Труп, у Сагасі.
Габрієль учепився в кермо. Йому відразу ж уявилася Жулі, що лежить на чорній гальці, з білим набряклим лицем, як у потопельників. Її нарешті знайшли. Мертвою. Його дочку. Він посигналив, із ризиком обігнав кілька автомобілів, мало не потрапивши в автокатастрофу і черконувши по захисному бортику на дорозі. Але йому треба було пересвідчитися.
Дорога звернула на крутий спуск. Далі, наче запхана у скельне гніздо, вимальовувалася темна пляма Сагасу. Бетонний адміністративний центр, низовина, захаращена нескінченним рухом ваговозів, що снували автострадою А40. Мешканці сусідніх міст — і в’язні під жандармським конвоєм,— приїздили туди лиш задля того, щоб попрацювати й лікуватися. Остання прикмета цивілізації перед Ліоном: лікарня, що разом із в’язницею була одним із працедавців у долині.
Він звернув на перший виїзд із круглого майдану, прикрашеного дерев’яним ведмедем,— Габрієль добре знав, що в цій місцевості жодного ведмедя й близько не водилося,— виїхав на віадук, складений із величезних кам’яних брил, і покотив у тому напрямку, звідки приїхав, але іншим берегом Арви, комунальною дорогою до сміттєпереробного заводу. Мертвих птахів траплялося тут іще більше, а живі сотнями тисяч кружляли над головою з пронизливим писком, що скидався на скрегіт уламків скла один об одного.
З усіх сил він голосно молився, щоб річка не викинула тіло його доньки.
6
Щонайменше чотири жандармські автомобілі стояли біля заводу, якщо не рахувати невеличкого мікроавтобуса експертів-криміналістів. Габрієль заїхав у відчинені ґратчасті ворота і зупинився коло них. Довгими сягнистими кроками попрямував барвистими пагорбами, серце його калатало. Швидко захекався і мусив зупинитися, у горлі аж харчало. 2020 рік… Йому п’ятдесят п’ять років. Бляха!
Кругленька жіночка з куцими ногами виринула з-поміж дерев і попрямувала до нього войовничою ходою.
— Національна жандармерія, добродію. Мені шкода, але вхід заборонено. Ви у…
Вона не скінчила фрази, схилила голову і нарешті втямила значення слова «привид», яке вжив раніше її начальник.
— Габрієлю?
— Ти часом не… Луїза? Луїза Лакруа?
То була не сімнадцятирічна гімназистка, що сварилася з ним, бунтарка з розпатланими косами і надмірним макіяжем, а жінка з довгою косою, повними щічками, в жандармському однострої і штанах, заправлених у високі військові черевики. Луїза — в жандармерії? Габрієль очам своїм не вірив. Вона спершу здавалася теж розгубленою, та потім опанувала себе.
— Що ти тут робиш?
Тон її був не доброзичливий. Габрієль не знав, що їй сказати. У його свідомості наклалися образи двох Луїз. Він витягнув шию.
— З дороги я помітив однострої. Що там відбувається?
Тримаючи руки в кишенях, Луїза сховала підборіддя в комір.
— Я не уповноважена відповідати.
— Не уповноважена відповідати? Ти жартуєш?
— Ти обрав непідходящу мить, якщо хочеш побачитися з моїм батьком. Повір, зараз йому не до тебе. Птахи, тіло, журналіст, що знай пхає сюди носа. Я не можу пропустити тебе далі. Приходь пізніше у бригаду.
— Не розмовляй так зі мною, Луїзо. Це Жулі там лежить? Це вона?
Вона не відповідала, і він вирішив іти далі. Відсунув її рішучим жестом, коли вона стала йому на дорозі. Коли він вийшов із ялинового переліска, перед ним постали галькові береги, темні й червоні плями розбитих птахів, бурхливе річкове русло, віадук, що насилу мрів у сірій імлі, під колонією. З правого боку, біля намету, метушилися люди. З того місця, де він стояв, видно було, що на землі щось лежить. Чоловіки, схожі на білих кроликів, роздягали тіло і надівали йому на руки прозорі пакети. Угледівши яскраву білину жіночих грудей, Габрієль відчув, як його занудило.
Луїза почала гукати, і огрядна постать Поля Лакруа випросталася і попрямувала на поміч. Настільки великий він був, наскільки мала його донька. Перш ніж розгледіти його обличчя, Габрієль помітив, що його хода незграбна, мов у ляльки. Усе, що він бачив, було для нього мов ляпас. Його колишній колега, сорокарічний чоловік із худорлявим тілом, із профілем, що, здавалося, вирубаний був із найкращого каменю, тепер сунув, мов бульдозер, який борсався у грязюці. Його чуприна, колись чорна, тепер була сива, рідка й насилу бралася кучерями. Понівечена версія Поля, якого він покинув напередодні, хоч на куртці й видно нашивки, що свідчили про підвищення до звання капітана. Як можна було так змінитися за дванадцять років?