Вона поглянула на мене, і я відчула, що мій сміх не вдоволяв її.
– Чи хочете тим сказати, що ви не заміжні? – спитала.
– Так; але чи лиш подружжя має ту силу ущасливляти чоловіка? Мені здається, що це залежить цілком від його успособлення, від його склонностей, від поглядів на життя…
– Чи ви говорили іронічно про події свого життя? – спитала знов.
– Так і ні. В моїм житті мало подій, а однако ж скільки відчула я, скільки передумала! Але все те не має жодної вартості супроти того, що я невіддана!
– Тепер ви колючі, Наталко!
– Може, пані Марко. Моя історія – це не те, що я пережила, лише те, що я передумала головою і серцем. Але небавом вступлю у вік такий, у котрім дівчат називають уже «старими». Тоді стану зовсім неінтересна для нікого; тоді скінчиться моя історія.
– Ви уявляєте собі щось непотрібне і гризетеся опісля.
– Ні, я не гризуся, я навіть сміюся з того; але я пересвідчена, що й тут сміюся лиш я сама. Впрочім, я не можу собі уявити, як то можна бути старим. – Але по якійсь хвилині сказала: – Пані Марко, я ніколи не стану старою панною…
– Ви думаєте вийти заміж? – спитала мене майже з переляком…
– Чи думаю над тим? – повторила я згорда. – Ні, пані Марко, я не думаю цілком над тим! Я не знаю, але не раз мені так чудно-чудно, так мовби я справді родилася лиш на те, щоб терпіти або щоби пробувати до посліднього віддиху свою силу в боротьбі. – Опісля говорила я мимоволі понуро: – Я навчена з дитинства не ожидати щастя, хоч маю те переконання, що якраз я здібна відчути те, що називається щастям. Силуюся зрікатися краси життя, ясних барв, мов та черниця. Учуся привикати до того, що в моїм житті не засяє сонце цілим багатством свого світла. Від смерті бабуні була я полишена собі сама й остануся нею і дальше. Впрочім, се не болить мене, бо чи то соромно стояти на власних силах? А щодо слів, що не остануся «старою панною», то я хотіла ними те сказати, що хоч і остануся незаміжньою, не остануся, проте, смішною особою, т. є. не прилучуся до тих, що любуються в дивоглядних строях і котиках або псах.
– Але ж бо ви не можете знати, чи ви останетесь дійсно незаміжньою, Наталко, – закинула вона якось нетерпеливо.
– Цього я дійсно не можу певно знати, і мені це навіть байдуже, пані Марко, – додала я з якоюсь наглою, майже палкою гордовитістю, – я дуже горда в тій справі. Я могла би вмерти з жалю, коли б мене той, котрого би я любила, покинув, але ніколи, ніколи в світі не здержувала би його при собі, коли б хотів мене покинути. Лучче вмирати, ніж коритися, ніж просити милостині!.. Ах, ті милостині! – Вона поглянула на мене з переляком, а я говорила з гарячими очима далі: – Так, ті ненависні милостині. Вони затроїли мені душу, і я ненавиджу їх! їх і все, що пригадує хоч здалека ту погань!
Вона всміхнулася, як мені виділося, з примусом і обізвалася лагідно:
– Я годжуся з вами, Наталочко; це дійсно погань. Але оскільки я вас знаю, то мені здається, що вам не грозить подібна небезпечність. Ви належите до тих, що їх не покидається. Я навіть переконана, що ви вийдете заміж і навіть так, як заслуговуєте.
Я не відповіла нічого і лиш здригнула плечима, а тим часом по моїх устах пролетів гіркий, ледве замітний усміх. Перед моєю душею промайнув Марко, а за ним – Орядин. Вже як і боліло мене поведения Марка, але все ж не так, як Орядина. Над ним думала, застановлялася я так часто послідніми часами (мабуть, тому, що бачила його частіше), що Марко майже щезав з моєї пам'яті, а в сій хвилі прокинувся у мене супроти Орядина якийсь аж шалений жаль.
– Так, Наталко, так! – говорила далі стара дама. – Ви не потребуєте присягатися, що останетеся незаміжньою.
– Я не бажаю нічого так, як того, щоби могла працювати за своєю вподобою – ви ж знаєте, дорога пані, – щоб могла писати і щоб воно здалося на що. Тоді була би я також щасливою!
– А подружжя, моя дитино, чи воно у вас не має вартості? – спитала, мовби невдоволена моїми словами.
– Я не маю нічого проти подружжя, хоч воно не є в основі нічим гарним ані величним, особливо тоді, коли люди своїм характером до нього не спосібні. Але правда і те, – додала я мов по легкій задумі, – що воно й гарне, коли люди не споганюють його…
– Правда, правда, Наталко! – обізвалася стара дама живо. – Між ніким не можуть бути такі красні відносини, як між чоловіком і жінкою. Се вам кажу з досвіду, бо я пережила не одно. Дівчина любить матір і батька над усе; однак чому опускає їх радо, коли прийдеться іти хоч би й на кінець за товаришем, що його серце вибрало? Бо вона знає, що він заступить її родичів і все те, з чим зрослася душею. О Наталочко! – додала з сумною сердечністю. – Коли мається за мужа доброго і ніжного чоловіка, а чоловік той заразом товариш нашої душі, тоді не можна від долі жадати більшого скарбу. Ні, нехай говорять і філософують собі мужчини і женщини, як хочуть, але так як чоловікові не заступить ніщо любові жінки, так і жінці – любові чоловіка, вірте мені! Була би велика шкода, коли б ви не могли віддатися або не хотіли!