– О, там! Там широко і просторо, там смерть так близько коло чоловіка, що він забуває все проче. Сили і думки його зайняті, можуть гуляти досхочу. Тут мені тісно, а почасти я майже непотрібний.
– Іване, ти говориш таке при мені? – обізвалася з жалем стара дама. – Чи я в тебе вже нічого не значу?
– Простіть, мамо! Ви значите у мене дуже багато, однак я належу поки що там…
– Але серцем тут, не правда ж, мій сину?
– Тут, мамо, тут, – відповів. І, похиляючись, притиснув її руку до своїх уст. – Надіюся, що як поверну, то не буду таким нудним, як, наприклад, нині. Там полишу всю свою неміч, свої хиби, всі свої аристократичні примхи і стану знов вашим сином та буду лікарем і хорватом, як мій батько. Ви будете з мене вдоволені, мамо!
– Я була з тебе все вдоволена, Івасечку; навіть тоді, коли ти був ще малим хлопчиною…
– Спасибі вам за це, матінко. Візьму з собою ті слова і буду берегти їх як пам'ятку в своїм серці. Милішої споминки не буде в мене…
Оці слова, висказані спокійним, однак майже здавленим голосом, стиснули мене немов кліщами за серце, і я з якогось наглого жалю що вголос не зойкнула. Піднявшись зі свого місця, я перейшла хутко попри нього в другу кімнату, не глянувши на нього ні одним поглядом.
Він не дивився й на мене. Ох, я це відчула. Я відчула це всіма нервами, і уста мої затялися гордо, а серце рвалося з жалю. Га! нехай рветься! Чим скорше, тим ліпше!
О пів до третьої вночі мав від'їхати.
По вечері сидів ще довго в кімнаті пані Марко, і обоє говорили дуже багато.
Не знаю, об чім говорили вони, бо я мала своє заняття і не мала охоти оставатись при них. Впрочім, у мене на душі було так, що я була би пішла і на кінець світу від людей, а не шукала їх, особливо ж тих, що ранили мені серце. Справді, він завдав мені такого болю, бо став саме перед від'їздом іншим. При розлуці повинні й вороги помиритися, а не… товариші. Правда, я лиш товаришка, а він (як говорила раз Оксана) чоловік із гарним, независимим становиськом і з значним маєтком. Однак пощо говорив так часто, що «що я люблю, люблю вже навіки»? Пощо говорив тоді мені ці слова? Тепер став таким неприступним, гордим, мовби хотів мене привести в послідній хвилі до пересвідчення, що я в його очах дійсно не що інше, лиш товаришка його матері, і що тим є й для нього. Але це ще не все, т. є. я сама не вірю в це. Він надто освічений, щоби поступав так, і я відчуваю інстинктивно, що всьому причина Орядин. «Орядин – твій товариш, держись його! – говорить видимо ціла його істота… а той «товариш» – аж смішно! – який уже сердечний: здається, взяв би, коли би міг, під ноги! Пролетів коло мене, повний іронії, їдкості, глуму, повний потайного сміху, а однако ж – не без чувства!
Задля того, задля того безумного, гарячого, несправедливого чувства, задля всіх тих його поривів, примх люблю його…
Люблю? Ах, ні, тепер не знаю вже, чи люблю. Він мені майже обрид. Майже нараз остогид….
Я сиділа в неосвіченім салоні, притикаючім до кімнати, в котрій находилися бесідуючі, при широко отворенім вікні, що виходило в город, вихилена вниз – і думала. Знизу піднімався запах цвітучих айстрів, а в воздусі віщувало щось виразно осінь. Від часу до часу віяв легесенький вітрець, і тоді відзивалася десь недалеко на альтані еольська арфа. її тон здавався мені ледве замітним, гармонійним, однак дуже жалісним зойком. Не знаю, чому я собі уявила, що це звучне зітхання шукає чогось, якоїсь пристані або якогось серця, з котрим могло би зіллятися в одну пісню…
Воно блукало по цілім городі, вітер носив його на своїх крилах – здавалося, всюди, бо всюди відзивалося воно. Між деревами й кущами, що зарисовувались темно від стежок, висипаних білим піском, і блукало довго, а врешті добилося до мети. Моє серце, наповнене смутком, перейнялося його жалем і прийняло його в себе… Чи я вмію терпіти? Чи в мене вже з натури наклін до того? Чи це ознака великої душевної немочі, що душа моя хилиться так до смутку, мов той цвіт лелії додолу?
Не знаю…
Сперши голову в долоні, я прислухалася голосові Марка, що доносився до мене неясно. «Що я люблю, люблю вже навіки», – прокинулось у мені нараз живо, і глибокий жаль стиснув моє серце, як перше. За кілька годин від'їде він, і хто знає, чи побачимося ще в житті. Наші дороги розходяться так далеко, а обставини нашого життя такі різні!
Що він має поборювати, а що я? Його доля спочиває на сильних підвалинах, і він кермує нею згідно волі, а я, кинена у вир життя, мов човен на бистре море, не маю найменшої опори…
Прислухаючись його голосові, відчувала я, як у мені щось хвилювало. Я була огірчена, прибита якоюсь тугою-жалем і чулася обидженою. До того домішалося чувство зависті, якого я не зазнавала досі. Я знала: саме тепер обіймав він свою матір, цілував знову її руки (чинив це так ніжно), просив знову, щоби пильнувала свого здоров'я, уникала всього, що могло би причинитися до роздразнення її нервів і її наскрізь хорого серця. І я знала докладно, як вона йому на це все відповість. Це бачила я вже не раз на власні очі. Ніколи не бачила я таких гарних відносин між мачухою і пасербом, як тут!