Габрієль завмер в очікуванні. Після довгого мовчання, вихиливши чарку віскі одним духом, удова покрутила її в руках і, вправно орудуючи важелем, поставила її на столик.
— Я покажу вам. Ідіть за мною.
60
Порухом, який виконувався, либонь, тисячу разів, вона пересіла на платформу, причеплену до зубчастої рейки, і натиснула кнопку підіймача. Габрієль пішов східцями з коштовного дерева.
— Анрі був не тільки художником. Був він великим підприємцем, із дипломом, спеціалізувався на хімічній промисловості. Зробивши кар’єру в інженерній справі, він почав скуповувати підприємства, які зазнавали труднощів, і ставив їх на ноги, а потім перепродував. Отак він заробив маєток. У нього було все: гроші, влада, вплив. Постійно мандрував закутками Європи або відвідував у справах клуби любителів сигар. Решту часу він збував у музеях, у мистецьких колах, скільки йому хотілося.
З одного боку, бізнес, із другого — творчість. Два обличчя того самого чоловіка. Габрієль подумав про Траскманового ксифопага. Вдова сумно зиркнула на нього.
— Він там, а я тут… Поза усіма сферами його знань. Вдаючи незнання, коли він повертався посеред ночі з якоїсь вечірки або з готелю, де, звісно, бував у гарному товаристві, щоб замкнутися нагорі й ліпше малювати свої жахіття, а не збувати час із дружиною…
Вона всміхнулася.
— Ці великі оселі дуже практичні. Тут можна жити цілими тижнями й не бачити одне одного. Не кохатися. Навіть не спати разом. І єдина причина того, що він не розлучався, це бажання зберегти свою імперію.
Габрієль звів погляд. Напроти, між двома поверхами, на нього дивився Анрі Хмельник, увічнений на полотні у три чверті, в розкішній хутряній шубі. Він стояв із правого боку шале, оточеного засніженими деревами. Його кулаки були притиснуті один до одного, вказівні пальці витягнуті й показували вниз. На обличчі в нього був холодний вираз хижака, що готовий напасти, нижня губа трохи закопилена. Самісінька пиха і зверхність.
— Він дуже полюбляв милуватися собою,— зазначила вдова.— Цим шале він теж володів. Загублене десь у Бещадах, польських Карпатах, він їздив туди кілька разів за рік полювати на вовків. Щоб не забувати свого походження, адже батьки його були з Кракова. Звичайно, я вже давно не брала участі у тих мандрівках. Для каліки подорожувати літаком, а тоді добиватися до гірського шале…
Вона завмерла, поринувши у прірви свого минулого.
— Треба б позбутися цього портрета, та ніяк не зважуся. Наче… наче його очі забороняють.
Габрієль довго розглядав портрет. Цей покидьок пішов, забравши з собою всі таємниці, й навіть не постраждав. Урешті вони дісталися нагору. Там було ще одне крісло на коліщатах. Платформа зупинилася якраз навпроти нього, тож удова без труднощів пересіла. Поставила ноги одну коло одної і почала орудувати важелем, щоб рушити з місця.
Анфілада кімнат, покої, ванні приміщення. Наприкінці коридору були замкнені двері.
— Майстерня — то було його лігво. Як я вже вам казала, він замикав двері кожного разу, як його не було вдома. Але у мене був запасний ключ. Часом я бувала тут і думала собі, що ж негаразд із його головою.
Вона показала на захаращений куток, де панував рейвах. Побитий посуд, відкриті бляшанки з-під фарби, сухі пігменти на палітрах, тюбики гуаші зі змішаними кольорами, купи паперів і світлин, подертих, поплямованих, пожмаканих. На столах брудні флакони, бідони з хімічними реактивами. Вбога запилена комора з низькою стелею, цілковита протилежність дешевій розкоші оселі.
Габрієль мусив визнати: Гаека не міг доправити сюди Жулі та Матильду, щоб намалювати їх. Він зробив це деінде.
— Ви торкалися тут чого-небудь? — запитав він.
— Ні. Нічого. Гадаю, Анрі потрібен був цей безлад, це спотворення перспективи, щоб творити, як Джакометті у скульптурі. Коли він помер, я зібрала всі полотна, які тут були, щоб продати разом із рештою. Хотіла якомога швидше позбутися їх.
Вона тицьнула пальцем, показуючи в куток.
— Ваша картина була там, серед усього того залізяччя. Вочевидь, він почував особливу прихильність до неї, тому що зберіг, тоді як…— Вона дивилася на Габрієля, взявшись обома руками за шаль.— Я хочу вам сказати, що було чимало інших картин з обличчями. Жінок, чоловіків з обдертою шкірою, з гнійним тілом, усі в цих страшних інсценізаціях. І цей колір, ця зерниста червона барва… Ті обличчя дивилися на вас із жахливим або нажаханим виглядом… «Обличчя жаху» називала я їх. Я бачила ці полотна, коли потайці заходила сюди. А коли поверталася згодом, декотрих уже не було. Але оця з вашою донькою ніколи не зникала.