Пані Марко каже, що я змінилася, стала холодна, замкнена в собі і ще тихіша. Се, може, й правда. Я майже уникаю людей. Я люблю їх, я і знаходжуся радо між ними, лише не люблю оставатися між ними довго і слухати того, що вони вивчилися колись і від когось напам'ять. Я віддалася тепер цілком писанню одної довшої повісті, котра становить «мою кров і нерви». Вона – я се відчуваю – буде пронизана всім світлом мого єства. В неї увійде все сонце моєї душі, вся здавлена веселість моєї істоти, вся будучність її. Хочу поринати у праці тій, купатися в ній і пити з неї, мов з тої золотої чаші, щастя та цілковите задоволення. Так, в ній хочу розцвісти ся, мов та рожа…
(Знов пізніше.)
Одного разу спитала мене пані Марко:
– Як би ви жили, Наталко, коли б я вмерла?
Се питання вразило мене немило, і я глянула неспокійно на неї. Вона підупадала чимраз більше на силах, лежала не раз цілими днями на софі, і хоч запевняла мене, що се в неї лише така втома, то все ж таки я гризлася сильно і звертала всю свою увагу на неї.
– Ну, як же ж? Чого ж дивитеся на мене, замість відповісти мені? – ніби жартувала.
– Не думаю ніколи над чимсь подібним, дорога пані! – відповіла я на вид спокійно. – Не знаю, чому вам приходить щось подібне на думку!
– Але коли я хочу знати, як би ви опісля зажили? Чи вам тяжко дати відповідь на се? Скажіть, дорога дитино, чи ви вернули би знов до свояків?
Я закрила мимоволі лице руками.
– О Боже милий! я не знаю, я нічого, нічого не знаю! – сказала півголосом.
– А я рада би ваші думки знати! Чи вам тут справді мило і любо в мене?
– О дорога пані! – Більше не могла я сказати. Приневолена якимсь наглим жалем, ухопила я її схуділу руку і поцілувала її. Вона притиснула мене мовчки до себе, і я чула, що вона була так само розжалоблена, як я.
– Отже, вам любо і мило в мене, – говорила далі, вкладаючи насилу спокій у свій голос. – Се мене успокоює. Мені здавалося все, що ви вернули би прямісінько до свояків.
– Я старалась би всіма силами жити в такий самий спосіб, як тут. Чого би вертала назад туди? Для мене нема там вже більше місця!
– Спасибі тобі за це, дитино! Але знаєш… знаєш, що мені не раз здається?
– Що?
– Що ти покинеш все, всі твої вироблені засади, всю твою улюблену працю, і… і підеш якого-небудь гарного дня тією звичайною, широко утовченою дорогою буденщини.
Я дивилася на неї довгим, повним, ожидаючим поглядом.
– І що ж? – спитала я.
– І стратиш те, що я і інші полюбили в тебе і що мене поєднало знов в послідніх роках з людьми і життям.
– Що ж се таке у мене?
– Се те, чого буденні люди не мають. Чисте, невизичене, вроджене світло душевне, що позолочує все, на що лиш упаде.
– О дорога пані!
– Так, Наталонько! Мене переслідує думка, що коли останетеся самі-самісінькі в житті, то це життя, грубе, жорстоке, переробить вас, вплине на вас, може, так, що в вас прокинеться пригноблювана натура і ви заживете цілком іншим життям! Се не було би щось неприродне, Наталко; ні, ви молоді і гарні, ах, ви пишні, як екзотична квітка, і самотність не видасться вам завсіди такою, як тепер… Однак я вмерла би з жалю за вами удруге і на тамтім світі!
– Чому думаєте ви так про мене, пані Марко? – спитала я з щирим смутним докором. – Чи ви не пізналися на мені ще доволі?
– Знаю, знаю, – відповіла вона поспішно, – однак я спостерегла, що ви у своїх нестереженних і найсамотніших хвилинах такі неспокійні, а властиво, так якось настроєні, мовби були наскрізь незадоволені або чулися в мене нещасливі! Що з вами? Скажіть одверто!
Я усміхнулася сумно.
– У вас я нещаслива, дорога пані? Ні, у вас відчула я і побачила щастя. Це в мене щось інше. Я чуюся не раз такою самітною, опущеною!
– Ох, отже, так воно й є, як я собі думала! – перебила вона мене майже болісно…
– Справді чуюся самітною, але не так, як ви, може, думаєте, лише цілком інакше. Послідніми часами загніздилася в моїй голові думка, що я справді не маю так званого «розуміння дійсності», як мене переконували раз в тім у житті ще давніше. Що стою зі всім тим, чим душа моя переповнена, сама! Бо чи ж се здорово заодно думати, що не одно могло би інакше бути краще і достойніше? Цього я не думаю про своє власне життя, лише про життя загалу. Думки других людей такі задоволені, кружать від якого-небудь часу вже завсіди лиш в однім означенім крузі, взявши собі за ціль життя виключно особисті інтереси; а мої летять дальше, бажають бог знає чого, ожидають чогось, передчувають щось, а опісля плачуть. Се те в мене, дорога пані, що я чуюся самотня. А щодо «щасливості», то будьте спокійні. В моїм житті так мало «подій», що… що я не можу чутися «нещасливою». – І при тих словах я розсміялася тихим сміхом.