— Що зроблене, те зроблене. Мій батько так вирішив. Це було очевидне самогубство.
Він хотів було потягнути стос листів до себе, щоб покінчити із цим усім, але Поль притримав його руку.
— Ви показали мені це, хоч і не повинні були цього робити,— сказав жандарм.— У глибині душі ви хотіли дізнатися, чому він отримував їх і чому зробив такий радикальний вибір. Я помиляюся?
Ніякої відповіді.
— Ми вже дванадцять років шукаємо Жулі Москато, тож гарантую, що ми не покинемо цього сліду і до самого дна перевернемо минуле Калеба Траскмана і всіх тих, що були довкола нього. Ми обшукаємо дім у Берк-сюр-Мер і виявимо правду. Якщо у вас ще є щось мені сказати, то ліпше зробити це зараз.
Траскман подумав трохи, глянув на годинник, підвівся і показав великим пальцем у коридор.
— Дайте мені кілька хвилин, щоб вимкнути комп’ютер і світло. Гадаю, ви не боїтеся їздити вночі?
Поль покрутив головою.
— Тоді я поведу вас на узбережжя, до вілли, це за дві години їзди. Побачивши ваші світлини трупів, я не все вам сказав. Я вже бачив щось таке в батька, і не виключено, що ваш анонімник забрав їх, коли вдерся до будинку…
Він понуро глянув на Поля.
— Ви по-справжньому зрозумієте, яким збоченцем був Калеб Траскман…
59
Огорнутий темрявою замок родини Хмельників мав разючий вигляд. Немов брила, височів він перед темною пащею лісу, і його дві круглі вежі сягали голих верховіть дубів. Делікатне освітлення заливало ландшафтний сад і зону відпочинку напівпрозорим сяєвом, що скидалося на блакитну імлу.
Коли Габрієль підкотив до маєтку, була вже дев’ята вечора, але брама ще була відчинена. Йому кортіло скористатися шансом сьогодні, а не вертатися до Лілля і завтра знову вирушати в дорогу.
— Я можу чимось вам допомогти?
Коли він підійшов до головного входу, перед ним постав чоловік. Він вийшов із невеличкого будинку, розташованого ліворуч від величезної будівлі. Сказав, що належить до персоналу, який підтримує чистоту в маєтку.
Габрієль коротко пояснив йому, що прибув із Франції і хоче поговорити з господинею про картину, яку вона віддала після чоловікової смерті. Коли чоловік категорично відмовився турбувати її, він простягнув йому телефон, де було фото картини.
— Скажіть, що це вкрай важливо, адже я — батько однієї з цих дівчат, яких намальовано на полотні. Вона зрозуміє.
Чоловік повагався, але все-таки пішов до замку з телефоном у руці. Менш ніж за п’ять хвилин повернувся і запросив Габрієля увійти. Зачинивши за собою двері, він щез, покинувши відвідувача у величезному холі. Підлога тут була оздоблена мозаїкою, а стіни видавалися вкритими золотим листям. У центрі напівкруглої стелі, розмальованої фресками, наче у флорентійському палаці, сяяв великий ліхтар.
Вдова чекала його на порозі вітальні, сидячи в кріслі на коліщатах біля мармурової колонади. Габрієль уявляв стару манірну бабцю з обличчям, підтягнутим стараннями косметичного хірурга, а побачив жінку, покарбовану часом, із довгими білявими косами, на її худих плечах лежала шаль із сірої вовни. Занадто вже тендітна для такої великої зали. Він згадав Корінну, що так само сиділа на стільці, коли їй було холодно. Горіхові очі його співрозмовниці допитливо дивилися на нього, коли він підійшов потиснути їй руку, і перші її слова були:
— То ви знайшли її… вашу доньку?
Габрієль відчув, як усередині в нього усе зібгалося в кім’ях. Мозок, може, й забув, але тіло промовляло до нього. Не розуміючи чому, він одразу ж пройнявся до неї глибоким співчуттям.
— Ще ні.
Вона склала руки. Габрієль відчував потоки свіжого повітря довкола, які скидалися на невідступні примари, і дивлячись на цю вдову, самотню, закоцюблу від холоду, попри вогонь каміна в неї за спиною, подумав собі, що ця хатинка вартістю в кілька мільйонів євро була тільки велетенською домовиною.
Коли він кількома словами виклав причину своїх відвідин, Сімона Хмельник кинула на нього погляд, що був переповнений радше жалістю, ніж подивом. Орудуючи важелем, вона покотила до вітальні, налила собі склянку, запропонувала і йому, й він погодився. Кришталева карафка з віскі стояла на круглому столику, біля дивана. Там валялася і книжка із закладкою. «До побачення на небесах». Вочевидь, удова перехилила вже не першу чарку за вечір.
— Ви шукали «А. Г.» — Арвеля Гаека.
— Ви його знаєте?
— Він був моїм чоловіком.
Мовчання порушив тріск поліна. Габрієль мало не впустив свою чарку. Він не готовий був до такого прямого зізнання. Сімона Хмельник тицьнула пальцем на картину, що була коло бібліотеки. На полотні видно було у світлотіні в’язничний двір, де на землі лежав чоловік із зв’язаними за спиною руками, голова його була відрубана, і її тримав за чуприну кат.