Уже хотів було припинити нишпорення, аж, перевертаючи залізяччя, побачив назву, викарбувану на квадратній металевій табличці завбільшки з двадцять на двадцять сантиметрів, і та назва прозвучала тривожним покликом у його свідомості.
«Содбен».
Табличка була серед іншого брухту. Вона була іржава, вся в дірках, бозна-якої давності, заляпана фарбою, але щось йому нагадувала. Він зосередився, та не зміг нагадати, де вже траплялося йому та слово.
— Що це таке? — запитав він, обернувшись до вдови.
І простягнув їй табличку. Їхні руки зустрілися. Шкіра її була холодна.
— Содбен… Об’єкт для складання хімічної продукції, мій чоловік перекупив його і намагався налагодити. Він придбав землю і склади на початку 2000-х років. Але об’єкт уже давно не діяв, він був нерентабельний. Співробітників давно звільнили, може, років із десять тому, були навіть статті у пресі про це, як я пригадую. Зараз там усе занедбане, хтозна, чи він щось там перепродав. Його справи для мене були надто складні, адвокати й управителі цим переймалися.
Перед Габрієлем раптом постав записник Жулі, де вона гралася разом із Траскманом, його кляті аркуші. Письменник занотував слово «Содбен» як спосіб позбутися тіла.
Його пронизав холодний струмінь, і з глибини єства вдарила енергія, що тримала його при житті. У робітні бельгійського маляра цілком несподівано виринула примара письменника.
— Ваш чоловік знав такого собі Калеба Траскмана? Це французький автор детективів.
— Анрі крутився поміж людьми, поміж дуже багатьма людьми, зокрема в мистецькому і літературному середовищах. Звичайно, водився з письменниками. Але цього я не знаю. Кажу ж, цей бік його життя був для мене не доступний.
Габрієлева голова запалала. Траскман, Хмельник і, можливо, інші були коліщатами механізму, що його функціонування було ще не зрозуміле. Який тут був зв’язок? Як поєднувалися ці трибки? Він глянув на золотисті літери на табличці, яку вдова допіру поклала на стіл.
— Де розташований той Содбен?
— У полях, коло Мона, на кордоні з Францією. Але, знаєте, там нічого нема, тільки поля і занедбані будівлі. Такої сумної і відлюдної місцини ще пошукати.
Сімоні Хмельник раптом здалося, ніби перед нею постала звірюка, яка втекла із зоопарку. Габрієль Москато зробився тигром, що мало не кинувся на неї, випустивши пазурі, як тоді, коли вони вперше зустрілися. Величезний самець, що розшукує своє дитинча.
— Так отож.
61
Вона обігнула морський шпиталь — пречудовий об’єкт для фільму жахів,— поминула маяк із його оком циклопа. На майданчику для кемпінг-кару все-таки стояв із десяток автомобілів, що видніли поміж ангарами для човнів і піщаними пагорбами. Відблиски світла всередині свідчили про присутність невгамовних людей, які приїхали побувати на березі попри спеку, від якої мало не репало каміння.
Так воно й було. Поль петляв сторінками «Незавершеного рукопису», прямуючи слідами героїні роману, Леани Морган. Маяк, звивиста асфальтова дорога, лобове скло, в яке порощать піщані шквали, велетенські контури вілли англо-норманського стилю, що височіла наче той голем, загублена поміж дюнами Берк-сюр-Мер і відрізана від решти світу. «Там, де ніхто не почує, як ти будеш кричати».
Коли він зупинився за «порше» Жана-Люка Траскмана, йому надійшло повідомлення від Габрієля.
У мене є номер Ванди: 07 ХХ ХХ ХХ ХХ. Чоловіка, що писав картини, звати Анрі Хмельник, мистецький псевдонім його Арвель Гаека, отой «А. Г.», промисловець, що помер чотири роки тому. Цілком можливо, що Хмельник і Траскман були знайомі. Потім поясню.