– Не бійтеся, пане доктор, я не опущу вашої матері в недузі, – обізвалася я. – Вчинила би це лиш тоді, коли би мене відправила сама; але я переконана, що вона цього не вдіє. Можете спокійно лишити її на мене і від'їжджати спокійно.
– Дякую вам, дякую вам щиро, – відповів він із якоюсь здержуваною радістю в голосі і стиснув мені щиро руку. – Я виступлю з маринарки і поверну до неї знову; і вона сама знає, що ми будемо ще разом жити. Однак поки що мушу її ще на якийсь час оставити саму. Тепер не саму… – докінчив із вдоволенням.
Опісля постояв ще хвильку мовчки і обглянувся по кімнаті.
– Як тут у вас гарно! – сказав, а побачивши під вікном моє бюрко, приступив до нього ближче.
– Тут ви пишете, правда?
Я усміхнулася і потакнула мовчки головою.
– Я хотів би щось із ваших писань читати… чи не можна би?
– Ні! – відповіла я стиха.
– Але коли будете мати раз щось друковане, то пришліть і мені! – просив він. – Для мене буде це дуже інтересне. – А по малій хвилині додав: – Чи ви посилали що з ваших праць куди-небудь?
– Ні.
– Ні? Ну, так я роблю вас уважною: не робіть собі ніколи з того багато, коли вам і відошлють назад рукопис.
– Це би мене дуже боліло, пане доктор!
– Я вам вірю. Однак ви мусите бути й на це приготовлені. Впрочім, воно має деколи в собі і щось доброго.
– Чому?
– Тому, що чоловік вкладає в слідуючу працю подвійну силу.
– А для мене було би відослання рукопису доказом, що я нездібна до умовної праці. Ах, я знаю, мене це знищило би! Коли я що роблю, так роблю всею душею!
– Але чому мало би це вас зараз «знищити»? – відпер він. – Не приймуть в однім місці, то приймуть у другім. Прийняття якої-небудь праці залежить прецінь від її духу, напряму і т. д. Впрочім, чи праця літературна становить для вас одиноку ціль вашого життя, коли кажете, що зворот рукопису знищив би вас? – Він дивився на мене проникливо, мов хотів збагнути всі тайни моєї душі і вижидав відповіді.
Я не зношу таких гострих допитливих поглядів. Паленію від них, хоч би походили і від байдужих мені людей. В цій хвилі навинувся мені бог знає чому, немов навмисне, мов причарований, викликаний його питанням, на силу перед душу – Орядин, і я спустила очі.
– Дійсно одинока ціль вашого життя? – допитувався вперто.
З його голосу вдарила тонка іронія, так мовби він не вірив моїм словам, мовби за ними крилося ще щось інше, заховуване поки що в тайні, але таке, що він відгадував. Супротив іронії боролася я ще з дитинства, бо нічого не боліло мене так, не вражало так сильно, як вона. Тому на таке його питання я гордо спалахнула. Що він собі думав? Чи, може, також щось подібне, як багато мужчин, наприклад, що жінка, котра береться і за іншу працю, як за домашню, а головно за перо, хоче тим лише звернути увагу мужчин на себе? Коли б він так про мене думав… і в мене неначе щось із боллю зойкнуло.
– Це дійсно одинока ціль мого життя… – відповіла я і глянула йому в очі. Його очі горіли, а на устах грала ще ледве замітна іронічна усмішка.
– Чи ви находите в тім щось гумористичного, пане доктор?
– О, то ні, відповів він поспішно, відвертаючись від мене і беручись за альбом з фотографіями, що лежав на столі перед ним. – Воно видалося мені лише потрохи чудним.
– Що я пишу? Це правда, в мене нема відповідної освіти, і я пишу, ведена лише самим чуттям.
– Ні, того не хотів я сказати, – закинув він, – але те, що ви ще молоді і… і повинні, властиво, життя уживати, а не затребуватися в книжках та тратити між ними свою молодість. Ви… ви могли би й заміж вийти, могли би і так щасливою бути.
– Це правда, – відповіла я рівнодушно, – я могла би й так бути щасливою; однак я не дивлюся на подружжя, як на одиноку ціль женщини, т. є. не дивлюся як на головну ціль свого життя.
– Чому? – спитав бистро.
– Тому, що вона може дуже легко звихнутись, а тим часом праця – її не може мені ніхто відібрати. її можна хіба не прийняти.
– А коли б її справді не прийнято? – спитав із посміхом. – Коли б її, наприклад, не прийнято, що осталось би вам, крім неї?
Я глянула на нього широко отвореними, майже наполоханими очима, а опісля водила ними хвильку поза ним.
– Це не може бути, пане доктор, не може бути! – відповіла я з якоюсь здержуваною розпукою.
Він дивився на мене зчудований, мов побачив мене такою перший раз у житті. А відтак сказав:
– Я сам не вірю, щоб воно могло так бути, і питаю лише так, для прикладу, яку мету життя вибрали би ви собі в тім випадку, коли би вам вашої теперішньої цілі забракло, значить, коли би ваших праць не приймали, а лиш для себе ви писати не хотіли би?