук. Вона не слухала і його просьб та упімнень, щоби втихомирилася, а на її закид, що сидить «вічно» в чужині, а вона опущена на ласку і неласку других, відповів лагідно, що й тому буде раз кінець, нехай успокоїться! Він прецінь не задумував ніколи остатися назавсігди при маринарці, вона це знає.